Син волинянки, яка рано овдовіла і сама ростила дітей, уже вдруге воює на Сході

Мешканка села Селець Лідія Іванівна Пенкіна, зазнавши чимало бід, ніколи за своє життя не була в об’єктиві людської уваги.

- Навіть не знаю, що вам про себе розповісти, - ніяковіючи, почала розмову Лідія Іванівна. – Звичайна сільська жінка, вдова з молодих літ, виростила трьох діток. Важко довелося працювати, але ніколи не добивалася похвали, нагород. Чомусь добре слово обходило мене стороною, але Бог дав мені хороших дітей, пише Місто вечірнє.

Дійсно, як багато поруч з нами простих працьовитих, по-своєму щасливих і нещасливих людей, про життя яких можна написати повість. А їх обходили увагою та шкодували добрих слів. Але напередодні Дня матері хочеться розповісти саме про жінку нелегкої долі. Таких чимало, і більшість із них відбулися як матері, благословивши в самостійне життя хороших вихованих дітей.

Лідія Іванівна народилася в 1949 році в Сельці в сім’ї Івана Семеновича та Пелагії Омелянівни Стрижачуків. Як і всі сільські діти тих років, навчаючись у місцевій школі, з малих літ працювала з батьками на колгоспному полі. Коли закінчила навчання, сама стала колгоспницею, працювала в бригаді сіячів, а потім – на будівництві.

Там і познайомилася з Анатолієм Пенкіним, жителем Володимира-Волинського. Молоді люди сподобалися одне одному, згодом одружилися. Анатолій Кузьмович перейшов на роботу в колгосп, став трактористом, оселився в будинку тестя. Життя плинуло звичним ритмом. Але закони часу диктували своє. Почали хворіти батьки. На той час у подружжя Пенкіних уже підростало дві донечки – Жанна та Галинка. У 1982 році народився синочок Юрій. А попереду чекала трагедія. Не минуло і року, як Лідія Іванівна втратила батька, у червні 1984-го під час виконання польових робіт трагічно загинув Анатолій Кузьмович. Його маленькому синові не було і півтора року. Жанні виповнилося 13, а Галинці – 5.

Єдиною порадницею Лідії Іванівни залишилася матуся. Вона ділила з донькою і горе, і тугу, і хвилини радості, допомагала виховувати онуків. Коли ж Пелагія Омелянівна важко занедужала, донька і внуки турботливо доглядали її. Та вічність покликала і цю найріднішу людину.

Уже багато літ Лідія Пенкіна живе сама в батьківській хаті. У затишній оселі різними кольорами переливаються вишиті господинею рушники. Жінка розповідає про своїх дітей, бо вони – найдорожче і найголовніше, що є у її житті.

- Як могла, так ставила дітей на ноги. Жанна вивчилася на бухгалтера, закінчила Рівненський сільськогосподарський технікум, вийшла заміж, проживає в селі Черчичі, працює в торгівлі. Галя навчалася у Нововолинському професійному училищі на кулінара та якось поїхала в Одесу і там залишилася. Зустріла свого судженого. Син Юра – випускник Володимир-Волинського ПТУ, має спеціальність тракториста-машиніста. У 2000 році його призвали в армію, і він залишився на службі за контрактом. Був в АТО і зараз там, уже другий раз.

Самотність, пережиті випробування не зламали Лідію Іванівну морально, а ось фізично підкосили. У 2015 році вона перенесла операцію з видалення пухлини молочної залози, а потім – ще й гінекологічну. Звичайно, дає про себе знати серце, непокоїть високий тиск, виникли серйозні проблеми з ногами. Жінка практично не може ходити без палки. Та все ж не здається, тримає курей, качок, кролів. Допомагають діти, поспішають до неньки, як тільки мають вільний час. Часто з Одеси телефонує донька Галина.

- Хотілося б, аби діти були поруч, - ділиться Лідія Іванівна. – Вони у мене дуже хороші. Але розумію, що у них своє життя. Я щаслива, що у мене є мої діти, вони подарували мені п’ятеро онуків. Це найбільша нагорода долі за те, що довелося пережити.

Оселя Лідії Іванівни знаходиться недалеко від Луги, а від будинку до воріт акуратним рядком ростуть молоді персики.

- Це мій Юра посадив, - каже щаслива мати. – Спостерігаю, як вони ростуть, і переконана, що цвіт персиків, незважаючи на холодну весну, є хорошим знаком для мене. Значить, мій син повернеться додому живим і неушкодженим. Дай, Боже, щоб повернулися всі наші сини, бо цього хоче кожна мати. Ми народжуємо дітей для життя і мріємо, щоб вони прожили його щасливо. Ніхто так не прагне миру на землі, як матері.

Антоніна Булавіна, с. Селець, Володимир-Волинський район
Бажаєте дізнаватися головні новини Луцька та Волині першими? Приєднуйтеся до нашого каналу в Telegram!