«Усі, кого я врятував, – мої похресники»: історія бізнесмена з Київщини, який евакуйовує людей

Волонтеру В’ячеславу Запорожцю – 46 років. Чоловік живе на Київщині, займається бізнесом. Здобув вищу освіту інженера-будівельника та архітектора-дизайнера, нині ж – власник будівельної компанії.

Тут могла би бути цікава історія успіху, але ми вирішили говорити з В’ячеславом про не менш вагому сторінку його біографії – волонтерство. Чоловік, ризикуючи своїм життям, вивозив поранених та маломобільних людей із заблокованих територій. Щоправда, напередодні повномасштабного вторгнення він і сам потребував медичної допомоги, а 24 лютого зустрів у реанімації…

Графік В’ячеслава Запорожця розписаний ледь не похвилинно, адже чоловік продовжує рятувати українців. Тож навіть 40 хвилин розмови із нами – велика розкіш. Однак розповісти про свій вагомий внесок до спільної перемоги над російським терором журналістам Інформаційного агентства ВолиньPost чоловік погодився.

– Яким було Ваше життя до повномасштабного вторгнення Росії?

До війни я будував. Враховуючи те, що в мене були певні проблеми зі здоров’ям, за останні п’ять років переніс десять хірургічних втручань різної складності. У ніч на 24 лютого була запланована операція з видалення пахової грижі. Тобто повномасштабне вторгнення я зустрів у реанімації. Отямився вранці і під наркозом просто не повірив новинам, думав, що це жарт. Але коли зателефонував мій помічник і сказав, що у Борисполі летять ракети, стало дуже боляче. Персонал приватної клініки розбігся, і о 7 ранку я сам зняв усі крапельниці та пішов додому. Живу за містом у селі Проців. Там ми відразу збудували два блокпости, чергували по восьмеро, усі вступили в тероборону, тобто оперативно організувались.

– Чому вирішили рятувати людей? Що вас на це підштовхнуло?

Можливо, це будуть гучні слова, а для когось – несподіванка, але я Бодгісаттва (просвітлена істота в буддизмі, що прагне досягнути стану будди заради спасіння всіх живих – ред.). Я давно захоплююсь буддизмом, індійською філософією. Три рази був на навчанні у Далай-лами – святості лідерів тибетських буддистів. Тобто це на підсвідомому рівні. Ми – Бодгісаттви, призначені для того, аби рятувати людей та всіляко їм допомагати. А тим паче такий час нині настав.

У мене – великий будинок з великим облаштованим підвалом. Як інженер-будівельник відразу будував дім із бомбосховищем, адже цьому нас ще в інституті навчили. Тому перші тижні вдома було до ста людей, усі знайомі, друзі, родичі.

Напередодні сьомого березня я заправляв автомобіль у Києві. Паливо лише для спецтранспорту продавали. А тут під’їхав молодий хлопець на мікроавтобусі і благав заправитись. Я запитав щось на кшталт: «А для чого тобі треба пальне?». Він відповів, що його діти у Гостомелі і їх треба вивезти в Тернопіль. Як виявилося, він із церкви Христа. Там американець-інвестор зняв котедж, купив мікроавтобуси і от вони возять дітей. Це настільки мене вразило! Уявіть, американець! Я його заправив, гроші за це, звісно, не взяв. І згодом в голові думка: я нічого не роблю і просто сиджу в Києві.

– Коли і за яких умов відбулася Ваша перша евакуація людей?

Вранці 8 березня я зрозумів, що теж повинен робити щось особливе. Я взяв два джипи, свого заступника і ми поїхали в Чернігів. Це якраз той день, коли орки відрізали трасу Київ-Чернігів. Тому заїжджали туди з боку села Анисів. А коли їхали, мої знайомі журналісти знайшли людей, які потребують евакуації. Вони опублікували повідомлення в телеграмі і багато хто відгукнувся. Зателефонували щонайменше десять сімей.

У Чернігові потрапили під серйозний артобстріл. Ми полями шурували, виїхали зі сторони Ніжина на київську трасу, а попереду нас – Ланос із пенсіонерами. Їх розстріляли. Нам же просто пощастило. Український військовий відкрив вогонь і заборонив туди їхати.

Залишилися ночувати в селищі Козелець. Пальне закінчувалося, але, на щастя, вдалося обміняти чотири броніки на бензин і ночівлю у підвалі школі. Тоді я зрозумів, як почувають себе переселенці…



– Звідки загалом доводилося вивозити людей? Які труднощі виникали на шляху?

