Військовий з Волині, який втратив ногу, рятуючи побратима, продовжив служити на Сході

- Коли осіла пилюка, побачив, що у мене немає лівого берца… Перше, що подумав, - може, це сон, треба прокинутися. Треба неодмінно прокинутися… І все. Впав на землю…

Роман пригадує події більш, ніж піврічної давнини. Але пам’ятає все до дрібниць. Тоді змінилося його життя. Змінився він сам, його сприйняття світу і мрії, повідомляє пресслужба волинської бригади.

Не так давно молодий офіцер родом із Ківерцівщини повернувся на службу, в «рідний» підрозділ, в свою 14 окрему механізовану бригаду імені князя Романа Великого. Замість лівої ноги, яку втратив під час підриву, рятуючи побратима, – протез. Роман показує його спокійно, анітрохи не нітячись, з самовладанням, якого навчився, заплативши дуже високу ціну. Це сталося наприкінці вересня…

- Разом із двома побратимами, Михайлом та Миколою йшли «чистим», бо вже ходженим до нас, шляхом, - розповідає лейтенант. – Відстань до ворога - дуже мала, тож були особливо пильними. Михайло йшов першим, і впродовж кількох секунд після того, як пролунав вибух, ми бачили тільки стовп пилу… Виявилося, що вибуховою хвилею Михайла відкинуло в посадку неподалік, в окоп, звідки вибратися сам він не міг. Коли я дістався до нього, шокованого, побачив, що у нього немає частини правої ноги. Швидко наклав турнікет, забрав його автомат, і витягнувши побратима з окопу, зробив крок назад. Тоді й пролунав другий вибух…

Коли минув перший шок від пережитого і побаченого, пригадує Роман, він сам собі наклав турнікет. Каже, дуже переживав за праву ногу, але з нею все було набагато краще, ніж із лівою. В той час, коли третій із групи, Микола, біг по допомогу до найближчого спостережного поста, Роман та Михайло, попри біль і ризик смерті, адже ворог чув вибухи і запросто міг скористатися становищем наших військовослужбовців, почали вибиратися з посадки.

- Повзли. Я тягнув на собі два автомати, свій і побратима: кинув автомати на 2 метри поперед себе – доповзли. Кинув знову… І так багато разів… З усіх сил намагалися не втрати пильність, не пропустити постріли в наш бік, і спробувати відбитися, аби вижити… А ще постійно падала рація, яку я чомусь того дня не причепив на карабін. Дуже боявся її загубити, щоб ні за яких обставин не дісталася в руки ворогу. Не загубив.

Потім були побратими, які винесли поранених, спостережний пост, де Роману наклали турнікет уже на іншу ногу, теж серйозно поранену, дорога до шпиталю, і всього дві думки, пригадує Роман, - «що я скажу батькам?», і «як далі служитиму?»

- Чомусь дуже не хотілося казати рідним про те, що сталося. Думав, нехай якось пізніше, потім… А вдома, виявляється, вже все знали, і просто божеволіли від тривоги, - батькам повідомили через годину після того, як я підірвався. Але я про це дізнався майже через дві доби, уже в Харківському шпиталі. Там, після складних операцій і наркозу, і прийшло справжнє усвідомлення того, що сталося.

Звичайно, був розпач: мені 22, і в мене немає ноги… Але на моє щастя, і можливо, завдяки характеру я швидко взяв себе в руки. В той же час, багатьом хлопцям, у яких такі ж поранення чи схожі, відновити душевну рівновагу після поранення не дуже вдається. Проблема отут, - Роман торкається голови. - Як ти себе налаштуєш, так усе й вийде. У мене вийшло непогано, особливо, з огляду на ситуацію, яка могла завершитися набагато гірше… Звичайно, невеселі думки час від часу з’являються, але я переконав себе, що життя продовжується і все буде добре.

Пощастило йому, впевнений Роман, і в тому, що вперше одягнувши протез, він відразу став і пішов, сам, без милиць, що трапляється нечасто. Зараз, дивлячись на те, як хлопець бадьоро йде поряд із побратимами, не знаючи про характер його поранення, і не здогадаєшся, що в Романа протез. А легке накульгування можна з легкістю віднести до особливостей ходи. Але головне - це оптимізм Романа, його вміння радіти життю, вчити цьому інших, бачити серед незначущого і дрібного основне і найважливіше.

- Знаєте, я колись мріяв про дорогу машину, про подорожі. А зараз мрію про те, аби зі мною та з рідними все було добре, щоб близькі були живі і здорові. І про мир після перемоги… Чи пробачу я ворогу за те, що зі мною сталося? Ні, не пробачу, і не приховую цього. Не пробачу за себе, за всіх загиблих і поранених, за свою країну.

Про те, аби не повертатись на службу у Романа, каже він, не було навіть думки, хоча підстави для цього були більш, ніж вагомі. І зараз, повернувшись у свій підрозділ, молодий офіцер надихає своїм прикладом, своєю мужністю, стійкістю і жагою до життя побратимів. Пригадує, що після реабілітації йому пропонували ще місяць відпустки, але він відмовився, - «дуже втомився лікуватися, і за своїми скучив…». За тими своїми, з якими після важкого поранення, повернувшись на фронт, відвойовуватиме мир для своєї Батьківщини.


Бажаєте дізнаватися головні новини Луцька та Волині першими? Приєднуйтеся до нашого каналу в Telegram!