Як виховують козаків у луцькому клубі «Герць»

Здолати суперника на татамі, змагатися на шаблях, ходити босоніж по склу й цвяхах, розбивати цеглу – усе це вміють вихованці луцького клубу козацького бойового мистецтва «Герць».

Про це пише Перший.

Вони здобувають перші місця у всеукраїнських та міжнародних змаганнях із рукопашу гопак. Показовими виступами збирають кошти для ЗСУ.

9 років тому клуб заснував Роман Ковальчук. Для 18-річного студента це стало справжнім викликом. На перші тренування приходило кілька учнів, а щоб орендувати зал, потрібно було шукати підробітки.

Та все ж Роман вірив у те, що робить, і наполегливо йшов до мети.

Історією свого шляху і тим, як живе «Герць» у час війни, Роман Ковальчук поділився з журналістами «Першого».

«Не мав грошей, щоб купити зошити»

Роман Ковальчук родом із Рівненщини. Йому 27 років. Козацьким бойовим мистецтвом займається з дитинства.

Почав ходити на заняття, оскільки був вражений історією тренера Петра Велінця. Чоловік пережив важку аварію. Лікарі говорили, що його чекає інвалідний візок. Намагаючись здолати складні обставини, той почав займатися спортом. Фактично поставив себе на ноги. Виступав на змаганнях, а згодом зайнявся тренерством.

«Мій тато був майстром спорту з дзюдо. Він підтримував моє рішення займатися козацьким бойовим мистецтвом. Це мене надихало», – згадує Роман.

Він хотів стати військовим. Не склалося.

«Після закінчення військового ліцею я намагався вступити у Львівську академію сухопутних військ. Під час іспитів мене та ще частину вступників вивели і сказали: «Ну все, хлопці, ви не пройшли, їдьте додому». Говорили прямо і нагло. Потім виявилося, що вони хотіли, щоб їм заплатили. Моя сім’я не мала ні грошей, ні бажання давати хабарі», – розповідає Роман Ковальчук.

В одну мить мрія зруйнувалась. Роман не знав, куди рухатися. У пошуках себе спершу вступив в автотранспортний технікум у Рівному. Рік повчився і зрозумів: це не для нього.

Після цього став студентом Луцького національного технічного університету. Здобув три вищі освіти. Спершу навчався на спеціальності «Управління персоналом й економіка праці». Далі були «Реабілітація та ерготерапія» та «Фізична культура і спорт».

У Луцьку він став тренером у школі козацького гарту.

Швидко зрозумів, що розвитку там не буде. Покинув школу й створив власний клуб. Довго шукав йому назву. «Знайшлася» випадково.

Якось знайомий Романа сказав, що хоче взяти участь у поєдинку герць. У бойовому гопаку це бій навкулачки.

Почувши назву, спортсмена осягнуло: назва «Герць» ідеально підходить. У переносному сенсі це слово означає «поєдинок думок, поглядів».

«В один момент я навіть думав змінити прізвище на Герць», – сміється.

«Спочатку в мене тренувалося 2-3 учні. Коли я навчався на економічному факультеті, то не мав грошей, щоб купити собі зошити. Було таке, що йшов пішки з проспекту Відродження на Волі, щоб зекономити. Приходив, бачив, що на тренування ніхто не прийшов, розвертався і йшов назад», – про ті часи спортсмен згадує з усмішкою, хоч було непросто.

Проте він наполегливо працював. Тримала віра у те, що все вдасться.

Почав підробляти в рекламному агентстві. Клеїв постери, обслуговував сітілайти. Одного дня він надрукував собі футболку з логотипом клубу, прийшов до директора 5-ї школи й домовився за оренду спортзалу.

«Якось була вільна площина на сітілайті біля школи. Я був такий скромний, що мені було важко замовити собі постер. Зважився. За власні кошти все оплатив. Це була перша реклама, яка дала результат: на тренування прийшло відразу 40 дітей», – ділиться Роман Ковальчук.

Згодом він вирішив орендувати приміщення на вулиці Шопена. Разом із батьками учнів робили там ремонт. Замалювали на стіні портрет Сталіна. Натомість з’явилась символіка «Герцю».

З часом заняття став проводити ще в одному приміщенні, яке належить Волинському національному університету імені Лесі Українки.

«Богові – слава, учителю – честь, ворогам – герць!»

Роман Ковальчук говорить спокійно й м'яко. Спочатку важко повірити, що він займається єдиноборствами. Та коли роздає команди учням, голос стає зовсім іншим – гучнішим і впевненішим.

Чорні шаровари і зелений пояс підкреслюють його статус, адже такого кольору вбрання може носити лише тренер.

