Ми навіть уявити не могли масштабів катастрофи, – ліквідатор з Луцька про аварію на ЧАЕС

Вже майже 35 років минуло відтоді, коли вибухнув четвертий енергоблок Чорнобильської АЕС. У перші дні влада про це мовчала. Тим часом країна одразу перейшла на режим військового часу. Про це добре знає лучанин Анатолій Григорович Архіпов.

У 1986 році він командував полком в Одеській області. Його з’єднання було одним з перших, яких кинули в чорнобильську зону, - пише Вісник.

Худоба ревла по хлівах

Команду на виїзд в чорнобильську зону він отримав на третій день після вибуху – 29 квітня. Наказ був чіткий: брати чоловіків віком від 27 до 40 років, які мали не менше двох дітей. Буквально за добу мобілізували півтори тисячі так званих «партизанів» з Одеської, Миколаївської областей та Криму, залучено до 300 одиниць техніки. На Чорнобиль виїхали вже 3 травня. Тоді знали, що стався якийсь вибух на атомці, але й уявити не могли масштабів катастрофи.

"Пізніше вже дізнався, що були випадки, коли у Чорнобиль брали молодих строковиків. Я ж чітко виконав наказ. Ми розмістилися на окраїні 30-кілометрової зони біля села Дитятки Київської області. Палатки поставили на полі, а там жито росло вже сантиметрів 30–40… І пустота навколо. На той час усіх людей відселили. Світла ніде не було, в льохах усе починало загнивати, а по хлівах ревла худоба. Моторошно. Прибігають якось хлопці: «Товаришу командире, там хряк так кричить! Ми боїмося зайти!» Йдемо, відкрили двері, а він як вискочить – побачив баюру, і впав туди. Декілька днів тварина жила без води. Собаки зорієнтувалися швидко – почали збиватися у зграї і добувати їжу. Всю живність, яку заставали у селах, ми просто випускали надвір", - розповідає Анатолій Григорович.

Не допустили другого вибуху

Основним же завданням полку Анатолія Архіпова було спецопрацювання техніки. Усі автомобілі, які виїжджали із зони (а туди здебільшого возили цемент), солдати обробляли.

"Машини відправляли на мийку. Коли вони звідти верталися, міряли рівень радіації на них (вона мала бути не вище одного рентгена). Якщо не відмивалися – відправляли їх на майданчик у ліс. Солдат водієві видавав про це розписку. Багато хто обурювався, бо бувала зовсім нова техніка, за яку треба було звітувати перед начальством. Але це нікого не цікавило. Ми жили за законами військового часу. Там серед лісу з перших днів стояли десь півтори-дві тисячі машин", - каже чоловік.

А ще у перші дні після катастрофи всі дуже боялися повторного термоядерного вибуху. Щоб цього не трапилося, треба було відкачати воду з-під реактора. Це доручили зробити полку Анатолія Архіпова.

"Я виділив 50 людей на чолі з начальником штабу Віталієм Приймаком. Пожежними машинами вони два дні відкачували воду. Завершили роботу десь 11 травня. Доповіли нагору. І вже десь числа 12–13 Горбачов виступив по телевізору із заявою, що ситуацію стабілізували. Після цього в зону допустили перших іноземних журналістів. А всіх, хто був зайнятий на відкачуванні води, уже 13 травня відправили додому. Ми суворо стежили за тим, аби люди не «хапали» більше 10 рентгенів радіації. Увесь час робилися заміри. Працювали по 12 годин, годували нас дуже добре. Але вино давали тільки водолазам. Нам – сік. Бо яких тільки чуток не було!

Підходить якось до мене водій: «Товаришу командире, напишіть жінці листа. А то вона постійно мені пише, що, мовляв, вам там дають по пляшці горілки в день. А ти ж дивись, не пий, а збирай, бо дочку заміж віддаємо», - ділиться спогадами лучанин.

Підполковник Архіпов покинув зону 6 червня. Літаком його доправили на аеродром в Одесу. Перш ніж іти додому, пішов у лазню і скинув із себе одяг. Він отримав граничну дозу радіоактивного опромінення у 26 рентгенів. Був представлений до звання «Герой Радянського Союзу», але отримав у відповідь телеграму від тодішнього генерального секретаря компартії Радянського Союзу Михайла Горбачова: «У нас ще буде час кожного нагородити». Натомість отримав орден «За службу Родине в Вооружённых силах СССР».


Бажаєте дізнаватися головні новини Луцька та Волині першими? Приєднуйтеся до нашого каналу в Telegram!