Багатодітний батько з Волині після смерті дружини сам виховує 5 синів

Уже рік, як Василь Корець із Хоцуня для своїх п’ятьох синочків є і татом, і мамою.

Історію чоловіка опублікувала Любешівська газета "Нове життя".

Біда прийшла у цю родину несподівано і зовсім невчасно. Ще, думалося, попереду все життя. Але щастя у Корців виявилося коротким і дуже крихким. Бо ж розбилося на дрібні друзки, залишивши від цього лише біль і смуток.

…То був звичайний травневий день, точніше весна вже добігала до завершення – на календарі значилося 26 число. Мама п’ятьох синочків Ірина неквапом походжала просторим обійстям, що примостилося по сусідству від сільської церкви у Хоцуні. Милувалася зеленими пагінцями недавно посаджених квітів та величчю новозбудованої оселі, в яку вбралося молоде подружжя лише п’ять років тому. Жінка ніжно погладжувала рукою випуклий живіт, у якому билося серденько їхньої такої довгожданої донечки. Ось тільки ще надто рано їй було з’являтися на світ, лишень тижнів два тому їздили декрет оформляти. Тож перейми, котрі почалися несподівано, вибили із колії і саму Ірину, і її чоловіка. Адже донині він не може зрозуміти, чому так сталося.

Жінка синів народжувала дуже швидко. Тож коли сказала мені, що, мабуть, родитиме, я аж злякався. Все просив її потерпіти, бо ж надто рано то все було. Коли ж приїхала «швидка», то Іринка ще відчувала, як дитинка ворушилася. А поки дібралася до лікарні, то, як казала мені, вже не було рухів…» – пригадує початок кінця Василь Іванович. І від цього й нині, навіть через місяці, в очах чоловіка ховається невимовний смуток. Бо ж далі все відбувалося, мов у страшному сні. Лікарі повідомили, що плід завмер. Далі довелося видаляти «жіночі» органи. Але навіть після цього, не знаючи всієї правди, Ірина запитувала чоловіка: «А може, нам таки вдасться ще народити донечку?...» Однак доля мала свій жорстокий план. Невідворотні ускладнення на нирки, затим довелося робити операцію на голові, бо ж відбулося зараження мозку. Але 24 червня її серце не витримало всіх страждань – воно зупинилося.

Ще після останньої операції я поїхав до неї в Луцьк (бо ж весь час не міг бути поряд, синів ні на кого було залишити). А вона подивилася на мене так пильно-пильно і промовила: «Гляди дітей…» Тоді відвернулася до стіни, і сльоза скотилася з її очей. До останнього подиху вона думала про синів», –

Василеві Івановичу важко даються спогади про дружину.

Що пережив він у ту мить, коли дізнався про смерть коханої, неможливо навіть уявити. Мов у тумані, пройшли хвилини прощання. Він дивився на свою Іринку, не соромився чоловічих сліз, які, кажуть, навіть гіркіші від жіночих. А руками обіймав малих пташенят-синочків, котрі тулилися до тепер єдиної рідної людини на всій Землі і не усвідомлювали, що бачать маму востаннє.

Не один вечір, вклавши синів спати, Василь Корець поринав у спогади свого щасливого, але такого короткого подружнього життя. Ось вони тільки познайомилися з Іриною. Він працював у лісгоспі – різав палети. Її мама трудилася теж на цьому підприємстві. Так якогось дня і побачилися молоді люди. Незадовго й побралися. Пішла Ірина в невістки у Хоцунь. І хоча жили відразу біля матері Василя, фактично із другого дня після весілля почали дбати про свою оселю. Помаленьку й збудували новий ошатний дім, який на звичайній сільській вулиці доволі контрастує із дерев’яними хатами. Через кілька років вбралися в одну кімнатку, водночас ремонтуючи інші. Господарство завели, городину садили. Одним словом, хазяйнували та мріяли про майбутнє. Але… Судилося в цьому майбутньому бути Василеві самому із синочками, яких він любить понад усе на світі і яких глядить, виконуючи заповіт дружини.

Тепер найстаршому Сашкові вже десять виповнилося, наймолодшому Артемкові – всього два. А ще є Толик, Максимко та Руслан. Вони – єдина розрада-втіха тата і водночас найбільша його опора й підтримка. Адже мамі, котра живе недалеко, вже більше вісімдесяти. Два брати мають інвалідність. Тож на їхню допомогу розраховувати не надто варто. А ось синочки, попри ще такий незначний вік, усіляко підсобляють таткові. Роботи всім вистачає. Бо ж тримає Василь Корець кроликів, гусей, курей, корівку, двох свиней, у матері ще є й конячка. Звісно, садить і городину, і поля шмат обробляє.

Як же інакше в селі? Тож треба щось їсти давати дітям. Хочеш мати – треба й робити», – каже чоловік. А непосидючий Толик, мабуть, найбалакучіший серед усіх братиків, відразу підхоплює:

Ми таткові все допомагаємо, як він натомиться. Кімнати свої прибираємо, кроликам їсти даємо. А ще в нас є гусяче кубло, там яйця ми збираємо», – із неприхованим завзяттям розповідає хлопчинка. І разом зі своїми братиками стрімголов біжить то по кролика, то по величезного гусака, просячи їх сфотографувати.

Ото жінка квітник ще встигла зробити, – показує чоловік поглядом на клаптик землі біля паркану, на якому пробуджуються первоцвіти. – А тепер що з ним робити, й не знаю: чи-то доглядати, чи й геть занехаяти? Чи ж встигну я все?» – ставить досить риторичне запитання Василь Іванович. Бо ж, дійсно, роботи у нього щодня – непочатий край, працює за двох. А ще його неабияк турбує те, як жити далі.

Зараз я оформлений по догляду за малим. А як виповниться йому три роки, що тоді робитиму? Де шукати хоч якусь копійку заробити? Я ж і на сезон не поїду, не покину дітей, і в селі немає де працевлаштуватися», – бідкається чоловік. І має рацію. Бо ж кошти для такої чималенької сім’ї дійсно потрібні.

…Нещодавно дворічний Артемко кинувся до незнайомої жінки, котра переступила поріг оселі Корців, із криком: «Мамо…» Тато пояснив синочкові, що то не ненька, і той, приглянувшись уважно, мовчки відвів погляд убік. А днями, коли автомобіль «швидкої» на мить пригальмував біля їхнього подвір’я, їдучи на виклик до когось у Хоцунь, Руслан вигукнув: «Маму везуть…» Діти запам’ятали, що таке авто забрало їхню найдорожчу людину від них назавжди. Тож і тепер вони її чекають-виглядають. Хоча вона ж насправді – завжди поряд. Її душа – біля своїх кровинок. А тіло – на цвинтарі, що зовсім близенько від просторого новозведеного будинку цього колись щасливого подружжя.

Пам’ятник уже замовив. Казали, що невдовзі привезуть, встановлять. То по фото сини бачитимуть, що там похована їхня мама. Бо ж наразі вони не вірять, що її більше не буде. Але що ж поробиш – така моя доля. Тепер зостається лише просити Бога, щоб дітки були здоровими. То для мене – найголовніше», – каже молодий вдівець, а поглядом лине туди, де спочиває тіло його коханої.
Бажаєте дізнаватися головні новини Луцька та Волині першими? Приєднуйтеся до нашого каналу в Telegram!