Даючи селу робочі місця, даруємо йому надію, – волинський аграрій Віталій Заремба

Відомий на Волині аграрій Віталій Заремба розповів про проблему, яка хвилює всіх: чому безлюдніють наші села, що слід зробити, аби припинити цей процес.

Про це пише видання Голос України.

Нині Віталій Заремба очолює одне з найкращих господарств області — СТзОВ «Романів» з Луцького району, а до того п’ятнадцять років обіймав посаду заступника голови Волинської облдержадміністрації, з них десять — першого. Увесь цей час, за розподілом обов’язків, опікувався аграрним сектором. Згодом, уже працюючи в «Романові», обирався депутатом обласної ради, де очолював комісію з питань сільського господарства, продовольства та земельних відносин. Заслужений працівник сільського господарства України, кандидат економічних наук. Отже, людина — надзвичайно компетентна.

Спочатку розвалюється господарство, за ним занепадає все інше

— Віталію Миколайовичу, наприкінці квітня дивився по телевізору репортаж зі зборів у Пальчі, на яких люди обстоювали право на існування в селі школи, котру планує закрити Підгайцівська територіальна громада. І це найбагатша громада області. Подібні приклади маємо і в Городищенській громаді того ж таки Луцького району, де під загрозою закриття одразу три сільські малокомплектні школи. І перелік таких сумних новин із сіл області можу продовжити. Подібні тенденції спостерігаються і в галузі культури. Вам, чиє життя усі роки пов’язане з селом, не боляче бачити все це?

— Я був на зборах у Пальче і як депутат Підгайцівської сільської ради висловив свою негативну думку щодо цих подій. До речі, її підтримує більшість депутатів. Вважаю, що не можна через коліно вирішувати такі питання. Школу в селі будувала не держава, а сільська громада. Лише три роки тому вони виграли грант на утеплення школи, де згідно з умовами п’ять відсотків коштів мала внести громада села. Здавали гроші навіть ті, чиї діти вже не ходять у школу. Мовляв, збережемо її для внуків.

Але при цьому хотів би зробити наголос на тому, що ми губимо село, втрачаємо його людський потенціал. Погляньте, яка раніше створювалася в селах інфраструктура. Величезні кошти вкладалися в будівництво шкіл, будинків культури, ФАПів, дитячих садочків. Візьмемо наш Романів, він типовий у цьому плані, але і навколишні села також мають ці об’єкти. Сьогодні у нас працюють середня школа, дитячий садочок, будинок культури може похвалитися своєю презентабельністю і тим, що там щось робиться. І все це лише завдяки тому, що ефективно працює господарство, люди мають роботу і пристойну заробітну плату. Звичайно, такої кількості працюючих, як колись, уже ніколи не матимемо.

Поруч є село Хорлупи, де було прекрасне господарство. Воно облаштувало першу в області лабораторію з визначення родючості ґрунтів, мало розвинуте тваринництво, там діяли комплекс з виробництва свинини, прекрасна молочна ферма, отримували високі врожаї, працювало багато людей. Сьогодні всього цього в Хорлупах немає. Школа там така, як і в Романові, але учнів у ній лише 51. Був прекрасний будинок культури, сьогодні він хоче завалитися.

Або було міцне господарство в селі Дерно. У результаті немає господарства взагалі. Будинок культури, що поруч із шосе Луцьк — Рівне, просто склався. На чому наголошую? Що все взаємопов’язано: гине виробництво, скорочуються робочі місця, зникає село. Так, хтось у ньому житиме, навіть молоді сім’ї якісь там будуть, хтось доїжджатиме до Луцька. Але сьогодні у нас 150 працюючих. Завтра, наприклад, не стане тваринництва, де зараз зайнято 75 відсотків наших працюючих, для чого ці люди, що їм запропонувати?

Якраз сорок років тому був присланий у Романів заступником голови колгоспу. При мені в селі вже два покоління народилося. 15 років був за межами господарства, але дружина тут увесь час працювала, я тут жив. Інший раз подумаєш, що ти знаєш навіть родословну цих людей. Комусь залишився рік до пенсії, комусь три, комусь п’ять. Дехто нікуди не поїде за будь-яких обставин. Є ж різні люди. Але тут вони працюють, отримують заробітну плату, у них стабільне розмірене життя, якісь виникають проблеми... Це живий організм, який, за великим рахунком, живе повнокровним життям. І ось варто забрати тільки одну галузь — тваринництво — і можна уявити, що чекає на село.

Худоби стає менше. Тенденція продовжується

— У перші роки незалежності, коли почали розпадатися колгоспи, нас заспокоювали: мовляв приватний сектор, який прийде на зміну, працюватиме ефективніше...