У діток шаровари блакитні, а пояс жовтий. У підлітків – чорні, з червоними манжетами і червоним поясом.

На тренування можна приходити у спортивних штанах, а от на змаганнях обов’язково має бути національне вбрання.

Є декілька різновидів козацького бойового мистецтва: бойовий гопак, рукопаш гопак, спас, триглав, хортинг.

Клуб «Герць» входить до Федерації рукопашу гопак. Вона відносно молода й одна з небагатьох, які мають усі необхідні дозволи й документацію. В Україні діють 12 осередків.

«Герць» є лідером за кількістю учнів та філій. Зараз тут – більш ніж сотня вихованців. До війни займалося майже вдвічі більше, проте частина дітей із батьками виїхали за кордон. Найбільше ж учнів було в докарантинний час – 350.

Танець гопак налічує не одну тисячу років. Козаки насамперед використовували елементи гопака в бою, з шаблею, в рукопашній сутичці, і під час розминки. Після зруйнування Січі гопак пішов у народ, але його основні елементи збереглися. Танцювальна частина збережена безпосередньо у танці гопак, а бойова або технічна частина, застосовується у рукапоші гопак.

«Таку кількість швидкісних карколомних елементів із стрибками, кружляннями, підсіканнями, може виконати лише дуже добре фізично підготовлений воїн, – розповідає Роман Ковальчук. – У цьому бойовому мистецтві закладена наша історія, цінності та ідеологія. Важливо виховувати дітей так, щоб вони не соромились того, що вони у шароварах, що вони займаються козацьким бойовим мистецтвом. Кожен учень «Герцю» каже: «Я козак, я буду воїном!»

«Я не кажу, що інші види єдиноборств, такі як карате, кунг-фу, тхеквондо є поганими. Вони просто не наші. Навіщо нам запозичувати, якщо маємо своє?» – додає спортсмен.

«Герць» працює за чотирма напрямками: оздоровчий, спортивно-бойовий, фольклорно-мистецький і розумово-духовний. Усі переплітаються між собою.

Оздоровчий передбачає покращення здоров’я і мінімізацію травматизму на тренуваннях. Заняття відбуваються тричі на тиждень, чого достатньо, щоб підтримувати себе в хорошій формі. Ті, хто хоче вийти на професійний рівень, тренуються додатково в інші дні.

Спортивно-бойовий напрямок – це участь у змаганнях, офіційних і внутрішніх. Кожен кубок чи чемпіонат – це можливість перевірити свої вміння та здолати страх.

Фольклорно-мистецький напрямок – це підготовка та участь у показових виступах і різних заходах.

Свого часу Роман Ковальчук відвідував усі можливі гуртки. Він переконаний, що важливо вміти робити все. Тож для своїх вихованців влаштовує майстерки з рукоділля, зокрема писанкарства, плетіння дідухів тощо.

Розумово-духовний напрямок – це навчання про те, як правильно застосовувати свою силу.

«Буває, що діти навчаться якихось ударів, приходять додому і починають всіх бити. Особливо дівчатка. Мами пишуть: «Скажіть моїй дитині, щоб не билась…» – сміється Роман. – Ми завжди наголошуємо, що показувати свою силу на слабших не потрібно, застосувати прийоми можна тільки в цілях самозахисту. А якщо хтось хоче показати свою силу, нехай приїжджає на змагання».

Цікаво, що перед початком тренувань звучить вітання: «Слава Україні! Героям слава!» Далі незалежно від віросповідання усі стають до молитви. Хтось подумки проговорює «Отче наш», хтось своїми словами просить, щоб заняття пройшло ефективно.

Після молитви всі співають козацьку патріотичну пісню. Займаються, а насамкінець дякують Богу за чудово проведений час.

«Богові – слава, учителю – честь, ворогам – герць! Слава Україні! Героям слава!» – це фундаментальні гасла, якими закінчуються тренування і показові виступи.

«Ходити по склу нікого не змушуємо»

Стати учасником клубу можна з чотирьох років. Без проблем можна приєднатися і в 15 років, і в 30, і пізніше. Найстаршому учаснику «Герцю» – приблизно 60 років.

На думку Романа Ковальчука, чим раніше почати займатися спортом, тим краще.

«Фундамент» здоров’я важливо закласти до 21-річного віку. На жаль, багато дітей не приходять на фізкультуру, тому що в них спецгрупа, або ж форму не вдягнули, або батьки проти. Велика частина людей не усвідомлює, наскільки важливо займатися спортом, щоб покращити здоров’я», – розповідає тренер.

Фізичні навантаження – це чудовий спосіб вберегти підлітків від впливу поганих компаній, де спонукають вживати алкоголь, курити цигарки й наркотики.

