«Передайте ще тої смачної»: власник мережі луцьких кав'ярень щомісяця віддає 60 кілограмів кави для ЗСУ

Власнику луцької мережі кав’ярень «Kava Avenue» Андрію Хоменку – 34 роки. Чоловік немісцевий, народився на Полтавщині, на хуторі поблизу Диканьки. На Волинь, каже, доля закинула випадково. У Луцьку він одним із перших почав розвивати кавову культуру.

Чоловік переконаний: все – на краще, окрім війни. Тож нині намагається всіляко допомагати, аби пришвидшити перемогу. Від початку повномасштабного вторгнення – безупинно волонтерить. Лише за чотири місяці передав для бійців Збройних сил України понад 220 кілограмів кави.

«Кілька разів на тиждень він приносить нам гроші. Різні, але немаленькі суми. Оскільки маємо такі планові надходження – можемо на щось розраховувати, як-от замовити воїнам наколінники чи докласти до турнікетів і автівок. Це дуже важливо!

А ще він постійно приносить каву. До того ж, у прямому сенсі мішками. До мене особисто був запит від хлопців, аби ми знову передали «тої смачної кави». Кава – це те, що піднімає настрій вранці навіть на фронті. Це ніби частинка дому там», – розповідає про співпрацю з Андрієм волонтерка штабу «Ангар» Ірина Новосад.

Окрім того, чоловік продовжує розвивати кавову справу, щоби підтримувати економіку та зберегти чималу кількість робочих місць.

Про волонтерську діяльність Андрія Хоменка та бізнес в умовах повномасштабної війни – в інтерв’ю Інформаційному агентству ВолиньPost.



– Пригадайте своє життя напередодні повномасштабної війни і той ранок, що перевернув усе для українців

У мене було багато планів, що стосувались і бізнесу, і особистого. Наша сім’я дуже любить подорожувати. Цьогоріч збирались у кемпінг на Одещину. У 2019 році, до речі, поталанило об’їздити всю Херсонську область.



Я поставив собі ледь не 100 завдань на 2022 рік, наклеїв купу різних наліпок із планами – тепер не пам’ятаю навіть, що там писав, бо думки зовсім не тим зайняті. Війна ці плани зруйнувала. Хоча розумні люди часто кажуть, що кожна проблема – шлях до нових успіхів. Наприклад, у період карантину з’явилася кур’єрська служба «Делівері», а кількість нових доставок їжі росла у геометричній прогресії. З війною, звісно, ситуація нетотожна, але ми впораємося і з цим.

Я підозрював, що почнеться повномасштабна війна на початку лютого, коли бачив накопичення техніки. Двадцять четвертого мав їхати з друзями на лижі, але відмовився, бо було якесь погане передчуття. Вранці прогриміли вибухи, спочатку не зорієнтувався, що це і звідки, а усвідомивши, почав будити дружину. Страшно, звісно, бо не розумієш, чи це «разова акція», чи весь Луцьк обстрілюватимуть. А російську армію дуже боявся, направду, бо ж пропаганда працює. Тривожні валізки напередодні ми не зібрали, але обговорили, що дружина з сином поїде за кордон.



У черзі на АЗС мене дещо відпустило, але потім поговорив з обсмажчиком, а він із Маріуполя, тому знову занепокоївся. На щастя, йому вдалось забрати дочку звідти, а от сім'я не вірила, що це триватиме довго і залишилась там. Згодом і вони евакуювались, але вже під час бойових дій. Свою кохану я таки переконав, і на третій день вона поїхала до Польщі…

Не знав, як діяти далі, відчував безвихідь. Це дуже гнітить чоловіків, бо ж ми звикли, що вміємо вирішувати всі проблеми, а тут сталося те, над чим ти не владний. Цей стан минув наступного дня, і, обдумавши, чим я можу бути корисним для країни, почав вивозити все зі складу у волонтерський штаб «Ангар».

– Що саме відвезли?

Чай, каву, водичку, серветки, туалетний папір. Все, що ми використовуємо у кав’ярні, завантажив у багажник і привіз.

