Млинці з листя, равлики: волинянка розповіла про голодомор

Мешканка селища Шацьк Ніна Верешко родом з Полтавщини, а саме з сім’ї тих, в кого на початку 30-х років минулого століття забирали харчі, худобу, кого вбивали голодом.

Про це пише Район.Шацьк з посиланням на газету «Новий погляд+».

«Мама розповідала, як цілими підводами везли з села на місцеве кладовище покійників, які вмерли мученицькою смертю. Їх просто скидали в яму і засипали землею. Я маленькою на власні очі бачила ті моторошні гігантські кагати на цвинтарі, де лежали сотні заморених голодом людей», – пригадує Ніна Григорівна.

Її мамі, Євдокії Григорівні, в 1932-у було 14 років. Дід (батько Євдокії) був хорошим господарем, будував млини, мав гроші. Совєти, коли прийшли в село, забрали в них млина, корову, всі продукти. Ретельно обстежили всі господарські споруди, шомполами проштрикнули кожен метр землі. Знайшли вузлика з квасолею на курнику, макітру з борошном на печі – саме за неї бабуся робила спроби боротися, тягнула до себе. Але посібник більшовицької влади таки видер її з рук. Корову-годувальницю забрали – начебто для колгоспу…

«Насправді ж один комуняка завів корівку не в колгосп, а до свого дядька. Після того вона ще з пів року втікала від нього до попередніх господарів, сумувала за ними», – озвучує спогади своєї матері Ніна Верешко.

Комуняцькі посіпаки тоді залишили для сім’ї бочечку квасу з буряками і вівцю, яка, на щастя, давала молоко. Та тварина і рятувала людей – її молоко розбавляли з водою і пили. А ще великою підтримкою для всіх стало дідове золото, яке він заробив на продажу млинів. Дід з ним ходив у Лубни, де за десятку завжди вимінював два вузлики: з борошном і крупами.

«Також пекли млинці з листя бересту і липи: спершу сушили його, потім переминали, додавали до нього висівок – і на вогонь. Розповідали, що з нашої родини ніхто не помер з голоду. Одна жінка з села ходила в ліс і збирала там равликів. Варила їх, їла, і так врятувалася від смерті… Але дуже багато люду не вижило в цей страшний час. Хлопчик Федько наївся зелених порічок і просто біля куща помер. Лежав там, поки собаки не відгризли йому голову… »– пригадує моторошні розповіді мами Ніна Григорівна.

Євдокія Мусієнко жила в Шацьку біля доньки 16 років. В День пам’яті жертв голодомору її як свідка геноциду часто запрошували взяти участь у поминальних заходах. В віці понад 90 років вона сідала на стілець посеред площі і починала тихо розповідати про те, що пережила, що бачила, як залишилася живою. Шачани, прабатьки яких не знали голоду, в такі моменти завмирали, ловили кожне слово очевидиці голодомору, намагаючись закарбувати в пам’яті уривки кадрів страшного злочину проти людяності, проти України.

...Осіннього вечора вогники в вікнах осель українців символізували скорботу і пам’ять про мільйони загублених життів та одночасно віру в те, що подібне ніколи не повториться. Вірила в це і Євдокія Григорівна, яка нині вже відійшла в засвіти, вірить її донька, віримо ми всі. Нинішній всенародний опір російській агресії показує, що українці остаточно позбулися страхів, які насаджувалися тоталітарним режимом кремля не одне десятиліття.
Бажаєте дізнаватися головні новини Луцька та Волині першими? Приєднуйтеся до нашого каналу в Telegram!