«Все і всіх знищуючи, кадирівці раділи і знімали тік-токи»: розповідь жительки Маріуполя

До повномасштабного вторгнення путінського війська в Україну мешканка Маріуполя Анастасія Шведова-Ширіна жила щасливо. Займалася улюбленою справою і виховувала 10-річного сина. Однак 24 лютого російська орда зруйнувала все, що жінка будувала роками. За цей проміжок часу довелося добряче натерпітися і не раз подивитися у вічі смерті. На диво, їй вдалося врятуватися.

Інформаційному агентству ВолиньPost Анастасія Шведова-Ширіна розповіла про пережите пекло та свою історію окупації Маріуполя.

«…А коли йшли назад – прилетів мінометний снаряд»

«Ми творчі люди. Я керівник вокально-хореографічного колективу театру пісні «Радість» палацу культури «Український дім» у Маріуполі. Він був такий великий, гарний… У нас завжди панувала творча атмосфера та позитив. А які діти талановиті! Ми об’їздили з ними весь світ. Завжди гранд-прі, перші місця у всіх можливих конкурсах.

Мій син Тимофій ходив у комп’ютерну академію, займався музикою, співами, малював, брав участь у кастингах на телебаченні. Ми планували майбутнє, ми жили! Маріуполь так розбудували гарно! Стільки було планів у мера… У нас було сучасне, круте місто! І однієї миті все зруйнувалося», – пригадує Анастасія.



Жінка розповідає: у 2014 теж так було, тож усі були переконані, через кілька днів це закінчиться. Але вибухи не вщухали.

«Масштаби, на жаль, зростали. Вибухи та пожежі частішали. За 2-3 дні вимкнули електроенергію, потім – воду...А згодом і газ», – ділиться жінка.

І вже з перших днів повномасштабної війни родині довелося втрапити під обстріл. Тоді зі селища Сартана евакуйовували людей:

«На вулиці мороз, а діти у тих автобусах в шкарпетках і без курток».

Тож її сім’я відразу кинулася допомагати. У них було багато нового дитячого одягу, а у мами Анастасії Шведової, яка мешкала неподалік, – постілі та рушників. Тож збирати пакунки вирішили разом:

«Я, син та чоловік пішли до моєї мами збирати допомогу. Мешкала вона поблизу військової частини 3057 (можна говорити в минулому часі, бо будинку вже немає). Ми швиденько впорались і понесли пакети до автобуса. Це був район Бахчиванджи у центрі міста. Там площа Свободи нова, дуже красива, креативна… З голубами, які символізують усі області України.

Принесли ту допомогу, віддали, наплакалися, а коли йшли назад – прилетів мінометний снаряд. Ви уявляєте? Людей евакуювали до міста зі Сартани, яку з лиця землі стерли, поселили, і туди ж прилетіло у той же день! Це було таке перше жахіття. Ми впали на землю, на щастя, уламками нікого не зачепило. Потім – затишшя, ми встали і побігли додому».

«Лягали, вставали, присідали, але йшли далі»

Коли повернулися додому, стали облаштовувати «укриття» в коридорі. Ось так, лежачи на підлозі, біля опорної стіни сім’я продовжувала жити в квартирі попри пекло за вікном.

«У нас мобільний зв’язок зник зовсім ще 2 березня. Зникло українське радіо, розрядилися телефони. У сина лише був увімкнений. Він знайшов нібито українську радіостанцію, а там радіо «ДНР». І в ефірі розповідають, як гарно українці зустрічали російських військових у Сартані, як їм аплодували, як раділи. А ми сиділи і плакали, як це слухали. Ми ж бачили тих людей! Моя сестра двоюрідна там дивом вижила! Вони авіаударами розтрощили все, може, кілька будинків залишилось», – зітхає жінка.

Сусідам таки вдалося впіймати зв’язок.

«Це було 5 березня. Вони прийшли і кажуть: «Ми прочитали, що сьогодні об 11 годині буде «зелений коридор» у драмтеатрі». А нам туди недалеко йти, зраділи і почали збиратися. Хоча й без того спали одягнені та з рюкзаками, де були всі документи і необхідні ліки», – каже Анастасія.