(Публікація створена в рамках проєкту «Ми з України!», ініційованого Національною спілкою журналістів України)


– У перші дні повномасштабного вторгнення на вулиці майже не було людей. Та й кава у такий час кава не є необхідністю. Як наважилися відновити роботу?

Ми розуміли, що війна триває, але на Волині можна і треба працювати. Вулиці тоді пустували, але працівники запитували про роботу, тож вирішили потроху відкривати стаціонарні кав’ярні. Спочатку просто спостерігали, чи є з того сенс в економічному плані. Сподівались, хоча б у нуль вийти, тобто платили зарплату співробітникам. Важливо було зберегти робочі місця всім 30 людям. У березні орендодавці пішли на поступки: хтось скасував плату, хтось зробив знижку в половину, і це послаблення нам дало змогу працювати далі.



Перші виручки ми віддали волонтерам «Ангару». Згодом усвідомили, що на складі – нуль, а для того, аби продовжувати працювати і допомагати, потрібно, як мінімум, мати каву. Я зателефонував до постачальників, щоб зробити замовлення, і мені пояснили, що всі розстрочки анулювали, тож тепер треба платити наперед. У нас не було грошей, щоб покривати оборот, і ми почали працювати на комерційній основі, як і раніше.



– Це ж не єдина проблема, що виникла?

Здавалося, які проблеми можуть виникати, якщо наші кав’ярні розташовані у відносно спокійному Луцьку? Однак ми валютно-орієнтований сегмент бізнесу. Каву, що й без того здорожчала, ми купуємо в доларах. Але я вбачаю у тому плюс. Ціни підняли на дешевші сорти, дорожчі коштують як і раніше. Тобто тепер, оскільки вартість практично однакова, ми пропонуємо своїм гостям ще кращі напої.

Стаканчики роблять із фінського паперу, тож ми і тут підв’язані до курсу. Це ж стосується кришечок, антисептиків, рукавичок тощо. Немає ніде апельсинового соку. Ні Coca-Cola, ні Sandora його не виготовляють. Немає Schweppes. Порівняно із минулим роком, прибуток впав на 20%.

– Щойно «Kava Avenue» відновила свою роботу, баристи відразу почали збирати гроші на потреби ЗСУ. Так?

У нас є дві баночки: в одну гроші кладуть власне баристам, в іншу – на потреби Збройних сил України. Іноді співробітники і свої чайові лишають на допомогу.



Окрім того, до червня тероборонівцям, поліцейським і нацгвардійцям ми робили безкоштовну каву. Нині ж у нас діє нововведення: кава для цих категорій платна, однак ці гроші ми кладемо у банку з донатами на ЗСУ, а не в касу. Таким чином ми конвертуємо гроші за напій у допомогу для бійців. Хтось нашу ініціативу підтримує, хтось думає, що нам набридло робити безкоштовну каву, хоча ми не отримуємо з цього прибутку й досі. Але спільними зусиллями волонтерам ми віддаємо не менше 20 тисяч гривень у місяць.



– До того ж, ви й самостійно волонтерите. Як саме доводилось допомагати?

Старався робити все, що в моїх силах. Військовослужбовець шукав «кікімори», а їх в Україні не було. Я замовив у Польщі і подарував одну, бо хлопцю не вистачало грошей. Але це такий дріб’язковий приклад того, що братися можна за будь-що. Кожен може бути корисним. Моя основна допомога – таки кава: гроші за чашку конвертовані у допомогу для ЗСУ і мішки із кавою, що передаємо армії. Я маю змогу приносити 60 кілограмів щомісяця, то чому б і ні? Кава завжди є у списках потреб бійців, ба більше, розчинну кладуть у сухпайки, а волонтери збирають на це кошти. Від початку повномасштабної війни ми передали понад 220 кілограмів.

Також евакуйовував людей з Києва до Луцька наприкінці березня. Ми їздили зі знайомими колоною у кілька машин. Звісно, небезпечно, розбита траса, але мене дуже мотивували ті мами з дітьми, яких треба забрати. В результаті, правда, забрав двох пенсіонерів і чотирьох дорослих, але це вже інша історія (усміхається – ред.).

– Таки не лише кавою єдиною...

