«На руках не було живого місця від уколів»: історія колишнього наркомана з Луцька

Іван Гриник із Луцька вперше спробував наркотик у 5 класі. А цигарки – ще в дитсадку. В 25 років – на свій день народження – вперше вколовся. Уже будучи на самому дні, він чітко розумів, виходів у його ситуації є лише два: або кардинально змінювати своє життя, або вчинити самогубство.

Про це пише видання "Вісник".

Мама Івана працювала медсестрою. Тато був військовим. В’юни, гриби, ліс, футбол – найяскравіші спогади дитячих років Івана, коли він проводив влітку час у дідуся й бабусі в селі на Любешівщині. А в місті все було не так – тут хотілося бути «крутим пацаном». Ще зі школи Івана постійно тягнуло на пригоди: прогуляти уроки, щось вчверити. А потім, відповідно, доводилося пожинати наслідки.

Перший раз він спробував наркотичні речовини – «травку» в 5 класі. Періодично з хлопцями на перерві бігав її курити. Потім нюхав порошок. Що не день, йому ця «забава» видавалася все цікавішою. До певного часу.

Після школи Іван пішов навчатися в ПТУ на слюсаря-механіка. Там же закінчив курси підприємця-початківця. Працював на роботі і пішов додатково вчитися у ВНУ імені Лесі Українки. У 22 роки він одружився. Хоча, як сам зізнається, взагалі тоді не був готовий до серйозних стосунків і уявлення не мав, що таке шлюб. Коли хлопець дізнався, що дружина вагітна, мало не втратив свідомості. Як і до шлюбу, він не був готовий до батьківства.

А в 25 років Іван вперше вколовся. На свій день народження. Тоді його сім’я уже тріщала по швах…

– Я працював на хорошій роботі, мав гарний вигляд, все зовні в мене здавалося добре. Після того, як я почав ін’єкційно приймати наркотики, то це переросло до 5 разів на день. І тривало, як «запой», я коловся, потім переставав, потім знову, – продовжує Іван.

Рідні дізналися про його залежність тоді, коли вже приховувати це було неможливо. На руках не було живого місця від уколів. Івана перестало цікавити абсолютно все в цьому житті. В сім’ї ситуація взагалі була катастрофічна.

– Я додому приходив пізно й агресивний. Дружину постійно виганяв, кричав. Зрозуміло, одного дня вона не витримала, і згодом ми розлучилися. Страждала і дитина, – каже Іван.

Не контролюючи себе, молодий чоловік влаштовував бійки удома з батьком, через що навіть викликали міліцію. Конфліктував і зі своїм на 2 роки старшим братом. Навіть друзі стали боятися з ним зустрічатися. «Бо в мене відривало дах на всі 100%», – каже Іван. Батько прийняв рішення, що наркомана потрібно вигнати з хати.

Після розлучення донька залишилася з батьком

Дійшло до того, що молодий чоловік залишився без роботи, лікувався в наркодиспансері в психіатричній лікарні. Він чітко розумів: або кардинально змінює своє життя, або накладає на себе руки. На той час Іванові було 30 років.

– Дружина без проблем погодилася після розлучення залишити дитину зі мною. І я дуже не хотів, щоб донька мене таким бачила. Але нічого не змінилося. Перебуваючи в тому стані, в якому я був, було нереально водити дитину в дитсадок, заплітати її, присвячувати їй свій час і увагу. Дуже просила і моя мама, щоб я покинув наркотики. Тому з її ініціативи прийняв рішення їхати на реабілітацію, – продовжує Іван.

На реабілітації він був 2 рази. Перший раз протримався там усього 4 місяці. І через тиждень знову вживав наркотики.

– За той час я себе так загнав, що вже не виходив на вулицю без ножа. Я вже не перебирав, чим закинутися чи вколотися. Коли батьки мене зачиняли в кімнаті, я відчиняв вікно, викидав останнє й просив знайомого, щоб приніс мені що-небудь, аби тільки розкумаритися. Був випадок, що навіть мама якось не витримала і сказала йому: «Краще б я тебе поховала і ходила на могилу».

Поїхати на реабілітацію вдруге Іван вирішив сам і усвідомлено. Вона тривала рік часу. За цей період ні разу не бачився з рідними.

– Коли повернувся додому і побачив доньку – мене просто тіпало. Вона так подорослішала. Я не знав, як виховувати дитину. Я був, як чистий аркуш паперу, на якому потрібно все писати спочатку. На сьогодні моя донька для мене друг. Я не змушую її ні в школу ходити, ні вчитися, дочка в мене відповідальна сама. Мені дуже класно, що вона в мене є. Я люблю її не залежно ні від чого. Я повинен завжди бути для неї опорою і підтримкою. І нам дуже добре удвох: ми сміємося, граємося, живемо! Бути татом – дуже цікавий процес, – каже Іван.

На сьогодні, як каже чоловік, наркоманія молодшає і середній вік наркомана – 15 років. Наркотичні речовини змінюються чи не щодня. Тож Іван вирішив для себе, що буде сам витягати з цієї прірви залежних. Нині він сертифікований консультант Інституту практичної адиктології. Займається і просвітницькою діяльністю в навчальних закладах, в інтернеті.

– Вихід є, і змінити життя однозначно можна. Так я кажу усім залежним. І це не просто слова. Але універсальної «пігулки» від цього немає. І я прихильник того, не важливо яким методом, головне – аби людина позбулася залежності, – каже герой нашої історії.

Зараз Іван живе повноцінним життям. Не курить, не вживає спиртного. Мріє про повноцінну сім’ю, дружину, з якою буде гармонія, і ще дітей.

– Знаєте, моє серце найбільше радіє тоді, коли я бачу сім’ю, в яку повертається син, який перестав вживати наркотики чи алкоголь. І вони всі щасливі, обіймаються і радіють…

Ірина Бура.
Бажаєте дізнаватися головні новини Луцька та Волині першими? Приєднуйтеся до нашого каналу в Telegram!