«Варіантів було три: співробітництво, тюрма, депортація. Дали ніч на роздуми в камері», – журналістка з Луганщини

Окупанти залякують працівників місцевих медіа на Луганщині, примушуючи працювати на російський режим.

Про це працівниця ЗМІ розповіла НСЖУ.

Для співрозмовниці Ірини (ім’я змінене) останній повноцінний робочий день був 23 лютого. Наступного ранку місто прокинулося від вибухів. Журналістка думала у перший день повномасштабного вторгнення вийти на роботу, щоб хоча б забрати техніку.

– Розкажіть трохи про себе – де жили, працювали до повномасштабної війни?

– Жила в невеличкому містечку на Луганщині. Більше 20 років працюю журналісткою. Місто окупували на початку березня, і там я лишалася до липня.

– Що відбувалося після 24 лютого? Чи продовжували працювати? Чи виходила газета?

– Ні, не працювали. 24 лютого о п’ятій ранку все місто прокинулося від вибухів. Хотіли вийти на роботу, щоб хоча б забрати техніку, але так і не вийшли. Як і передвоєнний номер видання. Якраз 23 числа ми віддали його у друк. Наклад надрукували, але люди його так і не побачили. І відтоді працювали тільки над онлайн-виданням і у соцмережах.

Через кілька днів через потужний обстріл вузла зв’язку десь на Харківщині зник нормальний інтернет. Місцеві провайдери переключилися на резервну лінію, але її швидкості вистачало тільки для того, аби хоча б якось інформувати людей у соцмережах, для повноцінної роботи онлайн її було замало. Так і працювали до квітня.

А потім до мене завітали «гості» — вже потім зрозуміла, що то працівники так званого «мдб» (міністерство державної безпеки так званої «ЛНР» — прим.ред.).

«Зустріч» відбулася цікаво — того дня я мала зустрітися з людиною, але так і не зустрілась. Я вийшла з двору, назустріч мені йшов чоловік у військовій формі. Я не дуже звернула увагу, бо на той час російських військових у формі різного забарвлення було багато. Розминулися, я пішла собі далі. Дорогою затрималася зі знайомою — поговорили буквально хвилин п’ять… Йду далі – як мене наздоганяє той чоловік у формі, який йшов до цього назустріч. Разом з ним було ще троє. Назвали мене на ім’я, по-батькові і запросили поговорити. Ми сіли у авто і поїхали до нашого подвір’я.

Обшуків вдома не було. На їх вимогу я віддала їм ноутбук, флешки і телефон. Я попросила хоча б написати людині, з якою ми мали зустрітися, що зі мною все гаразд (вдома в мене був інтернет, хоча в місті загалом зв’язку не було вже місяць). Та моє повідомлення до неї так і не дійшло.

Потім ми вийшли з двору і сіли в авто.

– Куди вас повезли?

– Коли сіли в машину, мене попросили надіти медичну маску на очі, щоб я не бачила, куди ми їдемо. Привезли до якоїсь адмінбудівлі (підлога була вистелена традиційною для адмінбудівель плиткою). Їхали не довго, тому було ясно, що це у межах міста.

У будівлі мене посадили на стілець, все так само з закритими очима, обличчям до стіни. Там я була хвилин 20, і думала, що — ось мене поведуть на якусь розмову з кимось. Але ні. Натомість мене вивели на вулицю, посадили у мікроавтобус. Поруч зі мною посадили ще одну людину. У щілинку між маскою і обличчям я впізнала по одягу, що то колега.

На сидінні навпроти сиділи ще двоє чоловіків — у військовій формі і взутті. Попереду — за кермом і поруч, ще троє чи двоє. Куди нас везли, було не зрозуміло. У всю ту ж щілинку збоку бачила поля і дерева.

Думаю, їхали приблизно три години. Що ми опинимося у Луганську, зрозуміла тільки з розмови тих, хто сидів у авто за кермом — вони обговорювали, що будуть в’їжджати через Ювілейний.

– Люди були у військовій формі?

– Напевно. Працівники силових структур зазвичай мають свою форму. Нас привезли і все так само із закритими очима завели у приміщення. Там був якийсь контрольно-пропускний пункт, у нас перевіряли документи. Потім посадили на стільчики у кімнаті очікування, принаймні, так вони називали її.

Поки чекали, вдалося пошепки поговорити з колегою. А потім нас повели сходами вгору — мабуть, четвертий чи п’ятий поверх. Далі завели у кабінет. Нічого особливого — два столи, стільці, на вікнах жалюзі і портрет путіна стіні.

Далі був допит. Теж нічого особливого — просто біографія. Але час від часу ставили уточнююче питання, щось типу, як змінювалася робота зі зміною влади чи редактора. У моїй роботі нічого не мінялося.