Та різне було. Набрав до мене якось брат і каже: «Ти пам’ятаєш Катю? То вона до тебе їде з Гостомеля». Я їх із дітьми заселив у себе, хоча пропонував виїхати до Польщі, аби було спокійніше. Вона не погоджувалась, але коли обстріляли наш аеродром удруге – передумала.

Моя дружина Аня також волонтерить. Вона була у Польщі півтора місяця, але й тоді допомагала дівчатам з «Ангару». Привозила гуманітарну допомогу, яку збирали поляки для українців: медикаменти, каремати, спальники, батарейки, одяг, взуття, побутову хімію тощо.

Я про це не часто розповідаю, бо люди по-різному реагують.



– Що відчуваєте, коли допомагаєте?

Що я роблю правильно. Кожна людина може якось допомогти. На жаль, у моєму колі спілкування є люди, які кажуть, що це лише держава повинна робити. Так, у нас немає кримінальної відповідальності за те, що не скинув 6 гривень на «Байрактари» Притулі, але задонатити – моральний обов’язок.

У мого брата Дмитра був день народження в квітні. А в компанії ми зазвичай говоримо один одному, що хочемо отримати, аби подарунок був потрібний. Якщо людина не визначилася – даруємо якийсь прикол (усміхається – ред.). Дімон каже: «Даруйте гроші, я їх на "Ангар" передам». А щодо людей, які питають, чим вони можуть допомогти, якщо заробляють «мінімалку»… Та перерахувати хоча б 10 гривень волонтерам і «воювати» в соцмережах. Діти допомагають! Нашої баристи Анни Орлової сестра Марійка продавала черешні і теж передала гроші волонтерам. Це непоодинокий випадок. Зрозуміло, що це залежить від виховання та мотивації батьків, але ж суть у тому, що навіть діти прагнуть долучатися!



– Зазирніть у майбутнє. Що чекає на український бізнес, коли ми переможемо?

Війна точно закінчиться нашою перемогою, коли це станеться – невідомо. Спрогнозувати нереально, адже на це впливають сотні факторів: Литва, ленд-ліз, смерть Путіна, відставка Джонсона і ще безліч. А от з кризою треба навчитися жити і намагатися її здолати якнайшвидше. Я не аналітик, але мені здається, що після війни вона триватиме щонайменше рік або два. Оскільки будуть відбудовувати зруйновані міста, з’являтиметься багато робочих місць для будівельників, наприклад. Сподіваюсь, українське виробництво вікон, меблів, будівельних матеріалів стрімко розвиватиметься. Тобто шляхів подолання кризи – безліч.

– А як щодо власних проєктів?

Собі на майбутнє ставлю такі завдання: далі розвивати мережу і втримати хоча б той рівень заробітної плати, який є у працівників. Тим паче багато хто каже, що нас чекає гіперінфляція…

Отже, основна ціль в бізнесі – розвивати бренд обсмажки зерна.

– Відкриття нової кав’ярні не на часі?

Ми міняли ростер – машинку для обсмаження кави, і хотіли продати свій. Тут телефонують до мене хлопці із Запоріжжя з приводу покупки. Приїхали, подивилася, наче домовилися, і я їм кажу: «Хлопці, ви такі молодці. У вас там до фронту 100 кілометрів, а ви далі розвиваєтесь, ростер собі надумали купити». А, виявляється, до лінії – 30 кілометрів… Ми боїмося білорусів, які поки сидять у своїй країні, а там орки поруч, але люди планують, не втікають.

Тому так, я би хотів відкрити ще одну кав’ярню. Кожен, хто працює у цій сфері, живе з думкою на кшталт: от натраплю на класне місце і обов’язково відкрию новий заклад (усміхається – ред.).

Але поки буду продовжувати робити те, у чому я потрібен! Поки нашим хлопцям і дівчатам у війську потрібна добра кава, я їх буду нею забезпечувати відповідно до своїх можливостей. Тобто й надалі буду волонтерити і допомагати фінансово.

Ольга ВОЗНЯК

Бажаєте дізнаватися головні новини Луцька та Волині першими? Приєднуйтеся до нашого каналу в Telegram!