Але й тут трапилося нещастя. До драмтеатру, розповідає, йшли під обстрілами:

«Лягали, вставали, присідали, але йшли далі. Тисячі людей було біля драмтеатру, тисячі! Стояли військові, представники Червоного хреста. Кажуть, що ось-ось буде евакуація, але знову починається обстріл. Нам кричать: «Усі в будівлю! У будівлю! У драмтеатр!». Виїхати звідти ми не змогли, тож залишилися там на дві доби.

Було тварин багато: кролі, папуги, черепахи (усміхається, – ред.). Дуже моторошно, дуже холодно… Звісно, у кого були якісь покривала чи подушки – то комфортніше. Нам же дісталися тверді декорації з цвяхами. Зустріли, до речі, багато знайомих. Гризли бублики зі заслуженою художницею України».



Згодом сім’я Шведових вийшла з драмтеатру. Сподівалися, що вдома таки вдасться забрати решту речей і обдумати план евакуації.

«Почався обстріл. Це були одні із перших авіаударів, згодом їздили танки і стріляли від нас. Ми вже вміли розрізняти, коли стріляють від нас, а коли у нас. І завжди коли стріляли від нас, ми розуміли, що прилетить у відповідь. Потрапили якраз тоді під ближній бій.

Відразу лягли на сніг. Підняли голову, бачимо, що хтось махає нам: «Сюди, сюди». Ми побігли і опинилися у нашій міській філармонії. Рідні сміються тепер, мовляв, тебе культура і врятувала. До речі, на той момент наш будинок, як виявилося згодом, знищили», – пригадує жінка.



Що вижили, звісно, раділи, але почували себе, розповідає Анастасія, жахливо:

«Нічого не розуміли, ще й зі слухом було погано, бо глушила контузія, дзвін у голові. Син – молодець. Ми його навчили падати і відкривати рота, щоб не постраждали вуха, а самі про це забували».

«Ви уявіть, з каструлею на велосипеді під час обстрілів»

У філармонії, каже, прожили 10 діб. За допомогу не перестає дякувати українським захисникам і волонтерам:

«Наші військові хлопці на БТР то воду якусь швиденько закинуть, то мішок борошна. Молодці! Були дітки з діабетом. То захисникам вдалося привезти інсулін. Уявіть, наскільки це страшно, коли твоя дитина помирає на очах, тому що немає ліків. Та мати так кричала… Дякую тим волонтерам, тим воїнам, хоча я навіть не знаю, з якого вони полку. Від тієї ампулки дівчинка могла жити ще 2-3 місяці».



Пощастило, що про людей у філармонії знали, тож про них хоч трохи піклувалися.

«Нам постійно щось привозили. Ми їли суп із пельменями (усміхається – ред.). Підприємець, який займається напівфабрикатами привіз нам їжу. Ми раділи морозу! Так, було холодно, але завдяки цьому не псувалися продукти.

А ще поруч із нами жила сім’я. Брат одного чоловіка вдома готував їжу із тих продуктів, що залишилися, і приносив сюди за три кілометри. Ви уявіть, з каструлею на велосипеді під час обстрілів. Щоб воно було гаряче, ще й у ковдру закутував. То плов якийсь, то борщ. Біля нас також був ресторан. Одна жінка там змушена була жити, бо залишилась, на жаль, без будинку. То певний час у нас був одноразовий посуд і навіть маски з антисептиками».


Жінка переконує: у такі моменти організація – чи не найважливіша річ. За це дякує директору філармонії.

«Людям притаманний тваринний інстинкт»

«Малюків було дуже багато! Одна жінка народила там хлопчика (усміхається – ред.). Директор віддав їй свій кабінет, створив усі комфортні умови. Та й нам усім. Ніхто не спав на бетоні. У кожного було щось підстелене: і матраци, і ковдри. З нами жила підприємиця, яка торгувала текстилем, то вона привезла все: постільну білизну, пледи, рушники.

