«Він допомагав тихо»: син волинського бізнесмена Леоніда Джулінського поділився спогадами про тата до річниці смерті

Він збудував «Гостинець», «Караван», ринок «Пасаж». Чи не усі лучани чули його ім’я, але мало хто знав його насправді. 6 червня минув рік з дня смерті Леоніда Джулінського – відомого у Луцьку бізнесмена та мецената.

До дня річниці син Олександр поділився спогадами про батька із 12 каналом. Каже: настав час дізнатися лучанам, яким насправді був Леонід Джулінський. Бо за великим бізнесом стояла справді велика Людина.

Довідково: Леонід Джулінський народився 4 квітня 1961 року у селі Боєвичі, що на Львівщині. Після закінчення школи вступив у Луцький педінститут на факультет фізичного виховання. Протягом 17 років. Створив компанію «Домінанта», яка заснувала ТЦ «Гостинець», «Караван», ринок «Пасаж», спортивний комплекс «Лідер» та кафе «Вишенька». Згодом побудував торгово-офісний центр «Boss». Мав високу державну нагороду та шість найвищих орденів Української Православної Церкви, а ще – тричі визнавався Людиною року Волинського краю саме за активну благодійну діяльність.



***

Тато народився в селі на Львівщині, ріс без батька, тож основну чоловічу робочу у господарстві мусив виконувати саме він. Змалку знав, що покластися йому немає на кого, усього досяг сам.

Починати свій шлях татові треба було з низів. Коли приїхав на навчання до Луцька, то грошей не те, що бракувало, – їх узагалі не було. Тож тоді тато взявся працювати на «шабашках» – разом із іншими хлопцями підробляли на будівництві, часто ще розвантажував вагони. Потім він був зварювальником, став бригадиром, заснував першу власну фірму і помалу розвивав бізнес.

То був довгий і нелегкий процес. Але я пишаюся тим, що тато підкорив бізнес, а не підкорився йому. До останнього дня він залишався великою людиною, яка добре знала ціну кожній копійці і ніколи не витрачала на себе зайвого.

***

Він завжди казав, що церква вчить віддавати десятину на благодійність. Так і жив. Допомога вимірювалася десятками тисяч доларів, бо ніхто нужденний не йшов від нього з порожніми руками.

Батько багато зробив для міста, одним з дуже вагомих його внесків вважаю дзвіницю у Свято-Миколаївському храмі. Її відкриття було дуже особливим для нашої сім‘я, адже цього дня народилась моя найменша донечка. Тато казав, що це дуже добрий знак.

Також він заснував фонд «Тавіта», який допомагає дітям-сиротам, напівсиротам та дітям з соціально-неблагополучних сімей. Вихованці, які відвідують «Тавіту», завжди отримують повноцінне харчування та духовну підтримку від працівників фонду.




І тато завжди розповідав про це із таким захватом! Ділився, як пройшла операція, яку він профінансував, як склалася доля людей, яких підтримав.

Одного разу я сказав йому: «Тату, ви так багато допомагаєте сиротам, нужденним, а де ж ваша допомога для своїх рідних дітей?» Він відповів: «Ви здорові і недурні хлопці. У вас є руки, ноги, голови і моя підтримка. Ви щасливі і всього можете досягти самі». Я дуже добре запам’ятав його слова. Він справді завжди підтримував наші ідеї, але ніколи нічого не давав просто так.



***

До речі, як керівник він був дуже строгим. За те, що не підняв слухавку, коли він дзвонив, можна було й догану отримати. У той же час він допомагав усім підлеглим, якщо в когось виникало скрутне становище.

***

Він багато в чому відмовляв собі. Закликав до того і нас. Тато був досить забезпеченою людиною, щоб купити собі на стіл усе, що заманеться. Але город – то святе. Він любив збирати врожай сам і завжди закликав нас допомагати.



***

І навіть захворівши на рак, лікуватися в дорогій ізраїльській клініці він не став. Першу операцію зробив у Боголюбах. Потім поїхав у столичну клініку LISOD. У той же час віддавав сотні тисяч гривень на лікування онкохворих діток.