— Чи здатний індивідуальний сектор виробляти з гектара таку ж кількість продукції, як колективний з його індустріальними технологіями? Ніяк не може. Давайте візьмемо за базовий 1990 рік. У 1990-му в господарствах колективного сектора налічувалося понад мільйон голів великої рогатої худоби. Мільйон, а сьогодні маємо приблизно сто тисяч. Це скільки робочих місць втрачено. Мені можуть дорікнути: та що ти рахуєш, як було тридцять років тому. Вже нові технології. Про це постійно пам’ятаю. Але тваринництво навіть за найсучасніших технологій потребує багато робочих рук. Все одно були б ці робочі місця, а отже, і спеціалісти.

— Чому так різко зменшилося поголів’я ВРХ? Можливо, був надлишок продукції?

— Тут є й об’єктивні фактори, й суб’єктивні. Я зайшов у владу в 1992 році, ставши заступником представника президента в області. Відтоді можу масштабніше говорити. Тоді якраз намітилася тенденція розвалу колективних сільськогосподарських підприємств, яку ми ще до кінця не розуміли. Чогось вистачало, чогось не було. Були гроші, але не було що за них купити. Навіть легкову машину, не кажучи вже про вантажні. Все було в дефіциті. Був плановий розподіл.

Ми почали спостерігати такі негативні речі, але не уявляли тієї страшної динаміки у плані розвалу, яка згодом набрала таких обертів. Що найпростіше ліквідувати, якщо в господарстві не вистачає коштів? Тваринництво. Спершу продав бичка, телицю, а потім руки дійшли і до корови.

А на молоко і м’ясо завжди був попит. Він і сьогодні є. Нині він особливо великий, бо рівень добробуту в більшості випадків незрівнянно зріс. Україні на рік не вистачає мільйона тонн молока, аби забезпечити фізіологічну норму на душу населення. Співпрацюючи з переробниками, ми бачимо, як катастрофічно не вистачає молока. І між ними ведеться така жорстка боротьба, що вам і не розкажеш. Це саме можна сказати і про м’ясо. А тоді Волинська область була великим постачальником м’яса, вершкового масла в такі потужні центри, як Москва, Ленінград. Ми мали доведені плани, за які питали дуже суворо. Потім усі ці зв’язки обірвалися. Але катастрофічної проблеми зі збутом тваринницької продукції не пам’ятаю ніколи. Якщо була продукція, вона збувалася.

Водночас рівень ціноутворення часто не відповідав затратам на виробництво. І так поступово ми дійшли до того рівня, який маємо. І, що найголовніше і найстрашніше для мене, цей процес не зупинився. Ви дивіться, сьогодні у нас в області лише півтора десятка великих сільгосппідприємств, які займаються молочним скотарством. Плюс ще якась кількість корів є в індивідуальному секторі. Але це капля в морі порівняно з тим, що було. Ми і тоді говорили, що має бути державна підтримка тваринництва. Вона в усьому цивілізованому світі є. Без неї ми не зможемо конкурувати з тим самим польським виробником, не кажучи вже про данських чи голландських.

Вищі навчальні заклади працюють, а спеціалістів бракує

— Але ж аграрних університетів і коледжів при всьому тому не поменшало.

— Вибачте, але погано собі уявляю, як сьогодні працюють сільськогосподарські виші, коледжі, якщо спеціаліста залучити на 10—15 тисяч гривень зарплати на місяць майже неможливо. Куди вони йдуть? Але ж їх вчать! Є професорсько-викладацький склад, понад те, ці виші ніби живуть повнокровним життям. Тільки де спеціалісти?! Хіба треба випускати в Горохівському аграрному коледжі фахівця, аби він полуниці збирав у Польщі чи якійсь іншій європейській країні? Він зможе стільки само заробити і без навчання. Раніше вони мали направлення, їх обов’язково брали на роботу. Створювалися сім’ї і починався життєвий колообіг. Тепер село бідніє й інтелектуально. Зменшується кількість сільської інтелігенції.

Були великі школи, а в них багато вчителів, у господарствах фахівці — інженери, агрономи, зоотехніки, ветлікарі, економісти, бухгалтери. Знову-таки, створювалися сім’ї, вони зазвичай жили місцевим життям. Працювали заклади культури, була художня самодіяльність.

Це не ностальгія за минулим. Це те, що ми можемо запропонувати волинському і загалом українському селу. У нас зараз виникла така цікава ситуація, що на благодатній, розвинутій території уже є необхідність закривати школи, бо там мало учнів. Я розумію і знаю, який рівень підготовки дітей у тих малокомплектних школах, хоча той, хто хоче навчатися, навчається і там. Звичайно, можливості великих базових шкіл істотно відрізняються. Тут у полеміку ні з ким не збираюся вступати.

Але навіщо все це так обрубувати! Мені здається, що так ми нищимо душу.

Розмовляв Микола Якименко.
Бажаєте дізнаватися головні новини Луцька та Волині першими? Приєднуйтеся до нашого каналу в Telegram!