Про «знамениті плащі з Лукова», або Історія волонтерства однієї волинської громади

Шили устілки, розвантажувальні жилети, а нині – плащі. У селищі Луків, що на Ковельщині, місцеві жительки не втомлюються працювати заради перемоги. Від початку повномасштабної війни переробили силу-силенну роботи, аби допомогти українським захисникам та захисницям. Ба більше, жінки не зупинятимуться й коли Україна переможе, бо, кажуть, треба подбати про тих, хто країну відбудовуватиме.

Життя до великої війни волонтерки пригадують з усмішкою. Працювали на улюбленій роботі і займалися хатніми справами. Про наступ Росії, розповідають, дізналися з новин.

«24 лютого у Лукові, напевно, як і скрізь, всі чоловіки помчали до селищної ради, де формувалася тероборона. А українські жінки теж сидіти не будуть, правда ж? Хтось візьме зброю до рук, а хтось у тилу допомагатиме», – розповідає педагогиня-організаторка Луківського ліцею Алла Марчук.

Публікація створена в рамках проєкту «Ми з України!», ініційованого Національною спілкою журналістів України.



Найперше, що почули: військовим треба сітки. А досвід плетіння жінки мають ще з 2014-го, бо біда, кажуть, всьому навчить. У фейсбуці написали, що збирають тканину і почалося.

Осередком роботи став тутешній ліцей. В актовому залі навіть новини вмикали, аби, працюючи, не пропустити щось важливе. Людей з кожним днем ставало все більше і більше. Сітки плели на кожному поверсі, тож за один день віддавали військовим штук зо шість. Після п’ятдесятої, кажуть, рахувати перестали.



Саме там, у школі, сформувалася команда наших героїнь, які не полишають волонтерство і донині. Помічниця виховательки у луківському дитсадку Людмила Кізун розповідає: після сіток взялися за устілки.

«Завідувачка садочка Олена Коваль побачила в новинах, що українські волонтери шиють устілки. Надворі було холодно, а ви уявіть, як військовим. Тому ми запозичили ідею і почали збирати тканину. Місцеві чимало пальт понаносили. Ото креслили на картоні, пороли старі куртки і шили. Устілки віддавали ящиками», – розповідає пані Людмила.

Алла Марчук продовжує: «Чоловік завідувачки мусив на собі випробовувати всі наші вироби (усміхається – ред.). То вона таким чином розуміла, що треба вдосконалити. Наприклад, придумала шити устілки з ущільнювачем, що під лінолеум кладуть, тоді вони не промокають. А ще сітку клали, щоб не морщились. Знаєте, я так люблю наших людей. Після 90-х ніхто нічого не викидає. Це я до того, що приносили навіть шинелі совєтські на ті устілки».



Окрім того, у Луківській громаді виникла нова традиція – «Пирогова п’ятниця». Щоп’ятниці волинянки пекли для ЗСУ смачнючі солодкі пироги. А влітку – започаткували акцію «Волинські огірочки для воїнів з бочки». Тож нині до кожного пакунку з допомогою кладуть банку із соліннями.



На цьому робота не закінчилась: почали кроїти розвантажувальні жилети, так звані «розгрузки». Оскільки із забезпеченням військовою амуніцією були проблеми, жінки вкотре попросили про допомогу у фейсбуці. І вже за мить зголосилися місцеві швачки. Без них, кажуть, діла не було би.

«Вони жертвують часом, іноді, певно, й ночами шиють. Ми з дівчатами накроїмо, а далі їм веземо, тож «розгрузки», вважайте, – заслуга швачок. Хлопцям, до речі, дуже подобалися. Знаєте, вони такі добротні, зручні, і на бронежилет, і на куртку одягти можна», – додає пані Алла.



Згодом, коли потреба у «розгрузках» зникла, почали кроїти плащі. Ідея виникла у виховательки того ж дитячого садочка Аліни Омелюх. Волонтерка розповідає: до осінніх дощів вирішили готуватися заздалегідь і перший плащ пошили ще у травні, на День матері.

«Я запропонувала дівчатам закупити тканину, мовляв, давайте хоча би спробуємо, не вийде – візьмемося за щось інше. Моя подруга – Світлана Воздіган – швачка, то ми з нею сіли, зробили викройку за вечір і принесли в школу на погодження», – ділиться Аліна Омелюх.