– А коли мінявся редактор?

– Задовго до 24 лютого 2022 року. Далі двоє десь зникли, а ті, що залишалися, постійно намагалися деморалізувати. Говорили, що у нас дорогий газ, цікавилися зарплатою. Я перепитала: «Ми зібралися тут, щоб обговорювати нашу зарплату?».

У той момент мені не було страшно, більше того, я була абсолютно спокійною, чого від себе не очікувала. Допитували двоє людей. Ще двоє періодично забігали у кімнату. Один казав: «Давайте співати «Батько наш Бандера».

Паралельно з допитом перевіряли телефон, ноутбук. І у ньому знайшли інформацію з дня, коли місто окупували. Їм не подобалося, що там їх називали окупантами. Допис про окупацію був опублікований від мене (є така опція — адміни сторінок бачать, хто публікує, а читачі, звісно, ні). За це сказали, мені «світить» 10 років в’язниці. Але, звісно, цього могло і не статися, якщо я погоджуся працювати на них.

Власне, потім на питання, коли мене відпустять додому, мені відповіли: «Все будет зависеть от вас». І дали на вибір три варіанти подальшого розвитку подій: співпраця, депортація чи в’язниця.

Ясно, що це були залякування і «переконання» співпрацювати.

Сам допит тривав десь до десятої вечора. Але перед цим, вже було пізно, прийшов якийсь їхній начальник (навіть не уявляю, хто він і як його звати). Був напідпитку. У розмові натякнув, що «можна забирати» і місяців через п’ять «піде на обмін».

Поки мене допитували, я запитала, чи у Луганську ми, мені сказали, так. Звісно, легше від того не стало, але потім я зрозуміла, де саме я перебуваю.

Я попросила час подумати до ранку. Звісно, особливої довіри до ворога немає, тому варіант з депортацією я не розглядала, бо не була впевнена, чи дадуть мені нормально зібратися і виїхати, чи не заберуть на якомусь блокпосту. Варіант з в’язницею чи полоном — теж такий собі.

Взагалі, я сподівалася, що в той самий вечір нас відпустять додому. Але – ні. На ночівлю мене відправили у камеру. Вона була тут-таки, на території. Знову ж– маска на очах. Але було б гірше, якби стали надівати на обличчя шапку, яку надівали вже хтозна скільком людям. Вдалося умовити того, що допитував, не надівати кайданки, бо куди я подінуся із закритої території о десятій вечора.

Перед камерою повели у медпункт. Там поміряли тиск, температуру, заповнили якусь картку з особистими даними.

– Де вас тримали?

– У підвалі, куди ми спустилися, були манюсінькі кімнатки і вузенький коридорчик. Там знімали відбитки пальців: пальці разом, пальці кожний окремо, окремо долоні. Потім фотографували на фоні розкресленої стінки (добре, що хоча б табличку не примусили тримати). Після цих процедур дозволили помити руки, а потім відправили у камеру.

Камера — звичайна кімната. Стіни пофарбовані у зелений колір, з обох боків двоповерхові ліжка. посередині кімнати металевий стіл. У правому кутку раковина, у лівому за цегляною перегородкою – туалет. У камері був стійкий запах несвіжої білизни. Замість туалетного паперу — чиїсь розгадані кросворди.

– Скільки вас там тримали?

— До наступного ранку, вірніше десь до пів дванадцятої. Вночі ми десь до першої не спали. Ранок там, мабуть, починається о шостій. Відчуття часу там втрачається. У камері було невелике вікно, але зрозуміти, котра година, було складно. Вночі у камері повністю не вимикають світло.

В камеру заборонено брати якісь особисті речі — шарфик, годинник, сережки — все довелося зняти. Але той, що мене допитував, напевно, був не зовсім поганою людиною, бо всі мої речі приніс і поклав у сумку.

Вранці був обхід лікаря, принесли їжу. Стає зрозуміло, котра година, коли після сніданку вмикають місцеве радіо – крутять пісні і транслюють новини “лнр”. Радіо увімкнене весь день.

Ще нам дозволили хвилин на 20 вийти на подвір’я. Подвір’я – це маленький квадратик 2 на 2, може, трохи більше, огороджений металопрофілем висотою метра 4. А в цей час у камері помили підлогу, хоча ця процедура не дуже освіжила повітря.

Вже у другій половині дня нас відпустили. З Луганська ми виїхали після п’ятої вечора.

– Від вас вимагали підписати якісь папери?

– Звичайно. Приносили якісь роздруковані папірці, де ти розписуєшся, знімали на відео. Мотивували зйомку тим, що, мовляв, раптом ви скажете, що ми вас до чогось примушували, а є відеодоказ, що це не так.

Додому ми добралися з таксистом зі Щастя, туди нас довіз незнайомий нам чоловік на прохання тих, хто забирав.