Напроти нас був взуттєвий магазин, тому ми під обстрілами бігли туди, щоб взяти картон. Дров не було, дерева мокрі, розпалити багаття – нереально. Саме ж взуття вкрали ще до нас. Зайшла на дитячий відділ і бачу: стоїть два лівих кросівка, два правих черевика. Хапали у паніці все. Навіщо? Це для мене загадка. Для чого вам іграшки у цей момент чи дитячий самокат? Тут снаряди летять, а якась бабуся йде по-маленьку і суне велосипед із крамниці. Чоловіки алкоголь крали. На жаль, і таке було. Але патрулі з цим боролися. Тобто воду і їжу з магазинів можна було брати, а алкоголь – ні.

А ще людям притаманний тваринний інстинкт. Коли привозили якесь печиво, вони все хапали в кишені, що й крихт не лишалось. Тому варто було спочатку сховати, а потім кожному порційно видавати. Бо спочатку все з’їдали відразу, ставало погано, до того ж їжу треба було економити, адже ніхто не знав, скільки ще доведеться жити у таких умовах», – згадує жінка.

«Ми сніг розтоплювали і кип’ятили, щоб пити»

Взяти воду чи їжу реально було лише у вцілілих магазинах, яких згодом не залишилось. Маріупольцям навіть доводилося пити дощ.

«На щастя, лило у нас тиждень. Потім дві доби сніжило. І це теж велика радість. Ми сніг розтоплювали і кип’ятили, щоб пити. Змивали у туалетах, щоб не було антисанітарії. Коли дощ закінчився – усі вбиральні зачинили. Наші чоловіки, наші герої на вулиці під обстрілами зробили з дверей, які вони, до речі, не вибили, а акуратно демонтували інструментами, гарні туалети. Було страшно бігати на вулицю до вбиральні. Але й боялися підхопити якийсь кишковий грип чи ротавірус, бо покосило би всіх, а ліків на всіх не знайшлося би», – пояснює маріупольчанка.

Інколи воду «видобували» чоловіки:

«Наші чоловіки ходили групами по воду. Йти треба було кілометрів п’ять або до колодязя (там вода технічна, звісно, але пити можна), або до моря. Коли мій чоловік повертався блідий, я розуміла, що комусь це зробити не вдалося. Помирали й у філармонії люди. Їх хоронили, але зазвичай про таке не говорили, щоб діти не слухали».

«Тимофій намалював прапор Російської Федерації і прапор України, а між ними – серце і дві стрілочки»

Пригадує жінка також 8 березня. Однак «подарунок» від рашистів чекав на українців 9-го.

«8 березня до нас приїхали міжнародні журналісти і представники Червоного хреста. Вони переписали всіх нас, аби рідні знали, де ми є, і гралися з дітками. Психолог також розмовляла, всіляко заспокоювала, проводила тести, щоб зрозуміти, в якому стані діти.

Одне із завдань – зобразити, що відчуваєш. Малюнок мого сина навіть сфотографували. Тимофій намалював прапор Російської Федерації і прапор України, а між ними – серце і дві стрілочки.



А коли 9 березня нам зробили великий «подарунок» і розбомбили пологовий будинок, він порвав і викинув цей малюнок. І з тих пір бажання жити у мирі з окупантами зникло. Тимофій побачив пекло! З того моменту в Маріуполі почалося справжнє пекло! 8 березня він ще не був агресивно налаштований, сподівався на якусь, може, людську любов. А наступного дня Росія для нього перестала існувати», – стверджує Анастасія Шведова.

Російське військо знищило й усі будівлі біля філармонії:

«Від бомб залишалися такі ями, що можна було басейн зробити. Авіаудар – таки найстрашніше, що могло бути. Сховатися від цього нереально, підвал теж не допоможе.