Із текстилем жінкам допомагає випускниця луківської школи Юлія Цюпак, яка мешкає у Києві. Вона працює на складі тканин і щоразу надсилає землячкам необхідні матеріали. Єдина проблема, кажуть, – знайти тканину зеленого кольору, адже вона рідко буває в наявності.

«Хоча хлопці часто кажуть, що їм байдуже, видно, перебувають у тих місцях, де, скажімо, можна і без камуфляжу обійтися. Було й таке, що світлі плащі балончиком фарбували. Зараз вони взагалі замовили у білому кольорі. А тканина, з якої шиємо, – добротна. Не промокає і вітер затримує», – додає Алла Марчук.

Про якісну роботу свідчать численні відгуки і фотозвіти.

«Вдячні дівчатам з Лукова за пошиття, швидкість, співпрацю та довіру. Дзвонять і питають: "А є ще ті знамениті плащі з Лукова?". Є. Кожна дрібниця настільки важлива, особливо здорові і сухенькі наші хлопці», – йдеться на сторінці громадської організації «Автомайдан Волинь».



А віднедавна волинянки почали створювати для Збройних сил України окопні свічки. Луківські школярі назбирали баночки і у свій вихідний день зібралися, аби забезпечити воїнів джерелом світла і тепла. Про це дізналися володимирські волонтери, які днями збиралися на Схід.

«Розказали, яка там біда, як наші захисники мерзнуть… Звісно, ми не могли їм відмовити. Навпаки піднатиснули і за два дні ящиків зо шість зробили. Здавалося би, що ті свічки? Але така дрібниця здатна врятувати життя», – пояснює пані Алла.



За вісім місяців жінки не переставали працювати і, запевняють, не втомилися, бо у кожної – своя мотивація. Чоловік волонтерки Людмили Кізун – у війську. Воїн пішов боронити Україну майже з перших днів повномасштабної війни, нині ж після численних поранень – вдома на реабілітації. У лавах ЗСУ – чоловік й Аліни Омелюх.

«Ми не могли сидіти склавши руки. Мусили чимось себе займати, тим паче військовим потрібна наша підтримка. Наші чоловіки служать, а у пані Алли – єдиний син. Нам совість не дозволяла це облишити. Поки не почались городи, а у дітвори – навчання, волонтерили цілими днями. Алла Леонідівна відчиняла і зачиняла школу», – ділиться Аліна.



Працювали шість днів на тиждень, а у неділю – обов’язково до храму молитися, бо без Божої помочі, переконують, – нікуди. Волонтерять і тутешні священники – отці Андрій і Ростислав. До слова, на Покрови прихожани зібрали для українських захисників понад 20 тисяч гривень. Священнослужитель Андрій з'ясувавши, що воїнам необхідно найбільше – придбав на виручені кошти 44 комплекти термобілизни. Створення окопних свічок, додають волонтерки, – теж ідея священника.

Із початком повномасштабної війни, переконує Алла Марчук, українці та українки стали справжньою родиною.

«Щоразу у школі чи у церкві по 200, по 500 гривень мені дають, мовляв, я знайду тим коштам призначення. Холодильники для переселенців віддавали. Ще така історія була: йшла якось селищем і обмовилася, що треба пральну машинку, щоб хлопцям одяг випрати, і тут же місцеві запропонували безоплатно віддати. Вона була стара, довелося ремонтувати, але за це ні копійки не взяли», – пригадує жінка усміхаючись.

І додає: «Головне, аби у кожному селі і місті залишалися люди, які не втомлюються, як-от ми (усміхається – ред.). Аби згуртовували і надихали решту».

Незабаром жінки знову кроїтимуть устілки. Коли Україна переможе, запевняють, продовжуватимуть працювати.

«Наші плащі будуть актуальні й для тих, хто відбудовуватиме країну, розчищатиме оті завали. Та й устілки теплі і пироги смачні зайвими не будуть. Роботи – купа!» – переконує Алла Марчук.

Ольга ВОЗНЯК

Бажаєте дізнаватися головні новини Луцька та Волині першими? Приєднуйтеся до нашого каналу в Telegram!