90-річна волинянка має 5 дітей, 17 онуків і 28 правнуків

Усього лише десять кроків віддаляє Марину Цьомах, яка більшу частину життя прожила у Краснилівці (наразі доживає віку біля дочки Ніни у Бузаках), від столітнього рубежу.

Нині вона здолала вже дев’яносто, впевнено та твердо йдучи визначеною їй дорогою життя, пише Полісся.

Не всім щастить досягти такого поважного, славного віку, зберігши світлий розум, маючи гарну пам’ять, не втративши почуття гумору. Що-що, а веселість душі жінка не загубила. Хоча старість й позбиткувалася над нею, забрала сили, колишню жвавість руху, здоров’я тіла. Та попри це Марина Данилівна залишилася такою ж, як і замолоду: щирою, привітною, людиною з великим, наповненим любов’ю, серцем. Надбавши до своїх чеснот, за прожиті десятиліття, іще багатство мудрості.

Опершись правицею на палицю, без якої співрозмовниця не в змозі ступити й кроку, вона стиха оповідала правду про себе. Інколи та історія була з присмаком гіркоти, часом торкала до глибини душі. А починалася, як і багато інших, із найщасливішої миті народження….

Не знали руки спокою

Для Марини Данилівни малою батьківщиною, місцем, звідкіля походять її корені, є село Видричі. Тут у великій сім’ї зростала довгожителька разом із сімома братами та сестрами. Будучи малим дівчам, навчалася заробляти перший хліб, опановувала непросту науку рукоділля, господарювання. Не знала дитиною тільки безтурботних забав і ігор, проводила будні, нерідко й вихідні за тяжкою роботою, не цуралася будь-якої праці, старалася хоча би найменшим допомогти батькам Данилу та Клавдії. Бо постійно відчувала відповідальність перед ними і родиною, якій аж ніяк не доводилося розкошувати. Особливо трудно жилося, каже ювілярка, коли розпочалася війна, сюди прийшли гітлерівці, зав’язалися бойові дії. Тоді вони дуже бідували. Той страшний період навічно закарбувався у пам’яті старенької болючими спогадами. Один з них досі нагадує про те, як їй з ріднею доводилося рятуватися у лісах від бойовища, як повсюди відчувався холодний подих смерті. Другий — про загибель на фронті старшого брата Семена.

— Всякому поколінню дається своє випробування. Моєму випало пережити чимало різного горя. За малолітства спізнала війну, далі голодні, небезпечні повоєнні роки. Затим працювала, точніше рабувала від рання та до смерку, фактично, за дарма у колгоспі. Живих грошей там і не бачила. Вже заміжньою, перебуваючи при надії, ходила до Каменя-Каширського пішки, вистоювала чималу чергу, щоби придбати буханець хліба. Вручну ткала полотно, шила одяг, бо, то не зараз, що пішов у магазин і придбав чого душа бажає. Та й за що тоді могли купити. Поки поставили свій дім із чоловіком Панасом, скільки натерпілися бід. Спочатку навіть елементарно дров не мали, а звідки їх взяти, якщо сиділи майже зовсім без грошей. Але мусили якось зігріти оселю, тож тишком їздили до лісу, чоловік вилазив на сосну, обрубував сухі гілки, саме дерево не займали, адже могли покарати, та тим і палили.

Він у мене вдатний до роботи був. Знався на столяруванні, бочки хороші майстрував, печі, грубки, все геть робив. Разом ми надбали п’ятеро дітей. Годувалися вони бідненько, однак, дав Бог, вигодували, вивели у люди. Донька Лідія зараз у Києві, працює в інституті стратегічних досліджень при президенті України, активно підтримувала Майдан, рятувала людей. Олена працює завклубу. Ніна вчителювала,обіймала посаду секретаря, голови сільської ради. Сини Микола та Василь вподобали сільське господарство, – жінка повагом перелічує імена нащадків.

Не стишити стрімкого плину життя…

Здавалося, недавно вона сама торувала шляхи від батьківського дому в широкий світ. А сьогодні власні прокладають діти, онуки, правнуки Марини Цьомах. Їх селянка вважає найбільшою своєю радістю, найдорожчим, найкращим дарунком у житті. Сумує тільки, що, на жаль, не здатна тепер до фізичної праці, тож може допомогти рідним хіба мудрою порадою. А так хотіла б їм пригодитися і в цьому.

— Бог дав усі живенькі, то я тим і щаслива. Звісно, однаково люблю кожного із сімнадцяти моїх онуків, двадцяти восьми правнучків, п’ятьох діток. Але насамперед горджуся онуком Богданом. То добрячий, справедливий хлопець. Знали б ви, як переживаю за нього, як щеміло мені серце, коли він брав участь в Революції Гідності, отримав поранення, захищаючи Україну на Донбасі. Отак і жити треба, справедливо, шануючи батьків, рідну землю. Тоді воно іде до ладу. Єдине, що бажаю, аби закінчилася війна, не вмирала більше молодь, Україна керувала сама собою. Нехай нарешті нашому народу заживеться краще, заможніше, — мовить насамкінець бабуся Марина.

Олександр ПРИЙМАК
Бажаєте дізнаватися головні новини Луцька та Волині першими? Приєднуйтеся до нашого каналу в Telegram!