До одруження були знайомі 9 днів: подружжя з Волині прожило у шлюбі 70 літ

Доля звела Євгенію Тимофіївну і Степана Корнійовича Шевчуків з Лаврова Луцького району випадково. І вже через дев’ять днів чоловік запропонував дівчині руку і серце. Так розпочалась їхня історія кохання, яка триває уже більше 70 років.

Про це пише Вісник.

Євгенія Тимофіївна і Степан Корнійович – однолітки. Зустрілися вони у Луцьку на вокзалі по дорозі на Донбас, коли обом було по 20 літ.

– Я сама родом з Ясенівки на Рожищенщині. А Степан – місцевий, лаврівський, – розповідає за обох баба Женя.

У старенької на диво молоді очі та голос. Вона детально оповідає про пережите. Уже у вісім років залишилася без мами. Коли батько через рік привів у хату мачуху, то пішла жити до заміжньої сестри у Новий Мосир на Ковельщині. Її чоловік на війні загинув, не повернулися з фронту і два брати юної Жені. Тож жили бідово, допомогти було нікому. Степанові батьки мали шестеро дітей, і всі тулилися у невеличкій хатині, яку тато поставив у 1947 році. Молодим людям хотілося більшого, ніж гнути спину у колгоспі за мізерні трудодні. На той час Женя вивчилася на лаборанта з контролю молока, а Степан був механіком. Щоб вирватися із села, треба було мати паспорт, а колгоспникам радянська влада його не видавала. Єдиний вихід – завербуватися на Донбас, де після року роботи видавали паспорт, та й грошей могли заробити. Першу свою зустріч обоє стареньких пам’ятають до дрібниць. Вони чекали потяга на Сталіно, так тоді називався Донецьк.

– Читала собі книжку. Підходить молодий хлопець і питає дозволу сісти. «Та сідайте», – кажу. Чи сподобався одразу? Ні краплі симпатії. Якийсь такий чорний. Але розговорилися. Я возьми і скажи: «Коб хто цукерок купив». Хлопець враз десь побіг, а вернувся з кульком подушечок.

У ту мить юна Женя ще не знала, що Степан встиг домовитися, аби заробітчан з Луцького і Ковельського районів посадили в один вагон – дуже вже йому дівчина сподобалася.

– Хоріщої за неї немає, – і досі каже старенький.

– А тоді нас запхнули у товарняк, везли, як худобу, дев’ять день. Ото стільки ми з ним були знайомі, – підхоплює Євгенія Тимофіївна.

Ще у тому потягу Степан сказав, що як тільки приїдуть – одразу розпишуться. Та доля склалася інакше. По приїзді у Сталіно їх розділили. Женя вже й думати забулася про свого попутника. Тим більше, каже, що мала хлопця, якого любила. Він в армії служив, листи їй писав. А Степан подав документи у службу розшуку Сталінської області і через три місяці приїхав женитися.

– Не вельми то я заміж хотіла, ще впиралася. А дівчата, з якими я приїхала, напосіли: «Те, що не любиш – привикнеш. А ти дивись, який хлопець добрий, спокійний. Йди за нього». Так і вмовили. Правда, ні разу не пошкодувала про це. Він на мене за всеньке життя голосу не підвищив. Добре прожили, – з усмішкою каже баба Женя.

Свідоцтво про одруження їм видали 1 грудня 1951 року. Вони й досі його зберігають. А весілля як такого не було, лише невеличка гостина.

– Був мокрий сніг, я вділа ту сукенку, яку мала. Ні вельона, ні обручок. Хлопці купили горілки, ковбаси відсвяткували. А на другий день Степан поїхав на роботу.

Син називав «дядьком-татом»

Якимось дивом Євгенії Тимо­фіївні після одруження видали паспорт. Степан одразу сказав їхати їй на Волинь, а сам мав повернутися через декілька місяців.

– Я приїхала у лютому до сестри. Уже була вагітна. А у селі, як у селі: вернулася раніше з Донбасу з пузом, без чоловіка. Ох і наслухалася! Думала, що Степан таки вернеться до народження дитини. Але у травні його в армію забрали. Ми не бачилися чотири роки, – оповідає Євгенія Тимофіївна.

Цей час у них тривав роман у листах. Вони йшли довго, адже чоловік служив аж у Приморському краї, на Курильських островах. Коли народився син, запитала, як назвати. Він відписав: «Ярославом». А своїй матері у Лаврів: «Як приїде Женя, то прийми її і свого внука». Молода жінка таки поїхала до свекрухи, але жила там недовго – не дуже поладили. Остаточно перебралися у село, коли Степан з армії вернувся, у 1955-му. Синові було вже три рочки.

– Він його спершу боявся, відганяв від мене. Казав, що то моя мама. Довго «дядьком-татом» називав, – усміхається.

Уже в Лаврові у Шевчуків народилася дочка Люда. Стали жити, як і всі. Тяжко працювали, тримали велику господарку, збирали копієчку до копієчки на свою хату. Та так її й не побудували. І сьогодні живуть у старій батьківській, де маленька кімнатка й кухонька, практично серед поля. Зате у ній чисто і тепло. Правда, дуже вже далеко вона від інших хат. Бабуся каже, що поки були молоді, то добре було: тримали вільно всяку живність і на сусідів не зважали. А на старості стало важко: нікуди дійти не можуть. Та й до них не всяка машина доїде.

– Ще три роки тому я міцніша була, кабанчика гляділа. А сьогодні маємо тільки кицю Мурцю, собаку Шарика і 15 курок. Добре, що сільрада соцпрацівницю виділила. Вона приходить, що треба – з магазину приносить, допомагає. А гроші на хату ми з дідом назбирали. Та діти тоді вже виросли, тож купили їм кооперативні квартири у Луцьку, – перескакує баба Женя зі спогадів на нинішнє життя.

Ікони на вінчанні тримали внуки

Справжнє весілля у Євгенії Тимофіївни і Степана Корнійовича було після 55 років спільного життя, у 2006-му. Тоді вони у Лаврівській церкві склали шлюбні обітниці перед Богом, надягнули одне одному обручки, діти спекли коровай, «молода» навишивала рушників. Вінці над головами батьків тримав син, а ікони – внуки. Їх у Шевчуків троє. Уже троє правнуків мають. Пережили і страшне горе – смерть дочки Люди.

– Її не стало у 2014-му році. Не приведи, Господи, рідну дитину у домовині бачити! Нікому такого не побажаю! – скотилася сльоза по щоці старенької жінки. – Але жити нам є для кого. Приїжджає і син, хоч вже сам 70 літ має, і внуки. Але більше по телефону говоримо. Вдячна Богові, що Він нам вік довгий дав, що заміж вийшла за Степана. Ми добре з ним прожили. Не кожному так щастить. А секрет життя простий – треба шанувати одне одного і цінувати, у сім’ї має бути повага.

Наталка СЛЮСАР
Бажаєте дізнаватися головні новини Луцька та Волині першими? Приєднуйтеся до нашого каналу в Telegram!