«Його репортажі були такі, що хотілося плакати і сміятися»: журналісти вимагають звільнити свого маріупольського колегу із російського полону

У першій половині квітня 31-річний журналіст маріупольського видання 0629.com.ua і захисник України, батько двох маленьких дітей Олександр Гуділін потрапив у російський полон. Уже більше двох місяців його подальша доля невідома ані дружині, ані матері, ані колегам по журналістській спільності.

«Як голова Донецької обласної організації НСЖУ маю вимогу до росіян від усієї української журналістської спільноти – негайно звільнити наших колег Володимира Чертушкіна і Олександра Гуділіна!» – закликає голова Донецької обласної спілки журналістів НСЖУ Олена Калайтан. Проте майбутнє полонених журналістів поки що, на жаль, невизначене, йдеться на сайті НСЖУ.

«Я в полоні», – повідомив Олександр головній редакторці свого видання Анні Мурликіній 12 квітня о 12 годині 26 хвилин. Того дня командир морських піхотинців, який очолював опір у відповідному секторі Маріуполя, припинив спротив окупантам. Разом із морпіхами в полон було взято й тероборонівців, до числа яких належав і Олександр. Його обличчя потрапило на відео пропагандистського ролику росіян, знятого того дня. Проте, як повідомляють родичі журналіста, наразі офіційного підтвердження про перебування Олександра серед захоплених у Маріуполі українців немає.



«Його матеріали завжди були топовими»

– За станом здоров’я Саша не потрапив на строкову службу, хоч, як, мабуть, кожний хлопчик, з дитинства цікавився воєнною справою, – розповідає в коментарі НСЖУ мама Олександра Тетяна Михайлівна. – Іншим великим захопленням у нього була психологія. Саші подобалися різноманітні тестування, дослідження, які проводив шкільний психолог. Тому, коли закінчив 11 класів, пішов вивчати цю науку в Маріупольський державний гуманітарний університет.

Закінчивши навчання, працював у різних установах психологом. А потім зацікавився журналістикою. Спочатку дописував на місцевий сайт, потім влаштувався туди працювати.

– Саша прийшов до нас, якщо не помиляюся, у 2015 році, – розповідає пресслужбі НСЖУ головна редакторка видання 0629.com.ua Анна Мурликіна. – Психологічна освіта Олександра дуже допомагала йому в журналістській роботі. Мабуть, ніхто в нашому колективі не міг так тримати себе в руках, як він. Саша – дуже працьовита людина, і нам зараз його дуже бракує. Він будь-який матеріал може зробити значно швидше, ніж інші. Якщо хтось пише велику статтю тиждень, то він може зробити це за день. Особливо якщо тема цікава для нього. Він дуже часто виїжджав робити репортажі у прифронтові села і селища, розмовляв там із людьми. Його матеріали були такі, що хотілося плакати і сміятися.

За словами редакторки, в Олександра – талант налагоджувати стосунки із дуже різними людьми, в тому числі й такими, з ким іншим журналістам працювати важко. Особливо їй запам’яталися матеріали Гуділіна про людей, які залишилися без даху над головою, так званих безхатченків. Журналіст досліджував, чому вони потрапили у скрутні обставини, чи є в них можливість повернутися до звичайного життя.

– Люди довіряють йому і з легкістю розповідають свої історії. В результаті матеріали Саші Гуділіна завжди були топовими, класними, – каже Анна Мурликіна.

Значною мірою журналістська вдача Олександра пов’язана із особливостями його характеру і світогляду, в центрі яких – увага до людей, їхніх потреб і прагнень.

– Гуділін – людина із принципами, із переконанням, що життя не може бути «само по собі», а повинно бути «для чогось», – каже редакторка. – Для Саші Україна – понад усе. Якщо говорити про чесність, порядність, патріотизм, то треба говорити саме про нього.

«Усе життя – в сім’ї»

Наталія Гуділіна з гордістю називає себе дружиною журналіста. А ще – дружиною чоловіка, для якого дуже велике значення має сім’я.