З 9 березня ми щодня їздили маршрутом Київ-Чернігів. Так усе починалося…

Наша «база» була у Куликівці (селище у Чернігівській області – ред.). Я там познайомився з керівництвом і сказав, що їхатиму в «Ягодин» по «швидку» (окрім того, у нас є чотири джипи та один мікроавтобус). Вони відповіли, що це чудово, мовляв їхнім куликівським державним спецавтівкам виїжджати за територію району суворо заборонено. 23 березня стоїмо на кордоні і тут – телефонний дзвінок. Повідомляють, що з Куликівки до Києва треба транспортувати чоловіка з кульовим пораненням…

24 березня зруйнували автомобільний міст. Я відкрив карту, ознайомився і вирішив їхати пішохідним. І цього ж дня о 18 годині і він був пошкоджений мінометним артилерійським обстрілом. Місто заблокували.



Там 120 тисяч населення. Немає світла та води, труднощі з продуктами. Я почав телефонувати в усі лікарні і зрозумів, що 200 людей у тяжкому стані залишаються там. Їх треба вивозити. Дві доби минуло, поки я вмовив голову військової адміністрації та військових дати мені дозвіл на евакуацію пішохідним мостом.

Поки артилерія не працювала (а це зазвичай на світанку), ми заїжджали в місто, розкладали сидіння і по двох-трьох поранених вивозили на джипі в Куликівку, а звідти – у київські лікарні. Ми спустошили всі медзаклади і повністю зламали систему евакуації. Раніше оперували прямо в окупованих містах, де немає ні води, ні світла. Таким чином люди втрачали ноги, руки, адже не було належних умов для лікування, а ми порушили цей постулат і постраждалих доставляли в нормальні лікарні. Коли забрали останнього потерпілого, зрозуміли, що більше там робити нічого, а отже слід брати інші напрямки. Ось так і відпрацювали в Чернігові до 6 квітня.

Увечері наступного дня ми виїхали в Краматорськ і 8 квітня о 10:30 були на місці. Набрали до заступника мера, він сказав їхати у третю лікарню. Однак через 10 хвилин він зателефонував до мене знову. І таке питання відразу: «Слава, а ти оперувати вмієш?». Я відповів, якщо треба, то так. Було зрозуміло, що трапилось щось лихе, голос у нього був наляканий. Сказали їхати на залізничний вокзал. Туди, де сталася трагедія. Ми приїхали об 11, а о 10:30 був «приліт». Усе це жахіття ми бачили. Допомагали пораненим, забирали загиблих, добу працювали в лікарні.



Мерія якось вказала мій номер як контакт, за яким можна дізнатися інформацію щодо поранених та загиблих на краматорському вокзалі. І дві доби мій телефон просто не замовкав. Найважче, мабуть, працювати з сім’ями загиблих. Одна дівчинка телефонувала до мене двадцять разів, я не перебільшую. Вона запитувала про свою бабусю постійно, а я завжди вибачався і казав, що у списках живих її не бачу. Хоча та продовжувала її шукати. Проте одного разу я наважився і попросив її поїхати у морг, аби таки оглянути тіла.

Так з 8 квітня ми в Краматорську. Маємо уже десять автівок швидкої допомоги. Щодня робимо 6-7 рейсів, охоплюємо весь цей гарячий регіон, всю Донецьку область.

– Розкажіть історію порятунку, яку запам’ятаєте на все життя

Є дві такі історії. Голова Чернігівської обласної військової адміністрації В’ячеслав Чаус тоді таки дав добро везти людей пішохідним мостом… Ми вирушили о 6 ранку, їдемо, все нормально, але на останньому блокпості кажуть: «Нам не давали вказівку вас випускати. Ідіть звідси». Але я відповів, що нікуди не піду, і почав телефонувати до Чауса. Щоправда, не було покриття… Вирішив залізти на дах джипа, а я високий, то та мережа якось з’явилася (усміхається – ред.). Написав йому близько тридцяти смс і військовослужбовець таки отримав підтвердження. Півтори години на це витратили. А потім ми виїхали і почався артилерійський обстріл. Нас помітили на полі і почали обстрілювати.

Друга ситуація трапилася наприкінці блокади. Тоді хтось вирішив категорично не випускати чоловіків. А поранені вже чекали. І щоб їх всіх забрати, мені довелося лізти в багажник. За кермо посадив потерпілого, а сам сховався. Лише уявіть, яка це загроза, коли ми проїжджали блокпости. Якби тероборона відкрила багажник, мене би затримали. Затримали би всіх. Причому дзвінки ніякі не допомогли би. Я бачив, як «ведуть діалог» із порушниками. Але я накрився
курткою, ми якось впорались (усміхається – ред.).

