«Ми назавжди зненавиділи білий колір». ІСТОРІЇ МЕШКАНЦІВ БУЧІ, ЯКІ ПЕРЕЖИЛИ ОКУПАЦІЮ

«Тільки ті, хто пережив окупацію, знають, що це таке», – написав у одній із бучанських груп у соцмережі місцевий житель Микола Гура і додав до тексту фото білої стрічки. Вона – чиста, атласна. Як згодом нам зізнається сам пан Микола, – «парадно-вихідна», одягнув її вже під кінець окупації. Поки не загубив – мав іншу.

Це фото зібрало сотні реакцій, перепостів, коментарів, за кожним з яких – власна історія про жахіття окупації і думка про те, що асоціації із білим кольором тепер гірші, ніж з чорним…

Інформаційне агентство ВолиньPost поспілкувалося із мешканцями Бучі, яких росіяни змушували носити на собі білі пов’язки як мітку окупантів, як нібито гарантію збереження життя цивільного населення. Дуже примарну насправді гарантію… Змушували, щоправда, не всіх.

Російські військові, які зайшли у Бучу з перших же днів війни, 3 березня повністю окупували місто й відрізали його від Києва. Місто, за свідченнями місцевих, поділили п’ятьма блокпостами, вулиці між якими контролювали різні підрозділи. Комусь, як вони самі кажуть, пощастило із «адекватними» окупантами, а комусь довелося терпіти неймовірної жорстокості звірства бурятів і чеченців. Через неможливість вільно пересуватися містом та відсутність зв’язку фактично до того дня, поки Бучу повністю не звільнили, мешканці однієї вулиці не знали, що відбувається на іншій.

«Нам пощастило, нам попалися адекватні окупанти»

Микола Гура живе у Бучі вже майже 20 років. Ні на день не виїжджав і під час окупації. Його будинок – на вулиці Вокзальній.

«Ви поговоріть краще з ким-небудь з вулиці Яблунської. Там, кажуть, жах що творилося. У нас катувань не було», – починає розмову Микола Гура.

Все ж потім таки додає: теж бачив трупи у своєму районі, але не бачив самих розстрілів чи катувань. Про усі звірства щодо цивільного населення, каже чоловік, став дізнаватися вже після звільнення міста. Бучу звільнили від загарбників 31 березня. За офіційною версією місцевої влади. Насправді ж, кажуть місцеві, 31-го березня і частину дня 1-го квітня містом ще їздила чимала кількість ворожої техніки, а далі тут вже були ЗСУ.

«Одного разу при мені снайпер вистрелив чоловіку в ногу, бо той хотів залізти в розбитий магазин. Багато разів я потрапляв на блок-пости, коли кудись ішов, але жодного разу мене не били. Перевірили документи, обшукали і відпустили. Одного разу в моїй квартирі робили обшук. Шукали зброю та телефон. Нічого не знайшли, забрали кілька старих поламаних телефонів і пішли (свій справний телефон я надійно сховав). Різні райони міста контролювали різні люди. Нам пощастило, нам попалися адекватні окупанти. Іншим не пощастило, там були неадекватні відморозки, здебільшого – буряти і чеченці», – розповідає Микола Гура.

Інформацію про те, що доводилося носити білу стрічку, підтверджує. Каже, якось загубив свій шматок білої тканини, який носив на руці.

«Мене тоді строго відчитали, сказали бігом іти додому і одягнути нову пов'язку, бо наступного разу отримаю кулю. Ми, бучанці, тепер, напевно, назавжди зненавиділи білий колір», – пригадує чоловік.

Люди рвали на шмаття білі тюлі, штори, рушники, простирадла, одяг, усе, що було під рукою із білої тканини.

«Все життя буду ненавидіти ці білі тряпки»

«Я, мабуть, все життя буду ненавидіти ці білі тряпки. Поки в Бучі була, рвала все, що бачила біле, і роздавала людям, які біля двору йшли без пов'язок, бо не знали, що без них ходити не можна», – написала під фото Миколи Гури користувачка Alyonka Alyonka.

У невіртуальному житті ця жінка – Олена Логвінова. Вона – із Дніпропетровської області, у Бучі прожила менше року, із червня 2021 року, на вулиці Києво-Мироцькій. Син жінки, якому зараз 16 років, із 1 вересня навчався на першому курсі училища у селищі Немішаєве, що недалеко від Бучі, чоловік – будівельник, а сама пані Олена працювала на швейному підприємстві.

