«Сам Всесвіт хоче, аби Україна перемогла». Історія волонтерства співзасновниці унікального луцького кафе

Домовитися про зустріч із волинською волонтеркою Ларисою Новосад – справа не із простих. У жінки ні на хвилину не змовкає телефон, бо навіть за межами області знають: поросиш допомоги – не відмовить. Врешті з-поміж усіх вхідних – дзвінок нашої редакції.

У Луцьку ім’я пані Лариси добре відоме. Вона – співвласниця легендарної «сонячної» кав’ярні «Старе місто», у якій працює молодь із синдромом Дауна, зокрема – і її син. Жінка відстоює інтереси та права людей з інвалідністю, бо добре знає, наскільки це важливо. Крім активної соціальної та громадської діяльності, допомагає українським воїнам. Волонтерити почала задовго до повномасштабного вторгнення. А після 24 лютого – заснувала волонтерський штаб «Старе місто».

Публікація створена в рамках проєкту «Ми з України!», ініційованого Національною спілкою журналістів України.



З розірваним сухожиллям на нозі, жінка не просто координує волонтерів і волонтерок, а й сама стає до роботи. За період повномасштабної війни, каже, команда не відпочивала. А 24 лютого, коли містяни тікали з Луцька, навпаки їхала в обласний центр.

«Той клятий ранок почався із дзвінків. І знайомі військові, і родичі, які перебувають за кордоном, телефонували і в один голос казали, що треба обов’язково евакуйовуватись із дітьми, а я мама трьох. У мене була можливість покинути країну ще того дня. Однак я не хотіла залишати домівку і показувати таким чином свою слабкість. Тим паче розуміла, що лінія фронту – досить далеко. Живу за містом, тож у перший день повномасштабної війни, коли всі виїжджали, я навпаки їхала в Луцьк.



Згодом доводилося чути, що я не думаю про своїх дітей. Може, я і не права, але, зваживши усі «за» і «проти», я таки вирішила залишитись на своїй землі», – розповідає Лариса Новосад.

До того ж, пояснює, в інклюзивній кав’ярні «Старе місто», де вона – співвласниця, є добротне підземелля.

«Я відразу подумала, раптом буде потреба – відкрию, і людям буде де сховатися. А в нас таке повноцінне укриття, є вхід і вихід, витяжки, притоки свіжого повітря», – продовжує Лариса.

Зазначає також, що у «сонячній» кав’ярні допомагали українським воїнам і у відносно мирний час.

«І вареники ліпили на Схід, і печиво імбирне – у новорічний період. Перед Великоднем, наприклад, готували пасхальні набори. Крім того, ми підтримували з воїнами тісний зв’язок. Влітку минулого року діки зі синдромом Дауна плели маскувальні сітки. Для когось, може, це було й не дуже актуально, але ми чітко знали, які є потреби у хлопців, тож допомагали і тоді», – розповідає волонтерка.



Тож і в перший день повномасштабної війни взялася з’ясовувати, що воякам необхідно насамперед.

«Сказали, що однозначно треба їжа, тож ввечері того дня у мене вдома зібралося понад 10 господинь, які ліпили вареники. А ще ж кожна принесла сало і до сала (усміхається – ред.). 25-го ми вже знали, куди і кому це все передати. Згодом речі і продукти почали приносити у кафе», – ділиться жінка.



Ларисі Новосад вдалося зібрати потужну команду чи не в перший день наступу росіян. Таким чином на базі інклюзивної кав’ярні утворився волонтерський штаб «Старе місто», де допомагають і військовим, і цивільним.

Волонтер центру Андрій Пудлик розповідає: працювати з Ларисою – одне задоволення.

«Хоч і робота кипить, атмосфера – невимушена. Ще цікаво, що Лариса ніколи не свариться! За будь-яких обставин – стримана та виважена. Навіть коли ситуація відверто стресова – не підніме голос.

Людина вміє легко віддавати. Вона переконана, що добро врятує світ, тож воно до неї і вертається», – запевняє чоловік.



Зауважимо, кав’ярня «Старе місто», попри дію волонтерського центру у ній, продовжує функціонувати. Ба більше, усю виручку власники спрямовують на потреби української армії.



Під час інтерв’ю Лариса Новосад постійно дякує своїй команді і усім українцям і українкам, які продовжують допомагати. А от про свої вагомі вчинки – розповідає мало, мовляв, робить те, що й інші.

«Я низько вклоняюсь родині Денисюків, які евакуювали з Київщини понад сотню дітей за кордон, не взявши ні копійки. А дорослим – тим, що вирішили залишитись у Луцьку, ми підшуковували житло і створювали необхідні умови», – каже жінка.

До слова, сама ж пані Лариса прихистила у своєму будинку одинадцять людей із Димера (селище на Київщині, що перебувало під російською окупацією).



«Це три сім’ї, які я зовсім не знала. Їм було дещо незручно, але я щоразу пояснювала, якщо вони з’їдуть – будинок все одно пустувати не буде», – зазначає волонтерка.

