«Спочатку ми купили оверлок». Як дві сільські школи на Волині стали шити військову амуніцію

Шити одяг та амуніцію – справа не з легких, але наші героїні переконують, що й за три дні можна стати вправними майстринями. Щоправда, мусить бути шалена мотивація, як-от працювати заради спільної перемоги над Росією.

Журналісти Інформаційного агентства ВолиньPost знайшли аж два жіночі колективи у Дубівській громаді Ковельського району, які просто таки у школах облаштували майстерні з пошиття військового спорядження. Про те, як працюють у тилу (не)швейні батальйони, – читайте у матеріалі.

«Ми не швейний батальйон, бо у нас молодий колектив, а це словосполучення чомусь асоціюється з жінками старшого віку», – жартують жительки села Вербка, що на Ковельщині.

Жіночий гурт новоспечених швачок у цій школі налічує вісім людей. До повномасштабного вторгнення путінського війська кожна з них займалася своєю справою: хтось вчителював, а хтось проводив психологічні тренінги. Хоч і працювали під одним дахом, настільки близькими подругами раніше не були. Але одного дня все змінилося…

«Ось так все і починалося»

Напередодні повномасштабного вторгнення у школі, кажуть, все якраз стало на свої місця, адже діти нарешті повернулися за парти. Тоді були лише дві проблеми – ковід і, як наслідок, надолуження згаяного. Тож вчителі і вчительки обмірковували навчальний процес і навіть не здогадувалися, як в один момент усе може змінитися.

Директорка навчально-виховного комплексу села Вербка Людмила Дрипа розповідає:

«Увечері 23 лютого готувалися до уроків, планували наступний день. Такого розвитку подій, звісно, ніхто з нас не передбачав. На жаль, вранці у робочому чаті нам повідомили, що навчання відміняється і учні знову сидітимуть невизначений час удома. Ми швиденько організували дистанційну форму, однак уже за два дні вимушені були вийти на канікули.

Попри те, ми з перших днів бралися до роботи, бо хотілося хоч якось допомогти. Спершу зносили у школу продукти, потім харчували наших захисників та захисниць. Готували на кухні навчального закладу. Над цим працювали наші кухарі, прибиральниці. А як дочекалися великодніх свят, то захотіли передати хлопцям пасочки. Духові шафи у школі добротні, тому й вдавалося все. До цього процесу теж всі долучилися, навіть ті, хто ніколи їх не пік. Хтось рецепти підказував, хтось допомагав носити продукти, а за приготування бралися досвідчені господині. На Південь багато пасок передали, пригадую. А оскільки спекли дуже багато, то ще діток-переселенців пригощали і наших вчителів-ветеранів. До речі, сини нашого колишнього фізика зараз служать, то ми і їм допомогли, звісно.



Згодом ми зрозуміли, що у військовослужбовців є потреба у забезпеченні «розгрузками» (розвантажувальні жилети – ред.), а в нас є можливість це втілити. У школі швейні машинки були давно, адже, окрім уроків трудового, в нас є гурток з шиття. Щоб ви розуміли, наші восьмикласниці вже вміють шити спідниці.

Ось так все і починалося. Тим паче серед військових – багато наших знайомих. Першочергово, звісно, намагалися якнайшвидше допомогти нашим колегам, до того ж, ми знали, що саме їм треба. А після «розгрузок» взялися за пошиття футболок. Настала весна, тепло, хлопцям треба легкий та зручний одяг.



Єдина майстриня у нашому колективі, яка справді у тому знається, – вчителька трудового навчання Юлія Василівна Білінець. Ми сіли, обговорили процес. Пані Юлія організувала асистенток, звичайно, тих, хто мав більше часу, бо дистанційне навчання ніхто не відміняв. Ось і виник такий колектив у нас».

«Спочатку ми купили оверлок»

Однак і вчительці трудового спочатку було важко, бо, переконує, спідницю зі шкільної програми шити значно легше. Не кажучи вже про емоційний стан чи відповідальність, яку відчуваєш, коли строчиш амуніцію.

«Я самоучка, тому сказати, що мені було геть легко – не можна. Навчити дітей шити те, що вимагає шкільна програма, або те, що вони просять, – без проблем. А от складних і гарних викрійок я раніше не виконувала. Спочатку ми купили оверлок. Оскільки це була наша ініціатива, то і купували за власний кошт. Він і школі служитиме, і от для допомоги.