9 березня родині вдалося вирватися із Бучі через зелений коридор та поїхати на Дніпропетровщину. Але до цього часу пережити і побачити довелося стільки, що вистачить для моторошних спогадів на усе життя.

«Знаєте, у перші дні, ще у лютому, було таке піднесення, така віра у те, що ми їх тут «порвемо». Так хотілося якось допомогти нашим хлопцям. Я одразу чоловікові сказала, що треба щось робити. В перші дні ми ходили до нашої тероборони, хлопці доручали нам піти на певні об’єкти чи патрулювати. Ми називали це «спецзавдання» і дуже тішилися, що можемо допомогти», – розповідає пані Олена.

Але з 3 березня у місті почалося пекло: «Того дня в Бучі вже повісили український прапор. А після обіду почалися жорстокі бої. На вулицю вийти було неможливо. 4 березня ми по хаті вже повзали, ходити було страшно, бо перестрілки були страшні. Більшість часу проводили в погребі».

4 березня чоловік пані Олени декілька разів виходив на вулицю покурити. Побачив, що навпроти будинку стоїть автомобіль на «аварійці» з відчиненими задніми дверима. Згодом, коли пані Олена змогла сфотографувати та приблизити зображення, вона побачила тіла людей.

«Коли вогонь вщух, ми вийшли на вулицю і почули крик і плач сусідів, побачили, як виносять тіла. Як потім виявилося, це тіла розстріляних волонтерів. Їх вбили біля нашого дому», - розповідає жінка.



Того дня у Бучі розстріляли машину волонтерів, які поверталися з собачого притулку, куди завозили їжу. Загинули Анастасія Яланська, Сергій Устименко та Максим Кузьменко. Волонтерів вбили недалеко від будинку батьків Сергія Устименка, куди вони зовсім трохи не встигли доїхати… Анастасію Яланську авторка цього матеріалу знала особисто. Родом вона - із міста Радивилів на Рівненщині. Настя - з інтелігентної родини, завжди привітна, усміхнена, завжди готова допомогти. Як і у день своєї загибелі...

Місцеві розповідають, що після того, як росіяни окупували Бучу, вони заборонили рух автомобілів містом. Якщо бачили автівку, яка їде, одразу відкривали вогонь на ураження. Тому у місті щодень ставало все більше обстріляних і згорілих машин.

«Вихаді, а то гранату кіну»

5 березня вогонь знову не вщухав. Тому Олена Логвінова із сином майже весь час була у погребі.

«В якийсь момент чоловік забігає до нас, закривається і каже: «У нас – сєпари в дворі». Я цього ніколи в житті не забуду. Відтоді ми чули, як вони ходили по нашому будинку. Один часом кричав до іншого «Сєрий сматрі». Напевно, мали на увазі сумки кольору хакі. Я – швачка, працювала на фірмі, яка шила сумки на рибацькі судна. Через колір могли подумати, що тут якийсь вояка живе. У хаті вони брали все, що їм треба. Позабирали всі цигарки, окуляри проти сонця, мої робочі ножиці, ще деякі речі. Потім один відкрив двері у підвал і кричав: «Вихаді, а то гранату кіну». Чоловік вигукнув, щоб не стріляли, що ми просто цивільна сім’я. І ми вийшли», – каже пані Олена.

Далі її розпитували, для кого шиє сумки, ставили інші запитання, казали, що «прішлі асвабаждать».

У будинку було четверо окупантів, ще декілька – у дворі та декілька – у вантажівці за будинком та біля неї.

Каже, відтоді войовничий настрій зник й з’явилося розуміння того, що існує справжня загроза життю: «До цього «особистого знайомства» з окупантами ми і не думали їхати з Бучі. Я завжди казала і кажу: ми – у себе вдома, від кордону до кордону. Це наша Україна. Навіть коли у місті вже були бої, але ми знали, що наші (українські воїни – ред.) – тут, не було бажання нікуди їхати. Але дуже страшно стало вже тоді, коли вони взяли місто в окупацію, стали ходити по дворах. Тоді ми зрозуміли, що залишилися із цим злом сам на сам».

Тоді, при тій зустрічі, окупанти і сказали родині одягати білі пов’язки, обіцяли, що з пов’язками «ніхто нікого трогать нє будєт».