Якось робили коржики з борошна і води, а чоловіки їх смажили о 4 ранку. Літаки летять, бомби кидають, чоловіки нам кричать: «Повітря! Повітря!». Сирен у нас не було з 1 березня. Ми ховалися, собою прикривали дітей. Перша бомба – ми живі. А завжди кидали дві. Літак летить, кидає першу бомбу, а через 2 хвилини – другу. І от остання завжди втрапляла в ціль…»

«Говорили чеченською і знімали тік-токи»

Ледь не найстрашніше у Маріуполі – кадирівці:

«Вони – звірі. Коли кадирівці у твоєму районі – з підвалу виходити не можна! Але вони все одно стрілятимуть у будинок зі сховищем і голосно сміятимуться. Все і всіх знищуючи, вони раділи. Ходили постійно такі щасливі. Говорили чеченською і знімали тік-токи. А ми жили як в пеклі. Коли зруйнували мою Академію мистецтв, вони це теж для тік-току зняли. Мій син там і побачив ту картину. Я, мабуть, добу плакала. Влізли в мій кабінет і знімають, які вони круті. Кадирівці навіть не зрозуміли, що це палац культури! Думали, що це якийсь адміністративний центр. Не могли уявити, що наші діти займаються у такому гарному місці, думали, що то Верховна Рада, певно. Мої колеги заходили туди, щоб забрати трудові книжки. Ті нелюди винесли все! Забрали навіть батареї, гіпсокартон, костюми дитячі. Для чого? Святкові ранки будуть влаштовувати?

А як вони точно били… Туди, де скупчення людей. Драмтеатр, школа мистецтв. У ній були добротні підвали, до речі, ще з часів Другої світової. Якщо не дай Бог завалить, там є виходи на вулицю, тобто врятуватися – реально. А більше ніяких бомбосховищ у центрі не було».

«Або ми всі загинемо сьогодні тут, і це буде братська могила, або ми підемо пішки і нас хтось підбере»

16 березня сім’я вирішила покинути філармонію і продовжувати шукати порятунок.

«Була дуже страшна ніч. Ми прокинулись і я сказала: «Або ми всі загинемо сьогодні тут, і це буде братська могила, або ми підемо пішки і нас хтось підбере». Бо наша машина згоріла ще 3 березня. Прилетіло тоді у сусідній будинок, пожежа перекинулась, а ми не змогли загасити.

А 15-16 березня ми бачили дуже багато автівок, усі виїжджали з білими прапорами і з надписами «діти». Частина тих авто – просто знищені. Їхали без лобового скла чи без дверей. Діти закутані в покривала, бо на вулиці -7, але все одно їхали. Ми зрозуміли, що евакуація, мабуть. Ось уже зараз я дивлюсь новини і бачу, що про ці коридори попереджають завчасно. А тоді доводилося лише здогадуватись…

Ми таки вийшли з філармонії, нас підібрали. Мама з чоловіком пішли до одного авто, я з Тимофієм – до іншого. За кермом були батьки моїх вихованців, вони мене впізнали. Своїх близьких, на жаль, їм не вдалося врятувати, вони загинули під завалами багатоповерхівки…» – розповідає жінка.

«Кінцівки людей валялись… Але був зв’язок!»

Вирушили вони до окупованого Бердянська.

«Пам’ятаю, як ми їхали і я зі страхом дивилася на їхній прапор і надпис «ДНР» або «РоZZия», з цими моторошними і бридкими літерами… Це жах, я не могла повірити. Їхні танки на моїй землі, у моїй Україні, в моєму Маріуполі! Ніхто їх не кликав! Чому вони прийшли?

У Бердянську щодня о 12 годині наші українці влаштовували мітинги. З українським гімном, піснями, кричали «Геть з нашої землі!». Було страшно, коли під’їхали окупати, щоб це приборкати. Але на щастя, завершилась акція спокійно.

Дорогою до Бердянська я бачила купу зруйнованих будинків. Кінцівки людей валялись… Але був зв’язок!» – зазначає жінка.

Тоді сім’я дізналася про евакуаційну колону, на яку вони, виявляється, не встигли…

«Я просто побачила, як автобус рушає і сіла плакати. Але потім з’ясувалось, що є додаткові автобуси, то ми ледь не билися за місце. Перші заходили маріупольці, але люди з Бердянська теж хотіли евакуюватися, бо у них на той момент уже вимкнули світло і газ», – пояснює Анастасія.

«У нас відібрали все, а потім пропонують печивко!»

Коли ми їхали евакуаційним автобусом до Запоріжжя, мою дитину разом з іншими чоловіками роздягали, бо перевіряли на наявність татуювань. Зупиняли нас декілька разів, до речі. Кого ми тільки не бачили… Але це не росіяни, видно, наче «чукчі» якісь, не знаю, що це за національність. Де там російська армія?

