Волинянин одружився з дівчиною, яку врятував з потопаючого пароплава

Петро і Надія Китайгородські 31 серпня вважають своїм другим днем народження. Саме тоді під час катастрофи пароплава «Адмірал Нахімов» біля Новоросійська у далекому 1986 році пан Петро врятував життя своїй майбутній дружині. І не лише їй.

Про це йдеться в матеріалі на сторінках газети "Вісник і Ко".

Улітку 1986 року чотири працівники «Нововолинськпромбуду» придбали квитки на круїз пароплавом «Адмірал Нахімов», який мав тривати 7 днів.

"З нашого управління в круїз поїхали дві жінки й два чоловіки. Я з подругою, теж Надією, і Петро з колегою. Зналися, звичайно, бо працювали разом і жили колись в одному гуртожитку. Я була ще заміжня, хоча справа йшла до розлучення. А Петро холостякував після першого шлюбу. Проте ми ще не зустрічалися. Коли пливли до Новоросійська, на найвищу корабельну щоглу раптом сів великий птах. Усі не могли його розгледіти, а один узбек каже: «Нехорошо это. К беде»,– згадує Надія Китайгородська, тодішній заступник головного бухгалтера «Нововолинськпромбуду».

Жінка пригадує, що того страшного вечора 31 серпня почули оголошення, що на верхній палубі роздають фотографії, зроблені у Ялті. Вона зовсім не знала корабля, бо на ньому можна було заблудитися навіть удень, тому попросила Петра провести. Утрьох піднялися нагору. Це і врятувало волинян, оскільки їхні каюти були внизу, а то означало вірну смерть...

"Хто його знає… Гинули ті, хто був нагорі й умів плавати, і рятувалися ті, хто був унизу і геть не плавав. На все воля Божа. Наша землячка з Овадного, теж Надя, була у каюті внизу. Її напарниця закрила на ключ і пішла нагору. А Надя вилізла через вентиляційну решітку у дверях. Вона, до речі, врятувалася, а її напарниця нагорі загинула", – доповнює розповідь дружини Петро Григорович. – У момент аварії ми з дівчатами сиділи у барі «Варна». А у мене в каюті чекав коньячок та шампанське, які закупили ще в Одесі, щоб відзначити день шахтаря. А це ж розпал сухого закону, ніде не можна було придбати спиртне! П’ємо у барі безалкогольні коктейлі, і я ні з того ні з сього кажу: «Зараз як бахне, я навіть розплатитися не встигну». І таки бахнуло! За коктейлі справді не розплатився. З бару вибігли, а натовп пре, хто куди бачить! Хтось через вікна стрибає. Корабель валиться набік".

Петро з двома Надіями вибігли на найвищу точку лайнера і вхопилися там за якийсь виступ збоку. Одна обвила руками його шию, друга вчепилася за руку, бо обидві не вміли плавати.

На роздуми були лічені хвилини, навіть секунди. І раптом ступор минає: «Дівчата, без паніки! Будемо стрибати. Руки відпускаємо разом», – скомандував Петро. Найстрашніше було, каже, саме розчепити руки й залишити пароплав. Але вони це зробили…"

"Я добряче наковтався води, бо дівчата потягнули мене під воду. Насилу відірвав Надині руки від своєї шиї. Оглянувся – лавка якась пливе. Рука допомоги Господа, не інакше! Я дівчат до неї. Надя сильно головою при падінні вдарилася. Передихнули. Хтось кинув якусь бочку – виявилося, що це пліт. Коли він надувся, заштовхав дівчат на нього. Озирнувся – а «Нахімов» тоне. Жахлива картина: ніч, зорі, море, а корабель-велетень лежить на боку і швидко йде під воду. Дві дівчини висіли на поручнях так, як ми, але рук так і не розчепили. Раптом величезна труба впала: удар, хлопок, і все затихло… – пригадує Петро Китайгородський.

У воді волинянин почав шукати живих людей і доправляти на пліт. Через трохи почався ще й шторм. Доводилося палицею відпихати трупи, щоб вони не наштовхувалися на пліт. І так дві з половиною години. З берега на потерпілих світили прожекторами, але допомоги не було. Хоча від прикордонної застави до місця аварії – п’ять хвилин ходу на катері.

"Коли прикордонники підпливли і спустили шлюпки, ми ледве до того катера дісталися. У готелі всіх одразу допитали. Потім приїхав магазин і почали видавати людям одяг. Описували також втрачене майно", - каже чоловік.

На цьому пригоди не закінчилися. Коли волиняни приїхали до Львова – там Надю в лікарню забрали. А всі машиною поїхали у Нововолинськ. І у Великих Мостах на автозаправці у їхнє авто лоб в лоб врізався «Москвич» місцевого мешканця.

"На годиннику – 23:15. Тобто той самий час, коли тонув «Адмірал Нахімов». Містика якась!" – завершує розповідь про свою нещасливу подорож Петро Китайгородський.

Після пережитого він довго не міг спати. Тільки заплющував очі – бачив корабель, який занурюється у воду.

"Ми з Надею вітали нашого рятівника з усіма святами. А 23 лютого навіть святкували разом. Після того й почали зустрічатися. У кожного з нас за плечима був невдалий перший шлюб. Просто стали жити разом. А у 1992 році обвінчалися в монастирі. Хтозна, чи звела б нас доля, якби не той страшний круїз… Врятував мене – тепер мусить терпіти", – жартує пані Надія.

І зізнається: усе життя за чоловіком, як за кам’яною стіною. Бо бачить, як жінки самі все роблять, а у неї в хаті – справжній господар! Виважений, спокійний і надійний. «Без паніки!» – казав він дівчатам на кораблі, коли тонули. Відтоді тридцять п’ять років – без паніки і гідно. Збудували гарний дім, одружили Петрового сина, тішаться онуками. І навіть подумати страшно, що всього цього могло не бути. На море після пережитого у 1986 році вони, звичайно, їздили. Але щоразу, заходячи у воду, мимоволі відчували страх. Їм ще не раз пропонували безкоштовні профспілкові путівки у будь-який куточок СРСР, але Китайгородські відмовлялися.
Бажаєте дізнаватися головні новини Луцька та Волині першими? Приєднуйтеся до нашого каналу в Telegram!