Волинянка створила музей приданого нареченої. ВІДЕО

Лідія Козуля живе у Тойкуті Ковельського району. Своєрідною святинею називає кімнатку у літній кухні. Адже це її домашній музей вишитого вбрання та старовинного приладдя.

Уже 15 років жінка наповнює його усім, що нагадує минувшину та побут наших предків. Почесне місце тут займає скриня із приданим. У давнину, каже жінка, воно було на вагу золота для кожної дівчини, - йдеться в сюжеті 12 каналу.

«Мати дбала про те, щоб дитині було придане. Бо ж без приданого заміж не візьмуть. Потім ще й дорікатимуть, що безприданницю взяли», – розповідає господиня.

І мати дбала, і дівчина обов’язково вишивала для себе і рушники, й сорочки. Саме велика кількість сорочок була обов’язковою для жінки. Адже треба було мати одяг і на свято, і до церкви, й до худоби чи праці на городі.

«В нас казали вішалок. На хату був натягнутий такий вішалок дерев’яний, і на тому вішалку висіли кожухи, хустки, сорочки, спідниці, і вже жінка вибирала: це до церкви, це для роботи, це вийти до сусідів поговорити», – пояснює Лідія Козуля.

Також у дівочому посагу повинно бути багато рушників, скатертин, вишитих доріжок. Важливо було подбати й про верхній одяг.

«Кожух один святковий, другий робочий. Сирнєга із сукна, яке люди самі ткали. Вівці тримали, пряли вовну і ткали сукно», – каже жінка.

Багатші наречені мали цупкіше сукно – спеціально для жупана, адже дівчині треба було дбати не тільки про себе, а й мати сукно, щоб чоловікові шити одяг.

«Як ішла заміж, вона мала принести, з чого пошити чоловікові сарнєгу і жупан», – запевняє господиня.

Та й сорочки мали бути різними. «Подивіться, яка пазуха у цій сорочці. Вона для того, щоб годувати дитя», – показує колишній одяг волинянка

І це не єдина особливість жіночих сорочок, на зиму їх робили дещо інакшими: верх з тоненького полотна, а низ – із грубшого.

Обов’язковими були й подушки. Особливо прискіпливо їх перевіряла свекруха: як були вони надто важкі – сором невістці. Це означало, що пір’я погано поскубане.

Несли усе до нової домівки у скрині чи кухрі. Скриня була з рівною поверхнею, на якій часом навіть спали. А кухро – з вигином. Про них теж дбали завчасно – навіть наймали майстра, щоб розмалював. Та доставити їх до чоловіка був ще той квест.

«Замовили, потім йшли у чужі села і ті скрині на собі сунули. Добре, як трапиться якась попутня підвода та й підвезе. А ні – то треба було донести», – пригадує Лідія Козуля.

Це все вона знає з маминих та бабусиних розповідей. Кожна річ має для неї особливе значення. Як зіницю ока жінка береже і свої рушники, з якими йшла заміж. Усі цінні речі пані Лідія зібрала в домашньому музеї. Це, каже, буде спадком для її онуків і свідчитиме про величну історію українських жінок та те, як вони жили у давнину.


Бажаєте дізнаватися головні новини Луцька та Волині першими? Приєднуйтеся до нашого каналу в Telegram!