***

Єдине його велике захоплення, я б сказав навіть захоплення усього життя – це спорт. Він любив доводити себе аж до виснаження. Тато не прожив і дня без спорту: любив бігати лісом, ледь не щодня грав волейбол. Коли захворів – ми просто разом гуляли парком, проходили до 5 кілометрів, що для його діагнозу дуже багато. Але тато від цього кайфував. Він не зупинявся, поки міг рухатися.

Ця любов передалася і мені. Ми не вміємо відпочивати пасивно. Навіть на відпочинку вранці біг, потім волейбол, потім прогулянки.



Є в мене один спогад, який дуже добре характеризує нашу спільну любов до спорту і пригод. Якось ми поїхали в Єгипет, тоді було нашестя акул, навіть біля берега забороняли купатися. Але ми були б не ми, якби не шубовснули у воду. Вийшли лише коли люди з пірса почали кричати, махати руками і показувати на щось позаду нас. Екстрим ще той. А почалося з татової фрази: «Синку, ходи, я тобі рибок покажу». Компанія, яка тоді з нами відпочивала, сказала, що більше не поїде – надто емоційно!

І кожен наш спільний відпочинок був таким: драйвовим і активним. Він дуже любив онуків за те, що ті активні (я б сказав навіть гіперактивні!). Але тато в них впізнавав свій характер. Тому навіть на родинному відпочинку з дітьми ми ніколи не сиділи на місці.



***

Знаєте, на застіллях часто настає момент, коли кожен починає хизуватися, що багато пробіг, проплив, досяг. Я завжди в таких випадках казав «Ви ще мого тата не знаєте», бо він вмів перемагати.

***

Він був сильним і вольовим. 6 років тато боровся з хворобою і до останнього вірив, що одужає. Коли ми всі розуміли, що кінець близько, коли він вже не міг сам вставати, батько брав мене за руку зі словами «Я викарабкаюся». Він ще будував плани на майбутнє, хотів організувати не одну сімейну поїздку… Але, на жаль, не судилося.



Є ще одна незакінчена батькова справа. Він хотів збудувати комплекс, де могли б жити діти-сироти після виходу з дитбудинку і до моменту отримання державного житла. Там, за його задумом, вчили б розпоряджатися грішми, будувати стосунки, готувати їсти і робити інші побутові речі. Бо він завжди казав, що після дитячого будинку люди не готові до звичайного життя….

***

Зараз, коли його не стало, я розумію, що тато був строгим, але справедливим. Він навчив мене бути самостійним, але завжди підтримував, коли це було потрібно. Завжди буду вдячний йому за мудрість, якою він ділився з усіма навколо, за те, що навчив законам життя. За ті абрикоси, які він змушував збирати, за деруни з першої картоплі, за спільні подорожі на край світу і безліч тихих вечорів у родинному колі…



***

Тато ніколи не любив піаритися. Він допомагав тихо. Але зробив багато. Великий ТЦ «Гостинець» на місці стихійного ринку, «Караван» з довгоочікуваним мостом через залізницю… Ринок «Пасаж» – то взагалі окрема історія. Ви можете уявити, яка це була колосальна можливість «піднятися» підприємцям-початківцям на гуртовому ринку? Він знайшов людей, які вкладали гроші в будівництво цього ринку, а потім з нуля заробили шалені кошти. А скільки робочих місць він дав лучанам! Він дуже любив свою справу. І пішов з життя у день заснування одного з наймасштабніших своїх проєктів – компанії «Домінанта».

Якби ви бачили, скільки людей прийшли на похорон! Це, мабуть, і є оцінка того, що він встиг зробити за життя. Прийшли і випускники дитбудинків, яким він допомагав, і ті товариші, із якими «шабашив» в юності, і тепер уже дорослі люди, яким він багато років тому фінансував операції… Я вдячний усім за повагу до мого тата. А сьогодні прошу кожного помолитися за його упокій.



Бажаєте дізнаватися головні новини Луцька та Волині першими? Приєднуйтеся до нашого каналу в Telegram!