На окуповані території не їздить, бо, каже, чоловік схвалює волонтерську діяльність лише у межах Волинської області. Утім жінка до дрібниць продумує маршрут волонтерів-водіїв, які доставляють необхідне у саме пекло.

«Чоловік мене підтримує у всьому, але дуже хвилюється. Мене не пускає, а сам неодноразово їздив у досить небезпечні місця. Кілька разів був у Бородянці (селище у Бучанському районі, що на Київщині – ред.).



За межі Волині я все одно виїжджаю (усміхається – ред.). До нас звернулися волонтери із Львівської області. Коли почали захоплювати місто за містом, дітей із українських сиротинців почали вивозити саме туди, на Львівщину. За два тижні перевезли 840 дітей із різними нозологіями (синдромом Дауна, церебральним паралічем, ВІЛ-інфекцією)», – зауважує пані Лариса.

До дітей їде з дарунками, але, каже, насамперед вони потребують звичайнісінької розмови.

«Ми з ними малюємо, розпитуємо про їхні мрії та плани на майбутнє. Серце крається, коли чуєш, що діти, які опинилися у сиротинцях, хочуть додому. Уявіть, вони хочуть повернутися у рідні регіони. Дуже боляче, коли 5-річний Сашко з Лиману так по-дорослому розповідає, який там «капець»… Не про це повинні діти думати», – зітхає Лариса Новосад.



Найважче, додає, пояснювати дітям із «геном позитиву», навіщо люди вбивають інших людей.

«Діти зі синдромом Дауна також відслідковують усі новини. Вони розуміють, що в Україні війна, намагаються бути корисними і робити все задля перемоги. Але вони не можуть усвідомити ці жахіття. Мені важко відповідати на питання на кшталт: "Мамо, а чому вбили дівчинку? Вона ж не винна". Це справді боляче», – каже волонтерка.



У штабі, запевняє, – не стомилися, а от звикання до такої реальності Ларису лякає.

«Волонтери, які мене оточують, – максимально дотичні до цієї біди. Їхні рідні люди – там, на нулі. От мій брат на передовій воює. Як я можу втомитися? Саме той біль і є рушійною силою. Знаєте, що справді страшно? Коли везуть тіло загиблого воїна, люди жодним чином не реагують. Така тепер наша реальність. Але мала б бути іншою», – пояснює Лариса Новосад.



У перемозі України жінка – впевнена. А щоб її пришвидшити, треба, каже, працювати і єднатись. Пані Лариса переконана: якби 2014 року українці приклали такі зусилля, як зараз – цієї війни не було би.

«Мені здається, сам Всесвіт хоче, аби Україна перемогла. Інколи трапляються справжні дива. От, до прикладу, дзвонять до мене військові і просять речі, про які я вперше чую. А наступного дня ту необхідність мені приносять люди, хоч я і попросити ще не встигла.



А щоби пришвидшити цей процес, треба набратися терпіння і працювати. До речі, коли діти запитують, чим вони можуть бути корисними, я завжди відповідаю: «Малюйте!». У першу чергу військові звертають увагу на малюнки. Це правда. Вони сидять в окопах і дивляться на ті картини, читають ті слова підтримки. У кожного воїна у куртці є малюнок. Без перебільшення», – захоплено розповідає Лариса Новосад.



З сім’єю волонтерка спілкується нині не так багато, як хотілося б, але переконує: розуміють і чоловік, і діти.

«Шкода, що у такому турборежимі мало спілкуюся з дітьми. Наймолодшому – вісім. Денис навіть жартує, мовляв, якби він був чужою дитиною, ми гралися би удвічі більше.

Мені поталанило мати таку класну сім’ю. Для абсолютного щастя не вистачає мирного неба. Ми розуміємо і підтримуємо один одного з пів слова. Правда, вони лякаються, коли кажу, що у мене виникла ідея. Знають, що працювати будуть всі», – усміхаючись, зауважує жінка.



Планів пані Лариса має чимало, та й тут – про допомогу. Кілька проєктів уже навіть встигли написати.

«Хочемо створити творчі майстерні на Волині, де діти і молодь із синдромом Дауна зможуть долучатися до цікавих і корисних справ, як-от готувати сухі борщі для військових. Вони будуть чистити овочі, сушити та пакувати набори. Проєкт фіточаїв – теж корисна штука, бо треба різати, пакувати, важити. Саме те, що наші діти вміють і дуже люблять.

Ще є одна велика мрія. Цю ідею ми запозичили у сусідів-львів’ян. Створення будинку підтримуваного проживання. Там будуть мешкати дорослі з інвалідністю разом із соціальними працівниками. Чому саме дорослі? Ці люди теж потребують допомоги, а їхні батьки – не вічні. Ми мусимо їх підтримати», – ділиться жінка.

Ларисі Новосад часто закидають, що її діяльність – параноя, мовляв, усім допомогти неможливо. На що волонтерка завжди відповідає влучним висловом: «Рятуючи одне життя – ти рятуєш увесь світ».

Ольга ВОЗНЯК


Бажаєте дізнаватися головні новини Луцька та Волині першими? Приєднуйтеся до нашого каналу в Telegram!