– Усі знають його як «домашнього хлопця», – розповідає пресслужбі НСЖУ Наталія. – Він, принаймні, до війни, завжди був дуже спокійним, тихим, безконфліктним, із гармонією всередині. Щоб почуватися щасливим, йому не потрібно було відлучатися з родини. Вранці вів дітей до школи, потім ішов на роботу. З роботи приходив додому, а не в якісь чоловічі компанії, як це полюбляє робити дехто. З дому тричі на тиждень ішов у спортзал. Відпочивали ми завжди родиною. Саша любить ліс, тому ми з дітьми часто виїжджали на природу. Це його заспокоювало.

Хоча дівчатка-двійнята – від першого шлюбу Наталії, ніхто не міг повірити, що Олександрові вони «не рідні». За словами дружини, Сашко завжди був чудовим батьком, ставився до дівчаток краще, ніж ставляться до своїх дітей деякі рідні батьки. Навчав двійняток різних спортивних вправ, робив із ними уроки, водив у походи.

– Чудовий сім’янин, гарний тато, дивовижний чоловік, – каже про нього дружина. – А ще – прихильник здорового способу життя, без жодних шкідливих звичок. Ніхто не міг уявили Сашка п’яним або з сигаретою.

«Дуже страшно, багато смертей…»

Коли в Маріуполі торік восени організовували територіальну оборону, Олександр одразу підписав контракт і пройшов 10-денне навчання.

– До речі, в тероборону було непросто потрапити. Але він дуже серйозно до цього ставився: готував себе до захисту країни. Не просто як журналіст, а як громадянин, – розповідає головна редакторка Анна Мурликіна. – Десь 22 лютого, напередодні війни, в нашій редакції відбулася така розмова. Я сказала: «Мої рідні колеги, є побоювання, що повномасштабна війна може розпочатися в будь-який день. Путін робить агресивні заяви, визнав «ДНР» і «ЛНР». Якщо ви вирішите поїхати з міста і працювати віддалено, то краще це робити зараз, бо потім виїхати може бути складно. Ухвалюйте рішення». Усі сказали, що залишаються, а Саша додав, що «своє рішення ухвалив уже давно»: піде захищати Маріуполь.



Так він і зробив. У день початку війни, 24 лютого, його покликали на службу й видали зброю. Підрозділ, у якому служив Олександр Гуділін, захищав лікувальні заклади. Одного дня російська авіабомба знищила шпиталь, який охороняв у тому числі й Олександр. Хворих, які вціліли, поранених, персонал і тероборонівців евакуювали на територію Маріупольського металургійного комбінату імені Ілліча, який ще був під контролем українського підрозділу морських піхотинців. Гуділін продовжував службу там.

– Мені вдалося побувати в обох місцях, де служив Саша, – розповідає мама Олександра Тетяна Михайлівна. – Спочатку я їздила до нього в госпіталь – міський транспорт тоді ще ходив, хоч і погано. Потім, 5 березня, він прислав повідомлення, що їх перевели охороняти іншу лікарню ближче до «Заводу Ілліча». Транспорт уже не ходив, стріляли, але пересуватися містом ще можна було. Я ходила до нього, хоч і було далеко, за три райони. Це був останній раз, коли я бачила мого сина. Він благав більше не приходити, бо дуже небезпечно. В лікарні було вже чимало поранених цивільних. Я думала все-таки ще завітати до нього, але не вийшло.

6 березня в будинок, де жила Тетяна Михайлівна, стався перший «приліт». Довелося перейти в укриття. Почалися сильні обстріли. Будь-який зв’язок із зовнішнім світом у жінки перервався. Від інших людей, які потрапили у сховище, Тетяна Михайлівна дізналася, що в тому районі, де служив Олександр, були сильні бої. І це – все.

Мало що могла дізнатися й дружина Олександра Наталія.

– 2 березня в Маріуполі зник мобільний зв’язок, – розповідає Наталія. – Якийсь час залишався Інтернет. Сашко писав мені, що війна – це дуже страшно, що навколо – багато смертей. Потім зник й Інтернет. З цього моменту я зовсім нічого не знала про Сашка – аж до двадцятих чисел березня, коли я вийшла на підконтрольну Україні територію.