Декілька днів сім’я і кроку не робила без них з двору. А пані Олена пов’язувала їх людям, які йшли біля їхніх воріт без пов’язок. Каже, забігала додому, брала будь-що із тканини білого кольору, що натрапляло на очі, розривала і пов’язувала на людей. Бо багато хто й не знав про обов’язкове правило для цивільних.

Через декілька днів – 9 березня – родина Логвінових дізналася про «зелений» коридор і змогла вибратися з Бучі.

«Так вийшло, що всі ми дізналися про коридор з різних джерел. Того дня чоловік із сусідкою пішли в квартиру до її сина, бо там була ще якась їжа. Продуктів у нас всіх тоді вже було мало. А я стояла на вулиці і готувала на вогні їжу на всю нашу вулицю. Всі телефони вже були розряджені, але у мене ще був один дуже старенький телефон, який не вимкнувся. Дивом на якусь хвилину з’явився зв’язок, до мене додзвонився брат і сказав про зелений коридор з 9 ранку до 9 вечора. Син дізнався про це від сусідського хлопця. А чоловік дізнався дорогою додому. Тоді він пішов на блокпост до окупантів і запитав, чи можна виїжджати своєю машиною. Сказали, що так. Назвали умови проїзду їхнього блокпосту, яких ми маємо дотримуватися, щоб нас не вбили – білі пов’язки, білі позначки на машині, їхати повільно і на габаритах. Отак ми з Бучі і вирвалися на 13-ий день війни і на 7-ий день окупації. Коли виїжджали, на власні очі бачили багато розстріляних машин, деякі – із написом «ДІТИ», – пригадує пані Олена.



Їм ще, каже, пощастило, бо, наприклад, територію, де жив колега чоловіка, контролювали буряти. «Він розказував нам, і тепер вже про це знає весь світ, що вони з людей взагалі знущалися. Коли у них відбулася ротація, то буряти потім спускалися і на нашу вулицю. На щастя, нас там вже не було», – каже жінка і додає, що у Бучу таки мають намір повертатися. Син має намір продовжити навчання, чоловік – відбудовувати, а пані Олена повернутися на роботу.

«Блокпост рашистів пройшли без коридору із сумкою з написом «Люблю Україну»

Ще одна жителька Бучі – Олена Богатир – покидала місто тоді, коли зеленого коридору не було. На свій страх і ризик, бо терпіти, каже, було вже несила.

«Ми йшли пішки 6 годин через Забуччя до Житомирської траси з цими білими розірваними простирадлами через блокпост орків. Вони направляли на нас зброю, на двох беззахисних жінок і трьох наших дітей, це був жах, який залишиться в нашій пам'яті на все життя», – розповідає про свою пішу евакуацію Олена Богатир.

Жінка розповідає, що у мікрорайоні Склозаводський окупанти (принаймні до 10 березня) не змушували носити білі пов’язки. Але при спробі вийти з міста пообмотували білими шматками тканини усе, що могли.

«Поки ми були в Бучі, ми збирали воду, яка стікала з даху, і на ній готували їжу. На вулиці Яблунській із перших днів війни було чимало російської військової техніки, були обстріли і пожежі. У підтвердження пані Олена надіслала відео, зняте із вікна власного будинку.



Гуманітарної допомоги не було, з часом терпіння залишатися у тому пеклі закінчилося і ми вирушили по вулиці Яблунській у бік Ірпеня. Дійшли до бази комплектації. Там був блокпост орків. Вони нас не пропустили, сказали повератися назад.

У нас була колона з людей літнього віку, жінок та дітей. Ми розвернулися і пішли назад по вулиці в сторону Ворзеля, потім ми звернули на село Забуччя. По дорозі траплялися дуже багато розбитих і обстріляних машин, на узбіччі лежав убитий чоловік на велосипеді, прикритий простирадлом. Було страшно, але дороги назад вже не було, тільки вперед», - розповідає Олена Богатир.

ЧИТАТИ ТАКОЖ: «39 днів він лежав на трасі, поки ми жили надіями»: волонтерка розповіла про вбитого біля Бучі брата

Вона із кумою та дітьми дещо відстали від колони, бо мали з собою ще й собаку та кішку.

«Через якийсь час ми пішли в туалет, та були шоковані від картини, яку побачили, коли вийшли. Біля наших дітей стояли троє росіян, направивши на них автомати. Ми щодуху побігли до них. Коли підбігли ближче, то побачили, що четвертий бинтував моїй доньці палець, який вона порізала повідком. Ми пішли далі», - продовжує розповідь жінка.