Зі слів Романа, шкільний вік – це «золотий» час для тренувань. З кожним роком все важче виділити вільні години для спорту: у старших класах навантаження збільшується, а студенти часто шукають підробіток, щоб не сидіти у батьків на шиї. У дорослому віці додається турбота про сім’ю.

У «Герці» є здача на рівень майстерності. У дітей оцінюються фізичні якості – такі, як відтискання, прес, проходження дороги з перешкодами, а також техніка єдиноборства – відпрацювання ударів, робота у спарингах. Свої вміння діти демонструють під час боїв з уявними або реальними суперниками.

Деякі прийоми вихованці «Герцю» використовують і на змаганнях, і на показових виступах. А от фехтування козацькою зброєю чи битва на шаблях є лише на виступах, таких чемпіонатів поки не існує.

Також діти пробують ходити босоніж по битому склі, лягають на скло та цвяхи, розбивають цеглу на животі людини, яка лежить на цвяхах. Це – елементи козацького характерництва, які показують, як багато залежить від психологічних бар’єрів.

«Коли людина бачить побите скло, у неї асоціація, що ним можна порізатися. Чим більший страх, тим більше це сковує. Ми показуємо, що виконати ці трюки легко, якщо професійно підійти. Ми не змушуємо нікого це робити. Переважна більшість дітей самі хочуть спробувати. В жодному разі не можна самостійно повторювати це вдома, а лише під наглядом тренера», – каже Роман Ковальчук.

У «Герці» використовують широкий арсенал інструментів.

«Історично так склалося, що коли на українські села нападали вороги, люди захищалися усім, що потрапляло під руку. Зазвичай це були сільськогосподарські знаряддя», – пояснює тренер.

Козаки й козачки його клубу «наслідують» предків. Під час показових виступів використовують серпи, шаблі, палиці, довбню, скло, цвяхи, цеглу, бойові коси, сокирки, мачете.

На тренуваннях застосовують рукопашні рукавички, лапи, шоломи, груші, гантелі, гирі, штанги, гімнастичну стінку тощо.

Поразка – найкраща мотивація

Особливий час для «Герцю» – таборування. Відбувається воно зазвичай у лісі або в Рокинях, Берестечку, Пляшевій.

Декілька днів діти живуть на природі. Вчаться самостійно розбивати намети, розпалювати багаття, готувати їжу.

Крім того, вивчають козацьку та повстанську зброю, складають автомат, їздять верхи на конях, освоюють першу домедичну допомогу, грають у пейнтбол чи козацькі ігри.

«У нас в розробці 150 козацьких ігор. Коли кажеш дітям, що будемо відпрацьовувати удари чи робити якусь вправу з боротьби, вони такі: «Ууууу». А якщо говориш, що буде цікава гра, вони з радістю долучаються. В ігровій формі відточують різні прийоми, до того ж покращується координація рухів, зміцнюються м’язи», – ділиться Роман Ковальчук.

Якщо дитину треба навчити дисципліни, чудово допомагає заборона грати з усіма.

Ще дієвими є відтискання чи стояння на кулачках. Після покарань тренери завжди спілкуються з дітьми, щоб переконатися, чи ті усвідомили, за що саме були покарані. Для мотивації вихованцям дарують наклейки за успіхи.

Досягнень вистачає – діти займають призові місця на обласних та всеукраїнських змаганнях.

«Одному моєму учневі Костянтину Чумаченку раніше рідко давались перемоги на змаганнях. Хто ж не мріє бути чемпіоном. Опускав руки. Казав: «Не буду ходити». Я говорив йому, що його час ще настане. Те, що зараз не виходить, не означає, що не вийде ніколи. Хто програв, той має більшу мотивацію виграти наступного разу, тож більше викладається на тренуваннях. А той, хто постійно виграє, рано чи пізно зазнає поразки, бо розслабиться», – розповідає Роман.

Пройшов час. Костя виграв не один чемпіонат України. Захистив кандидата в майстри спорту. Тепер він мужній дорослий козак. Б’ється до останнього.

Сам Роман Ковальчук має багато нагород. Постійно займав перші місця на всеукраїнських та міжнародних змаганнях. Лише двічі не вдавалося завоювати «золото» через травми.

«Єдиноборства – відносно травматичний вид спорту. Але те саме можна сказати про будь-який професійний спорт», – каже тренер.

Показовими виступами збирають кошти для ЗСУ

Вихованці «Герцю» до війни з показовими виступами були в Італії та Канаді. Українська діаспора у захваті, коли бачить своїх за кордоном.