22 березня Наталія з дітьми вирішили тікати з міста. Забігли до Тетяни Михайлівни, після чого пішли пішки в бік російських блокпостів.

– Саша додзвонився до мене як раз коли я перетинала російський блокпост у Бердянську… На блокпості стояли кадирівці, ретельно перевіряли кожну машину. Тим часом, Саша говорив дуже багато, головним чином – про кохання (і це при тому, що, як правило, він обходить цю тему). Я дуже хвилювалася, що кадирівці можуть «вичислити», хто телефонує. Кажу в слухавку: «А ти знаєш, Саша загубився»… Він відповідає: «Який Саша?» – «Як який Саша? Мій чоловік!» Тоді він зрозумів, що я не можу говорити. Це був останній його дзвінок до полону. Потім я дуже винуватила себе за цю розмову, адже для того, щоб «спіймати зв’язок» на маріупольському «Заводі Ілліча», Сашкові доводилося залазити на високу вежу, де його могли вбити.

«У полоні він став половиною колишнього себе»

…12 квітня Гуділін через вайбер повідомив дружині, що потрапив у полон і що їх повезуть або в Донецьк, або в Таганрог.

– Він знов написав про кохання… – розповідає Наталія. – Хоча, якщо чесно, на той момент мені більше хотілося дізнатися, що з ним. Але про себе він більш докладно розповів редактору Анні Мурликіній, якій додзвонився на вайбер.

Анна думає, що Олександр сподівався, що вона зможе йому допомогти.

– Мені здається, що я замало зробила для нього. Але не знаю, що можу зробити більше, – каже редакторка. – У тій розмові, коротко розповівши про полон, Саша попросив передати Наталі й дітям, що він їх дуже любить. Також просив по можливості розшукати його маму.

Отримавши звістку про полон, Наталія стала переглядати російські й сепаратистські групи в соцмережах і на одній із них побачила відео, на яке потрапив Олександр.

– Якщо до війни він був кремезним чолов’ягою, то на відео він – половина колишнього себе, – каже Наталія. – Також я знайшла його фотографію серед інших полонених. Під фото підписано, що оці хлопці перебувають в Оленівці на Донеччині. Але перевірити це не можна.

Тим часом, Тетяна Михайлівна змогла вирватися на підконтрольну Україні територію лише наприкінці травня. Тільки тоді отримала можливість зв’язатися із Наталею і дізнатися від неї, що Олександр – живий, у полоні. І що про те, як у нього справи зараз, – невідомо.

– Хоч би якусь вісточку отримати! – плаче мати. – Я обдзвонила всі державні установи, які відповідають за пошук і звільнення полонених. Мені сказали, що знають про мого сина і намагаються його визволити. Але підтверджених списків, у яких значилося б ім’я Олександра, російська сторона досі не передала…

Офіційний статус Олександра станом на сьогодні – «без вісті зниклий, можливо, в полоні».

– Українські офіційні особи заспокоюють нас, що в ситуації з Маріуполем краще опинитися в полоні, ніж розлучитися з життям, – каже Анна Мурликіна. – Тому ми сподіваємося на Сашине швидке повернення. Нам дуже бракує його поруч із нами.

У Національній спілці журналістів України із захопленням кажуть про Олександра Гуділіна.

– Ми пишаємося такими солдатами правди, як Олександр – професіоналами у журналістиці, патріотами по духу, захисниками Вітчизни, – каже голова НСЖУ Сергій Томіленко. – Війна змінила життя багатьох наших колег. Хтось залишився працювати в редакції, а хтось – такі, як Олександр – пішов захищати Україну. Національна спілка журналістів докладе всіх можливих зусиль для того, щоб наш колега повернувся додому – до сім’ї, близьких, до улюбленої роботи.

Фото з архіву родини Гуділіних та з сайту 0629.com.ua
Бажаєте дізнаватися головні новини Луцька та Волині першими? Приєднуйтеся до нашого каналу в Telegram!