Я взялася перша вчитися. Як мінімум, спершу слід було зрозуміти будову оверлока. Із цим розібралася, а от як викрійку зробити – не знала. Завантажили і роздрукували готову з інтернету, але, чесно кажучи, вона мені геть не сподобалася. Мої син та чоловік – високі, здорові такі, а то як для підлітків (усміхається – ред.). То я взяла стару теніску чоловіка, розпорола її і зробила хорошу викрійку. І ще дві – менші за розміром.



Вчилася шити, дивлячись відео в ютубі. І ось коли в мене вийшло, почала пояснювати дівчатам. Із колективом мені дуже пощастило! Нас восьмеро. Ми собі облаштували майстерню в кабінеті історії. Самі принесли ножиці, нитки, словом, хто що мав, і взялися до роботи. Кожна колега має свій обов’язок, своє завдання: хтось приметує, хтось викрійку робить, хтось пришиває.

Ще зауважу, що майже всі мої дівчата за швейною машинкою сиділи востаннє, мабуть, у школі, коли самі вчилися, а хтось – узагалі вперше. Тому перші дні було нереально важко, але вони дуже прагнули допомогти і бути корисними. Слава Богу, все вдалося. Тепер, коли ламається голка, вже мене не кличуть, бо самі собі зарадити можуть», – зазначає Юлія Білінець.

Дещо доповнює її слова асистентка вчителя та закрійниця за сумісництвом Людмила Лопошук:

«Так, це було важко, такий собі навіть шок. Бо всі ми звикли до комфорту. Ми не те що за машинки не сідали давно, ми взагалі дуже давно не шили (усміхається – ред.).

Нині я – закрійниця, приметую та вирізаю. Цей етап теж дуже важливий, оскільки треба грамотно виміряти тканину, аби якомога менше залишків було. Дивлюся на ті футболки і не вірю, що це ми самі пошили. Пишаюся колективом! Ми всі – один злагоджений механізм. Нам би ще одного оверлока, то ми до десяти футболок строчили би, а поки за день виходить чотири».



«А як торкаєшся тканини – стає страшно»

Коли жінки зустрічаються, у першу чергу, кажуть, обговорюють новини. У розмовах постійно – загроза з Білорусі та ситуація на Сході. Болить за країну кожній, та робота і розмови про «своє», запевняють, дуже відволікають.

«Вони дуже згуртувалися. А ще, коли чаюють чи обідають разом – завжди говорять про шиття (усміхається – ред.). То недоліки треба якісь виправити, то свої пропозиції щодо роботи в подальшому озвучити.

А як торкаєшся тканини – стає страшно. Починаєш усвідомлювати, з якою реальністю доводиться тепер миритися. Але в колективі є психолог, то у них там ще й тренінги та сеанси терапії одночасно. Я дуже люблю слухати ті їхні розмови», – зізнається нам директорка школи.

Тривожно було, розповідають швачки, працювати над розвантажувальними жилетами.

«Завжди в голові прокручувала, що ту смужку треба якомога міцніше приточити, щоб вона не зірвалася, все витримала і солдат, врешті, вижив. Бо як над футболками працюємо, то відволікаюсь і уявляю, як вони їх на відпочинок одягають, і що війна вже закінчилася…» – зітхає Юлія Білінець.

(Публікація створена в рамках проєкту «Ми з України!», ініційованого Національною спілкою журналістів України)



«А ще костюмерну у школі зробимо»

Цікаво й те, що після нашої перемоги розпускати свій колектив жінки аж ніяк не планують. На меті є щонайменше один проєкт. Але й у період війни зупинятися на футболках не збираються, бо тепер, кажуть, готові шити все.

«У майбутньому ми використаємо наші технічні можливості та знання дівчат обов’язково (усміхається – ред.). Сподіваємось, ми незабаром переможемо і у вересні зустрінемо своїх діток на подвір’ї школи. У процесі роботи у нас зародилася нова ідея: пошити для учнів білі футболки із логотипом школи. Це буде нібито спеціальна форма на цікаві заходи, як-от челенджі, всілякі флешмоби, конкурси. А ще костюмерну у школі зробимо (усміхається – ред.).

А нині передусім футболки для наших захисників. Ми часто спілкуємося з хлопцями, то думаю, вони нам скажуть, що потребуватимуть. Можливо, шорти чи навіть білизну спідню», – каже Людмила Дрипа.



Працювати і молитися за українських воїнів жінки не втомилися, вибивають із колії хіба негативні новини. Але таку величезну віру в перемогу ніщо не похитне. А ось про свою надважливу роботу швачки розповідати не дуже люблять, бо, пояснюють, не хочуть вихвалятися.