Після вторгнення росіян діти своїми виступами збирають кошти для армії. Цього року вони оплатили відпочинок у Болгарії для дітей Героїв.

У цій країні козаки також демонстрували свої вміння. Зібрали 3100 євро, трохи доклали батьки учнів «Герцю» й купили пікап. У таборі самі його пофарбували і передали на ЗСУ.

Таким чином вони приносять користь рідній країні та прославляють українську культуру й козацькі бойові мистецтва за кордоном.

У Болгарії не обійшлося без інцидентів, оскільки частина людей мають проросійські погляди.

Перші два виступи пройшли мирно, а на третій день один чоловік прийшов сваритися. Вимагав показати дозвіл, хоч насправді додаткових документів не потрібно було.

На четвертий день на площу прийшло 20 болгарів. Сказали козакам: «Ви тут не будете виступати».

Роман відповів: «Якщо щось не подобається, викликайте поліцію».

Почалися сварки та дискусії. Як виявилося, дехто був обурений тим, що під час виступу козаки перекривають доступ до магазинів з морозивом, тож протягом години у підприємців менше покупців. «Герць» змістився на 50 метрів в іншу сторону – і так конфлікт вичерпався.

«Ми пояснювали, що у нас війна, тому ми збираємо гроші на ЗСУ. А один чоловік каже: «Ну і харашо, что у вас война». Важко себе було стримати у той момент. Але варто було, адже ми все ж таки хотіли провести виступ, бо від цього залежав кінцевий результат. Чи вистачить коштів на авто ми не знали до останнього дня. Вдячний батькам моїх учнів, які завжди долучаються. Це неабияка команда», – згадує Роман Ковальчук.

А один болгарин послухав суперечки, подивився виступ, кинув у скриньку 150 євро і пішов.

В інші країни спортсмени поки не їздили, оскільки є бюрократія для отримання дозволу.

Ще вихованці «Герцю» з батьками точково долучалися до збору на різні потреби армії. Загалом задонейтили на 120 тисяч гривень. Крім того, клуб підтримує сім’ї учнів, батьки яких загинули на війні.

Тренеру теж потрібен тренер

Роман Ковальчук поєднує тренерство з роботою у музей-скансені в Рокинях. Також він волонтерить у проєкті «Військова пошта», їздить на схід.

Щоб кожен учень отримував вдосталь уваги, має помічників. Крім нього, у «Герці» тренують два його колишні учні, Михайло і Захарій, та старший брат Віталій.

На його думку, тренувати має той, кого добре знаєш, оскільки ця людина має великий вплив на дітей. Важливо розуміти, яке мислення в тренера, чого він може навчити. Усі діти різні, важливо вміти знайти до всіх підхід. До того ж обов’язковою умовою є відповідна освіта.

«Для кожного тренера треба тренер. Будь-яка людина, яка постійно вкладає, має десь отримувати заряд. Коли я ментально виснажуюсь, то телефоную або приїжджаю до свого наставника Петра Велінця. Він дає мудрі життєві поради, які допомагають рухатися далі. Після таких розмов я завжди заряджений», – каже Роман.

З часом спілкування виходить на інший рівень. Якщо раніше Роман запитував порад про те, як правильно навчити якогось прийому чи щось організувати, то зараз його цікавлять психологічні та духовні питання.

Рукопаш гопак – це національний вид спорту. Роман Ковальчук розвиває його в Україні та мріє, щоб козацьке бойове мистецтво стало популярним і за її межами.

Вихованці «Герцю», які виїхали через війну за кордон, тимчасово не можуть займатися, оскільки в інших країнах таких клубів нема.

Державна підтримка козацьких бойових мистецтв невелика. Гроші, які отримує Федерація, частково покривають витрати на змагання.

Роман Ковальчук залучає спонсорів, щоб учні «Герцю» принаймні не платили за участь у чемпіонатах.

У 2021 році він отримав премію Кабінету Міністрів за внесок у розвиток молоді України.

Спортсмен розробляє і планує запровадити в клубі (можливо, навіть у Федерації рукопашу гопак) методику поділу на рівні: навчально-початковий, навчально-підготовчий, навчально-практичний.

Він хоче, аби кожна дитина мала нашивку на поясі, яка відображатиме, якого рівня вона досягла. Таким чином засновник клубу намагається підкреслити, що єдиноборство – це не лише спорт, а й метод виховання.

Як і 9 років тому, він продовжує вірити у те, що робить, тож шукає можливості, щоб втілити все задумане.

Текст: Наталя Хвесик

Фото: Людмила Герасимюк та з архіву Романа Ковальчука
Бажаєте дізнаватися головні новини Луцька та Волині першими? Приєднуйтеся до нашого каналу в Telegram!