Луганськ залишається таким самим, яким був вісім років тому. Там усе сіро і порожньо. На вулицях, навіть у центрі, о 17:30 – ні душі. Побачила тільки одну маршрутку, кілька машин. 8 років тому біля зупинки «Ляльковий театр», «Центральний ринок» завжди було багато людей, а зараз – порожньо.

– Коли пропонували співпрацю, вони говорили вам, як писати, про що писати?

— Не те, щоб прямо вказували, але ми мали після повернення написати у соцмережах, щось типу, що ми повернулися. Власне, тільки соцмережі і були задіяні у роботі. Онлайн-видання вдалося зберегти з довоєнною позицією. Воно працює і зараз. Правда, у росії, а відтак і на окупованих територіях, його внесли до списку заборонених, але то таке.

За нами призначили відповідального, з ним був спільний чат. Всі матеріали узгоджували. Новини брали з їхнього ресурсу. Але все узгоджували: воно потрібне чи не потрібне. Загалом, нічого авторського не публікувалося — то про те, що їхній банк відкрився чи пошта тощо.

З часом на окупованих територіях заблокували інстаграм і фейсбук, тож основним був телеграм-канал. Доступу до онлайн-видання ми не мали і, власне, це допомогло його зберегти.

– Про що писали в телеграм-каналі на вимогу окупантів?

– Наприклад, що в такий-то день, у такий-то час видається гуманітарна допомога. Що в місті почало працювати комунальне підприємство чи що підприємці мають перереєструватися. Давали повідомлення про заходи, що проводяться в місті. Курс рубля. Ціни на ринку. Тобто по факту ми не писали нічого.

– Вони могли читати всі ваші особисті листування, дивитися чат?

– Ніякі чати ніде не були прочитані, всі повідомлення, що приходили раніше, чати, що стояли без звуку, не були переглянуті.

– За цей час вам так і не дали можливості зателефонувати рідним і повідомити, де ви, що з вами?

– Не дозволили. Я просила, що, коли нас не везуть додому, то щоб дозволили повідомити рідним, де я. Вони нас шукали увесь цей час. Але, як з’ясувалося потім, їм ніхто так і не сказав, де ми перебуваємо.

– Чи давали вам якісь документи, щоб підтвердити ваше перебування в луганському «мдб»? Ви підписали згоду, було відео. Це все?

– Ми підписали підсунуті нам папірці і все. Ніяких інших документів на підтвердження нашого насильницького утримування в «мдб» нам не видавали. Через якийсь час вони приїхали до нас, подивитися, як ми працюємо. Перевіряли щось в комп’ютерах. Мабуть, дивилися, чи не підключилися ми ще кудись. Також фотографували задню стінку комп’ютера, не знаю що (можливо, серійні номери). Сфотографували серійний номер на одному з фотоапаратів. Другий фотоапарат вони, судячи з усього, просто не помітили.

Під час «візиту» вони говорили: «Вы работайте. Мы будем решать вопрос, чтобы вам платить».

– Тобто з початку про оплату питання взагалі не стояло?

– Попервах, у квітні, питання стояло. Тепер був червень, нам нічого не пропонували. Наприкінці червня мені почали пропонувати роботу, і тоді я зрозуміла, що потрібно вибиратися за будь-яку ціну.

– Як ви виїжджали?

– Через дамбу в Печенігах, що на Харківщині. Зареєструвалася в харківських волонтерів. Кажуть, що не всі так роблять. Дуже боялася, що мене не випустять з міста (а раптом вже є якісь списки?!). Та коли ми без перешкод виїхали, я полегшено видихнула.

Довелося проїхати понад 15 блок-постів, щоб дістатися до Печеніг. Близько 14:00 вже була у Харкові, звідти поїхала далі.

Дорогою перевіряли документи і на останньому блокпосту – телефон. Завчасно я видалила все, що могло б скомпрометувати — листування, чатики, фото. Ще питають, куди їдеш.

Але – як кому поталанить. Перед нами була машина, де перевіряли паспорти, телефони, перевіряли машину. Думаю, що там сидіння перевіряли.

Вже у Харкові всі проходять реєстрацію і перевірку наших спецслужб. Далі ви або їдете, куди планували, або вам можуть допомогти з ночівлею.

Вже після того, як виїхала, приходили люди у військовій формі, питали, чи не погоджуся я працювати, але мене вже не було. Все, що було цінне у офісі, ми вивезли, і на тому все. Зараз всі, хто працював, покинули окуповане місто. Як буде далі — буде видно після звільнення. Поки ж кожен будує інше життя.
Бажаєте дізнаватися головні новини Луцька та Волині першими? Приєднуйтеся до нашого каналу в Telegram!