Як луцький відеограф заради перемоги сів за швейну машинку

До початку повномасштабного вторгнення 33-річний лучанин Володимир Штунь займався відеовиробництвом. Чоловік співпрацював з відомими брендами та чимало подорожував. І хоч камера, як і раніше, залишається для нього основним інструментом, з початком великої війни додалося ще одне знаряддя праці – швейна машинка.

Публікація створена в рамках проєкту «Ми з України!», ініційованого Національною спілкою журналістів України.



«16 лютого ми з дівчиною поїхали на тиждень у Грузію на гірсько-лижний відпочинок. Увечері, 23 лютого, мали літак із Тбілісі до Києва, та о 3 ночі 24 лютого – вже були у Луцьку, якраз лягали спати з дороги. І хто знав, що о 8 ранку доведеться прокинутися від дзвінків батьків, які повідомили про початок війни. Ми проспали вибухи, проспали початок війни», – згадує Володимир Штунь.



«Перші дві доби – не розуміли, що відбувається. А на третій день, так як і усі в Луцьку, заметушилися, почали шукати і носити пляшки на коктейлі Молотова, одяг для переселенців. Але хотілося допомогти якось суттєвіше.

Набрав до друга і кажу: «Їдемо, будемо щось шукати, комусь допомагати». Зібрали ще кілька товаришів і по блокпостах їздили. Пісок вантажили і носили, бліндажі будували, паралельно їжу возили», – продовжує Володимир.



А разом із дядьком, каже, шили для військовослужбовців теплі устілки із вовни. Щоправда, для того, пояснює, треба було «розпотрошити» чимало дублянок.

«Мій дядько – професійний швець. Крім того, забезпечував громадський порядок в одному з формувань, тож часто заступав уночі чергувати. Він розумів, наскільки хлопцям холодно у таку пору, і почав шити натуральні устілки. Я написав у соцмережах, що збираю дублянки. Принесли тоді штук 40 приблизно. Дядько ті дублянки розрізав і шив із них крутезні устілки. Я вирізав, маркував, зав’язував і заносив волонтерам», – розповідає лучанин.

А от професійну діяльність довелося поставити на паузу. На щастя, ділиться Володимир, раніше трохи заощадив. Особливих потреб, окрім побутових і донатів на ЗСУ, не було. Та річ, пояснює, не лише у грошах, кортіло взяти у руки камеру і познімати.



«Здається, у травні з’явилися невеличка робота. Правда, я ще трохи знімав для волонтерських центрів. А от знімати документалістику на полігоні – не мав бажання зовсім. На той час були речі важливіші», – розповідає Володимир Штунь.

Поки камера чекала на свого митця, той узявся шити для українських воїнів. Спочатку допомагав фінансово, а потім за швейну машинку сів і сам.

«Набрав до мене якось товариш, який зі шкіри виробляє, сказав, що буде тепер аптечки шити. Я запропонував допомогу, хоча того не вмів зовсім. Ми зібрали команду швачок і почалося. Спочатку підсумки були на липучках, не надто, може, якісні. Але щоразу шили краще і краще», – зауважує відеограф.



Спочатку Володимир шукав, купував за свій кошт і завозив швачкам фурнітуру. А перед тим, як почати шити самостійно, розпитав усі деталі у сестри – професійної майстрині.

«Так, раніше я дійсно ніколи не шив, але в дитинстві надивився на батька і сестру, які тим займалися, і хотів чи не хотів – у пам’яті щось та й відклалося. Там усе примітивно насправді, головне – рівно тримати тканину», – усміхаючись, пояснює Володимир.



Та й навіть після того, як чоловік почав шити, свого вагомого вкладу досі не бачить. Усім завдячує команді.

«Ми – один механізм. Усі – дуже різні, але об’єдналися заради однієї справи. Хтось шиє ляльки, хтось має свою майстерню, але зараз усі роблять підсумки. Ті жінки – справжні геройки. Вони продовжували шити і коли спина підводила. Я би не впорався, якби робив це сам.

На початку повномасштабної війни була потреба робити швидко і у великій кількості. Наприклад, я привозив тканину у четвер, а у вівторок мені віддавали купу аптечок! Аби їм хоч трохи було легше – готую матеріали: крою, струпи ріжу, зшиваю. Буває і таке, коли машинка наших швачок не стягує, то сідаю дошивати», – ділиться Володимир Штунь.