«Це поклик душі. Ми не робимо це заради піару якогось і фото у фейсбуці, навпаки ніяковіємо від зайвої уваги. Хочемо віддячити тим, хто в цю хвилину захищає нас на фронті, хто наближає нашу перемогу. Намагаємось допомагати і таким чином бути прикладом для наших дітей», – підкреслює Людмила Лопошук.



«Майстерня врятувала багатьох»

Дубівська громада на завзятих українок багата, бо й у сусідньому від Вербки селі Дубове робота кипить. Колектив швачок і тут налічує вісьмох жінок. У цій школі взялися допомагати війську і техпрацівниці. До того ж, за словами директорки Дубівської загальноосвітньої школи Олени Балецької, саме таким чином керівництву вдалося врятувати робочі місця.

«Зараз важливо не лише воїнам допомогати, а й зберегти робочі місця, щоб не було простою. Вчителі мають уроки, а от решта працівників залишилися, вважайте, без роботи. Майстерня врятувала багатьох.

Із початком повномасштабної війни наша школа стала таким собі осередком допомоги у селі. Ніхто не знав, чим себе зайняти і як же допомогти Україні в такий складний час. Спершу ми плели маскувальні сітки, готували їжу. Згодом у Червоному хресті виникла ідея шити «розгрузки» і плитоноски. Самі ж селяни приносили тканину для амуніції. Зараз ми шиємо за кошт сільської ради.

Почали вивчати потреби тих, хто нас захищає. Ну от тероборонівцям не вистачало форми. Спочатку нам допомагали люди, які працювали в Києві на фабриці пошиття спецодягу, а потім відправили нам лекала. Тепер наші техпрацівниці – справжні швачки», – розповідає пані Олена.



«Хотіла стати швачкою – шию. Кухаркою – готую пиріжки для військовослужбовців»

Одна зі швачок, асистентка-вихователька Ольга Дричик саме у цій школі і вчилася колись шити. Справу цю любила і навіть машинку вдома має, однак працювати з великими та громіздкими речами було дещо страшнувато.

«Проте я наважилася і долучилася до дівчат. Виявилося, лише троє з них хоч трохи цим займалися, інші навіть ножиці боялися тримати. За три дні ми вклинилися в роботу, адже бажання працювати заради перемоги над Росією виявилося сильнішим за «не вмію».



Спершу, може, не було так якісно, втім – дуже оперативно. Сказали, що білоруси будуть наступати, то ми ті плитоноски максимально швидко строчили. Хлопці дуже дякували, значить впоралися добре. Тішила думка, що ми можемо бути корисними для захисників і захисниць на передовій. Згодом нам повідомили, що воїни мають потреби у костюмах, тож у нас з’явилося нове завдання, випробовування навіть (усміхається – ред.).

А ще так склалося, що я втілила мрії дитинства. Хотіла стати швачкою – шию. Кухаркою – готую пиріжки для військовослужбовців. Війна взагалі дуже все змінює. Захоплююсь дівчатами, які раніше голки в руці не тримали, а тепер так вправно машинкою володіють.

Очільник Дубівської громади Роман Троцюк нам каже в майбутньому цех відкривати (усміхається – ред.). Може, він і серйозно це говорить, але ми на жарти то все переводимо. Хоча командою ми були би непоганою, бо всі дуже здружилися. Нашою наставницею і вчителькою стала жінка-переселенка Світлана Дзюбан. От вона дійсно добротна майстриня. Працює в драмтеатрі і шиє пачки для балерин. Ми довірилися їй і намагалися перейняти досвід. Атмосфера панувала неймовірна. Поки планувати щось важко, бо все швидкоплинно змінюється. Ми можемо шити костюми, але через годину наберуть і скажуть, що треба терміново сідати за «розгрузки». Але ми багатофункціональні», – усміхаючись, розповідає Ольга Дричик.



Можливо, у майбутньому, як і планує сільський голова, швейні майстерні продовжать працювати у цих двох селах й підніматимуть економіку. Можливо, хтось із цих жінок навіть змінить фах і шитиме професійно. Але точно вони вже зараз день у день наближають нашу перемогу! Війна вимагає самовідданих вчинків не лише на полі бою! Спасибі кожному і кожній, хто тримає тил!


Ольга ВОЗНЯК

Бажаєте дізнаватися головні новини Луцька та Волині першими? Приєднуйтеся до нашого каналу в Telegram!