– Чи є у Вас страх загинути?

Смерть – це лише початок нового шляху. Ті люди, які загинули, я впевнений, – врятувались і зараз на небі чекають переродження. Мене більше хвилюють поранені, а саме люди з інвалідністю… Їх треба врятувати, соціально адаптувати. А смерті я не боюсь. Я розумію, що можу допомогти. Мої навики як менеджера, як інженера, як парамедика потрібні людям. Коли немає поранених, ми вивозимо маломобільних людей. Люди повтікали, а скільки пенсіонерів залишилося. Вони нікому не потрібні, крім нас.

(Публікація створена в рамках проєкту «Ми з України!», ініційованого Національною спілкою журналістів України)



– Зв'язок із врятованими людьми потім якось підтримуєте?

Так, звісно! Усі, кого я врятував, – мої похресники. Із тридцяти трьох евакуйованих – чотири ампутанти, на жаль. Ось, наприклад, моя похресниця Катя Киричок. Вона нині в Німеччині на реабілітації. У неї теж важка історія. Дівчина вийшла провідати батьків, і їх накрила касетна бомба. Її рідні загинули на місці, а Каті відірвало ногу, уламки зачепили голову та печінку. Вона могла померти кілька разів, але дивом вижила.



А ще – легендарна Любов Миронівна з села Анисів. Жінка, до речі, в СРСР була найкращою дояркою. Зараз їй 74 роки, вона втратила гомілку, бо вчасно не прооперували. А поранення отримала, коли доїла корову. Тоді доярки на місцевому підприємстві не прийшли на роботу і доїти корову попросили жінку.І саме тоді, на жаль, літак на ферму скинув бомбу.



– Як загалом оцінюєте реакцію людей нашої країни на війну?

Я пишаюсь українцями, своїм народом! Він настільки потужний та єдиний! Був випадок, коли в мене не було пального, написав у телеграмі, що мені треба 20 літрів і через 5 хвилин уже все є. Грошей на заправку якось не було, але за годину люди назбирали майже 200 тисяч гривень. Вони віддають останнє! Ми обов’язково переможемо. Різні люди є, звісно. Мій колега втік за кордон, щоправда, вже повернувся. Для мене байдужість – це найбільший гріх.

Впевнений, що нас перемогти нереально, незважаючи на те, що ворог – терорист. Це не війна. Зі мною зараз працюють американці, поляки, литовці та англійці. Більшість із них мають досвід у гарячих точках і всі як один кажуть: «Такого до зубів озброєного ворога не було ніколи». Тобто українці воюють з таким ворогом, якого земля раніше не знала. Я бачив, як вони хімічну зброю застосовували. Це терористи! Я за міст пішохідний у Чернігові розповідав. Вони його спеціально не руйнували спочатку, дочекались, коли люди масово туди ринули, і їх накрили артилерією. Те, що сталося на вокзалі у Краматорську, – терористичний акт, Маріуполь – терористичний акт. Всюди! Будь-яка ракета випущена в мирне населення – терор. Так ось, іноземні парамедики захоплюються нашою сміливістю, адже не один народ такому не протистояв. Ми не можемо розгорнути госпіталь, авто швидкої допомоги мусимо маскувати, адже вони свідомо стріляють у водіїв. Обстрілюють лікарні… Це не війна. Бо війна – це коли армія на армію, війна не передбачає таких звірств. Але ми в будь-якому випадку переможемо! А як Росія далі існуватиме – я не знаю. В українців залишиться дуже багато питань…

P.S. Ми також поспілкувалися з тією легендарною дояркою Любов’ю Прочухан. Ось що розповідає жінка про волонтера В’ячеслава:

«Про цю людину можна розповідати довго і тільки хороше. Пам’ятаю, як приїхав такий красивий і високий чоловік, врятував мене. Якби Славка тоді не поміг, не знаю, що було би зі мною зараз. Зараз я в Анисові, але він обіцяв завезти мене в Німеччину на протезування. А я йому вірю, цей чоловік слова на вітер не кидає!»

Розмовляла Ольга ВОЗНЯК

Бажаєте дізнаватися головні новини Луцька та Волині першими? Приєднуйтеся до нашого каналу в Telegram!