На шляху було ще 4 блокпости росіян.

«На останньому блокпосту вилізли з кущів буряти. В мене була сумка з написом «Люблю Україну» і прапорцем збоку. Я думала, що тут мені і кінець.

На нас направили декілька гвинтівок. Донька взяла мене за руку і сказала, що все буде добре, бо вона всю дорогу молилася.

Орки почали обурливо запитувати звідки і куди йдемо, чому нас ніхто не підвезе машиною. Ми сказали, що з собакою ніхто брати не хоче. Потім вони перекрили дорогу і почали зупиняти автомобілі, заглядаючи в кожен, шукаючи місця. Дітей моєї куми (10 і 15 років) вони посадили в одну машину, її саму – в іншу, а мене закинули як мішок на підлогу буса, зверху на мене – дитину з валізою і собаку. Так ми вибралися до Білогородки (село у Бучанському районі, що стало фактично транзитним пунктом для евакуйованих – ред.)», – розповідає жінка.



Тепер називає свою сумку із написом «Люблю Україну» трофейною. З нею заїхала до Німеччини, з нею має намір і повернутися в Україну.

Жінка додає, що ніколи не забуде момент, коли за день до евакуації з кумою і ще декількома людьми пішли у Бучі на пошуки води і зустріли на шляху ворожий бронетранспортер:

«Кадири зупинилися, ми підняли руки вгору і йшли їм назустріч. Нас пропустили. Але, повернувши в провулок, ми побачили дорогу, залиту кров’ю, і машину, всю зім'яту в «гармошку». А ще дуже моторошно всі ці дні було від того, що 3 березня орки взяли в полон 11 хлопців. Серед них був чоловік моєї куми. Їх катували, випалювали очі, а на вечір розстріляли на базі комплектації. Це були хлопці, які організувалися у місцеву тероборону. Розстріляли біля під’їзду і чоловіка іншої моєї знайомої, а вона із дітьми дивом врятувалася від вибуху у їхній квартирі. Людей хоронити не дозволяли. Згодом, вже коли ми покинули Бучу, друзі і знайомі скидали мені безліч жахливих фото того, що відбувається, розстріляні, спалені тіла, навіть діти… У тому числі – з білими пов’язками на руках»…

«Мої вікна виходять на братську могилу»

Ірина Герасименко, якій вдалося вирватися із Бучі, зорганізувавшись попередньо із мешканцями трьох багатоквартирних будинків, зауважує, що насправді біла пов’язка свідчила не так про безпеку для цивільного населення, як про те, що той, хто її носить, вже перевірений окупантами.

«Насправді ніякі пов'язки нікого не рятували і не берегли. Мої вікна виходять на братську могилу біля церкви. На щастя, ми змогли вирватися. Коли виїжджали, білу тканину вже важко було знайти. Довелося розірвати на шмаття вишиванку доньки для пов’язок і білого прапора на машину», – розповідає Ірина Герасименко.

Жінка додає, що розстрілювали навіть тих, хто намагався виїхати з Бучі зеленим коридором 9 березня. На підтвердження скидає фото згорілих і обстріляних авто з написами «Евакуація» та «Діти».



Людей із сусіднього ж будинку під час так званої псевдоевакуації, на переконання жінки, вивезли до Білорусі.

Ірина ж виїхала з Бучі 13 березня на власному авто, яке вціліло. Іншу її машину обстріляли у перші дні березня при спробі привезти в Бучу їжу на ліки із Києва.

Що далі у глиб березня, розповідає жителька Бучі, то більше вулиці міста були встелені тілами людей, яких не було можливості хоронити. Це жахливі спогади, які тепер раз-по-раз виринають у думках моторошними картинками.



На щастя, усім героям цієї публікації вдалося залишитися живими й або успішно евакуюватися, або в Бучі дочекатися звільнення міста Збройними Силами України. Жоден із них тепер не назве білий колір своїм улюбленим, кожен із них асоціює тепер його із окупацією, звірствами і спробою втікати заради життя… Але жоден із них не втратив віру в Україну!

Іванна РУДИШИН

Бажаєте дізнаватися головні новини Луцька та Волині першими? Приєднуйтеся до нашого каналу в Telegram!