У Луцьку команда Володимира чи не єдина, що продовжує шити тактичні аптечки. У їхній якості чоловік впевнений.

«Важливо також розуміти різницю між аптечкою, тактичною до того ж, і косметичкою. Це дуже важливий момент. Підсумок повинен повністю розкриватися, щоб відразу бачити усі необхідні медикаменти. Має повністю вивертатися назовні, а всередині – добре кріпитися. Розумієте, у стресовій ситуації ті всі резинки можна вирвати, а це не зовсім добре», – наголошує чоловік.



Воїни підсумками задоволені, про це свідчать численні фотозвіти.

«Володимир Штунь самовіддано працює, а тим часом приходять фотозвіти за вже передані підсумки, і саме вони надають сили та мотивацію, щоб продовжувати.

В такі моменти по-особливому досвідчуєш, заради чого, ні, заради кого працюєш! Заради врятованих життів тих, хто щодня закриває нас собою. Тебе, мене, дорогих серцю людей. Щоб ми могли продовжувати жити, вірити, надіятись, любити», – йдеться на сторінці «Благодійного Фонду З Богом у серці», з яким співпрацює чоловік.



Щоправда, Володимир завжди чекає на критику, мовляв, вона змушує вдосконалюватись. Нині, каже лучанин, шиють ще кращі аптечки – на кшталт натівських:

«Такі підсумки добре зриваються з тіла. Наприклад, поранили військового, він лежить. Біжить інший боєць, перевертає його на бік (це важливо), прикриває його під обстрілами, знімає його аптечку за 5 секунд і надає першу допомогу».



За увесь період, зазначає Володимир, зробили понад 2000 аптечок. Хотів, каже, знайти помічника, та усі спроби увінчались крахом.

«Хтось не хоче працювати безкоштовно, хтось думає, що все зроблять волонтери. Якщо Україна переможе до кінця цього року – продам тканину і віддам гроші волонтерам», – усміхається лучанин.



До війни, каже, люди вже дещо звикли.

«Сказати, що менше донатять – не можу. А от про те, що звикли, – безумовно.

Звикати – це не завжди про погано. Зараз йдеться не про звірства, теракти, кількість загиблих. Це ми мусимо і будемо пам’ятати завжди. Я кажу, швидше, про адаптацію до реалій. Життя продовжується і воно ніколи не буде, як раніше. Потрібно працювати, але й відпочивати потрібно. Продовжувати донатити або фізично допомагати ЗСУ, але не заганяти себе», – додає відеограф.

Щодо планів – ділиться: «Оскільки я займаюсь велоспортом, були думки зробити бренд, що базуватиметься на велосумках. Хотів пошити бананку або рюкзак, але поки не певен, що це моє. Я дуже багато вклав часу і грошей у відеовиробництво. Проте це і для бренду знадобиться теж».



Та нині найбільша мрія відеографа – перемога України. А для того, аби якнайшвидше здолати рашистів, каже, треба єднатися. І додає: кожен із нас – цеглинка у стінах незламної фортеці.

«Ми повинні виборювати незалежність разом! Думаю, на що здатний український народ – перераховувати не варто. Такі вагомі штуки, як-от «Байрактари» чи космічний супутник – неймовірно круто. Але і кожна бабуся, яка пече пиріжки для військових, кожен немедійний волонтер, що шукає автівки для хлопців на фронт, – надзвичайно важливі», – наголошує Володимир.

А після перемоги над московською ордою, сподівається чоловік, всі говоритимуть українською, і державна мова більше ніколи не буде предметом для насмішок.

«Я хочу, аби люди, які спілкуються російською, а з тобою вітаються українською, – говорили державною повсякчас. Хочу, аби українська мова не була смішною. Знаєте, коли говорять російською, а потім з метою жарту вставляють українське слівце? Хочу, щоб було навпаки. Хочу, аби мовне питання вирішилось на 100%. Я шию аптечки, щоб українці говорили державною мовою», – резюмує Володимир Штунь.

Текст: Ольга ВОЗНЯК
Фото Анни СТАСЮК та з особистого архіву Володимира ШТУНЯ

Бажаєте дізнаватися головні новини Луцька та Волині першими? Приєднуйтеся до нашого каналу в Telegram!