–7 на вулиці, а вони сказали чоловікам віком від 12 до 60 років вийти з автобуса і до поясу роздягнутися. Моєму сину 10, але він високий, тому його заставили теж. Я їм кажу: «Йому 10, я можу показати свідоцтво!», але їм було начхати. Мені всі рот закривали, бо в мене почалась істерика. А потім російський солдат простягнув йому печивко. Ви просто уявіть, у нас відібрали все, а потім пропонують печивко!» – з розпачем пригадує жінка.

«Мам, глянь. Що там таке червоне?»

За крок до, здавалося б, закінчення жахіть на сім’ю чекало чи не найстрашніше.

«Їхати до Васильківки (місто у Запорізькій області, – ред.) було приблизно хвилин тридцять. Я дуже добре знаю той маршрут, але чогось ми постійно звертали. Мости зруйновані, полями їхати – теж не варіант, вони заміновані.

І раптом вимкнулося світло. Син дивиться у вікно і каже: «Мам, глянь. Що там таке червоне». А над нами два безпілотники. У моїй голові складається пазл: щось не так із попередніми колонами.

Паніки у мене не було, холодний розум і аналіз. Насправді це дуже важливо. Бо люди різні. У молодих дівчат від страху віднімало ноги і вони не могли йти. Тобто найголовніше у таких ситуаціях – зібратися з думками і приборкати свій страх.

Розумію, якщо зараз прилетить, почнемо горіти, але це не так страшно. А якщо нас завалить, повилітає скло і люди будуть бігти – ми точно постраждаємо. Попадають металоконструкції, виходу не буде…

Наш водій – справжній герой. Повернувся і каже: «Без паніки. Тихенько сидіть, вимкніть телефони». Але людям було максимально страшно. Вперше за весь період моя дитина обернулася і плачучи говорить: «Я не хочу вмирати, мамо!». Це був чи не найжахливіший момент. Усвідомлюю, якщо зараз прилетить – нам кінець. Аби тільки безболісно і швидко.

Ми чули вибухи поруч, але минулося… Наші водії швидко рушили і далі шукали шлях. Повернули назад і побачили, як палає та колона. Туди вже прибули рятувальники. А ми могли бути у якомусь із тих автобусів, якби не запізнилися…»

«Україна вас кинула, владі на вас начхати»

На щастя, сім’ї таки вдалося евакуюватися до Запоріжжя, а звідти у Дніпро. Там вони підлікувалися, однак, оговтуються дотепер.

За словами сусідів родини, у Маріуполі залишилося близько 100 тисяч людей. Зв’язок у них з’явився, щоправда, мобільний оператор тепер російський. Та і той погано «тягне».

«Ось мій сусід Влад зловив інтернет, десь там прочитав, що евакуйовуватимуть людей. Він прийшов до «ПортCity» пішки і чекав автобус. І приходять російські солдати, мовляв, Україна вас кинула, владі на вас начхати, зараз приїдуть наші хлопці і ми вас врятуємо.

Минуло дві години, а наших автобусів таки немає. І частина людей, звісно, повірили… Вони ж не знають, що автобуси стоять за 3 км від ТРЦ, але їх не пускають окупанти! А потім для російського телебачення прекрасний сюжет виходить. До речі, нібито російські автобуси насправді – наші, вони їх просто вкрали. Тепер на них вивозять людей у фільтраційні табори», – розповідає Анастасія Шведова.

Нині Анастасія з сином – за кордоном. Жінка досі приємно вражена від гостинності за заході України, адже й там довелося побувати перед поїздкою до Болгарії. З усмішкою пригадує, як їла суп під звуки сирен на лавці у Львові, мовляв, тепер уже нічого не боїться.

Попри те, що у сім’ї Шведових не залишилося домівки, повертатися в Україну все одно планують. І, як і кожен із нас, щиро вірять у перемогу і у відбудову рідного Маріуполя і всієї України!

Ольга ВОЗНЯК

Бажаєте дізнаватися головні новини Луцька та Волині першими? Приєднуйтеся до нашого каналу в Telegram!