30 років працювала лікарем на Донеччині: історія жінки, яка втекла від російських окупантів до Луцька

Людмила Адарічева тридцять років працювала лікарем на Донеччині, однак війна змусила покинути усе та переїхати до Луцька. Тут вона змогла знайти роботу за фахом, аби і далі допомагати дітям.

Про це розповідають на сайті Волинського обласного центру зайнятості.

Понад місяць тому пані Людмила з родиною потрапила на Волинь. Розповідає, що навіть не сподівалася на такий теплий прийом. Її син, який в Києві працював кардіологом у інституті кардіології імені академіка М.Д. Стражеска, та невістка, психіатр, мали у Луцьку знайомих. Діти поїхали з Донеччини у 2014 році, коли почалася війна. «Ми сподівалися, що тоді все зупиниться, і росіяни більше до нас не полізуть», - зізнається жінка. Однак, цьогоріч війна увійшла в активну фазу…

Людмила Адарічева тридцять років була завідувачкою педіатричного відділення обласної дитячої лікарні в Слов’янську. І навіть з початку війни, понад місяць, вони з колегами працювали по кілька годин й надавали консультації онлайн. «Нещодавно ж я побачила смс, що просять забрати усі речі з лікарні», - каже лікарка.

Коли ж почалися активні бої вона прийняла рішення їхати. «У нас була хороша лікарня на 120 ліжок. Ми лікували немовлят, яким було від 5 днів і дітей до 18 років. В нас була прекрасна команда, колектив, який вже став друзями. Після медичної реформи ми змінили структуру, ще більше почали вчитися та набували нові знання. А потім, 24 лютого, почалося це страхіття», - розповідає жінка.

За словами пані Людмили, на Волині їх тепло зустріли. Зараз вона живе у чудової жінки Оксани Андрухненко. «Я все життя буду її згадувати і дякувати», - розповідає переселенка. Так, жінка, яка фактично безкоштовно дала прихисток родині, не лише допомогла з житлом, а й постійно організовує дозвілля для сім’ї, багато розповідає про Волинь, розраджує, коли бачить, що це необхідно.

Син пані Людмили з дружиною повернувся до Києва. Хоча від початку війни й весь час їздив туди по роботі. Наразі вони намагаються облаштувати побут та зрозуміти, чи в місті безпечно, а ось внуків поки лишили з бабусею в Луцьку. «Пані Оксана ставиться до діток як до рідних. Дуже нам допомагає», - каже Людмила Адарічева.

Також вона розповіла, що хоче бути корисною. Весь час шукає, де можна допомогти, поволонтерити, поплести сітку й мрію про роботу не полишала. Хоча наразі, офіційно вона перебуває у відпустці в Слов’янську, але розуміє, що у рідну лікарню зможе повернутися нескоро.

Тож пані Людмила звернулася у Луцький міський центр зайнятості. «Мене там зустріли з повагою, розумінням і співчуттям. Дуже дякую адміністраторці, а також Наталії Возняк, які допомогли мені знайти нову роботу», - каже лікарка. Зараз вона працює лікарем-неврологом в одній з приватних клінік та має кілька годин прийому там. «Звісно, мене ще ніхто не знає, тому пацієнтів ще небагато, як було вдома», - ділиться переселенка та додає, що їй подобається дружній та чуйний колектив і мудра керівниця Наталія Петрівна.

Лікарка оглядає малят до року, якщо були певні труднощі під час пологів, діток з затримкою розвитку, гіперактивністю, дефіцитом уваги, епілепсією чи епілептичним синдромом та будь-якими педіатричними проблемами.

Людмила Адарічева зауважує, що їй дуже сподобався Луцьк, однак вона хоче повернутися у своє місто – Слов’янськ. «Якщо там буде все зруйноване, але буде Україна, ми – повернемося. Будемо відбудовувати і працювати. Якщо Росія - то ні», - зазначає вона.
Бажаєте дізнаватися головні новини Луцька та Волині першими? Приєднуйтеся до нашого каналу в Telegram!