Історія 13-річної лучанки з інвалідністю, яка малює картини ротом

Ользі з Луцька було лишень 21, коли вона стала мамою одразу двох діток – хлопчика і дівчинки. Пологи почалися передчасно, діти довгий час були у реанімації, після чого послідувало тривале лікування.

Коли двійнят із мамою виписували додому, лікарі і словом не обмовилися про можливі наслідки, - пише видання Вісник.

Народження двійні і діагноз ДЦП

– Коли діти були в реанімації, я постійно просила Бога, щоб вони вижили. Всього у лікарні після народження дітки пробули 2 місяці. Спочатку вони розвивалися, як усі малюки їхнього віку, але, коли Даринці виповнилося десь 8 місяців, я почала помічати, що з нею щось не те, – розповідає Ольга.

Невдовзі у Даринки діагностували ДЦП. Спочатку у батьків, звісно, був шок, але, попри свій молодий вік, подружжя виявилось надзвичайно відповідальним, і вже наступний день після цієї звістки вони почали із пошуків лікарів, необхідного лікування і медзакладів. Батьки стали інтенсивно займатися донькою і неймовірно раділи кожному її досягненню: то вона змогла сісти, то постояти з підтримкою.

– Зараз нам 13 років, і ми зіткнулися з тим, що будь яка-хвороба – навіть температура, відкидає усе здобуте нами назад, якщо дитина щось могла робити, то вона перестає це могти, знову доводиться інтенсивно лікуватися і проходити реабілітацію, щоб повернути цей навик. І цей процес безкінечний. В нас Даринка могла переступати ніжками з нашою підтримкою, а коли перехворіла кашлюком, цей навик зник. Минулого літа вона перестала сама сидіти. Будь-яка віруска спазмує Даринку дуже сильно, – додає Ольга.

Постійні клопоти над Даринкою не одразу дали змогу побачити певні проблеми і у Дениса. Він був жвавий, бігав, але не міг говорити, приміром, так, як Даринка. Коли йому було 5 років, батьки дізналися, що в нього проблеми зі слухом, і тоді довелося займатися і з ним: дефектолог і логопед – заняття з ними стали за правило. Дитині придбали слухові апарати. Коли настав час дітям йти до школи, батьки не могли собі уявити, як це має бути, адже Даринка сама не пише, не їсть, не пересувається. Оскільки інтелект у неї збережений, їм порадили віддати її у звичайну школу. Їй обрали приватну в Луцьку. Даринка через спазмовані ручки хоч і не могла писати, але все запам’ятовувала, знала напам’ять, що задано додому з уроків, вона дуже відповідально ставилася до виконання домашніх завдань, старалася. Дениско пішов у звичайну школу. Через вади слуху навчання йому давалося не легко, але він старався.

Нова подружка надихнула на малювання

У першому класі Даринка познайомилася з донечкою вчителя-асистента Анною. В них одразу виник особливий зв’язок. Анна має складну хворобу нирок, і навіть те, що вона жива, – це велике диво. А ще дитина дуже гарно малює: в юної художниці картини купують навіть за кордоном. Дівчатка дуже потоваришували і почали малювати разом. Цікаво, що Даринка, оскільки не могла взяти в руки пензлик, розпочала малювати, тримаючи його ротом. Даринка малювала, а Аня доповнювала її малюнок. Вони разом спілкувалися, жартували, разом вони сила, хоча поодинці обидві дуже сором’язливі.


– Вона стільки праці вкладає в своє малювання, буває, аж вся мокра, це ж уявіть, як важко тримати пензлик ротом і малювати. Я навіть сама спробувала, але в мене нічого не вийшло. Для мене її малюнки надзвичайно гарні, хоча хтось збоку, можливо, і не побачить у них шедеврів. Малює доня дуже часто. Або на планшеті, або є в нас стійка, куди ми її ставимо і фіксуємо в стоячому положенні, кладемо на підставку папір, і так вона малює. Зараз вона знайшла в інтернеті цікаву програму, де вираховує по клітиночках і так малює. Свої роботи виставляє в «Інстаграмі», – із захопленням розповідає про свою донечку Ольга.

Також Даринка і Денис займалися плаванням. Навіть їздили в інші міста на змагання, де посідали призові місця, отримували грамоти, медалі. Тобто Даринка не ходила, ручками не рухала, але на змаганнях отримувала нагороди. Діти були навіть на міжнародній спецолімпіаді у Львові і там теж отримали медалі.

«Мій чоловік – моя опора!»

І, хоч Ольга виглядає абсолютно щасливою мамою, розумію, що увесь цей шлях у боротьбі за здоров’я дітей встелений сльозами, болем і розчаруванням. Але сила її в тому, що всю цю важку дорогу вона пройшла і продовжує проходити пліч-о-пліч із надійною опорою і підтримкою – люблячим чоловіком. Ольга одна з тих, напевно, геть небагатьох жінок, яка упевнено говорить: «Мій чоловік – моя опора!»

– Ще коли я лежала з малюками після їхнього народження в лікарні, Сергій – чоловік, щоранку перед роботою приносив мені їсти, біг на роботу, ввечері знову приходив, забирав дитячі пелюшки, прав їх вдома і вранці приносив знову. Ми обоє сприйняли своїх дітей, як належне, ми обоє доклали чималих зусиль, аби вивести їх бодай на той рівень, на якому вони зараз є. Для нас вони як звичайні дітки. Коли чоловік везе Даринку в інвалідному візку на прогулянку, вони спілкуються, жартують, сміються. В мого чоловіка є велика сила і мужність, він дійсно наша опора. Якщо потрібно щось зробити чи придбати дорогі уколи, ми сідаєм, думаєм, як це все зробити, і робимо. У нас справжній тандем. Я роблю одне, він інше, і йому не потрібно вказувати. Хоча дійсно я бачила мам, які з хворими дітьми лишалися самі. Бо чоловік йшов з сім’ї. Часто наші знайомі питали нас, чи нам важко. Але я навіть і дозволити подумати собі не могла, що мені важко. Бо є Даринка, їй дійсно не легко, вона навіть ніжку не може підняти без допомоги. А я не маю права на щось жалітися, – додає мама Даринки.

Дівчинка ж, оточена любов’ю і піклуванням батьків, теж віддає їм свою любов і постійно дякує. Татові на день народження малює листівки і завжди пише: «Дякую, тато!» Коли вночі просить маму повернути її на інший бік або поправити ніжку чи ручку, завжди каже: «Дякую тобі, мамо!» А ще вона не за віком доросла і мудра. Одного разу Дениско прийшов зі школи і почав говорити, що в нього немає друзів, бо він погано чує. На що Даринка відповіла: «Що ти таке говориш? Ти такий же, як і всі, і ти маєш таке ж право навчатися в школі і мати друзів, як і всі». Сама ж вона ніколи не скаржиться. І навіть коли чує не зовсім адекватну реакцію дітей на те, що вона в інвалідному візку, реагує спокійно.

– Єдине, запитувала мене, а що буде після школи? Чи я переживаю за це. Я її заспокоїла, що все іде вперед, відкриваються нові можливості. Ми справді сподіваємося, що вона і надалі матиме можливість навчатися. Хоча всього потрібно добиватися самому і самому відчиняти усі двері, – каже Ольга.

А на Різдво Даринка намалювала мамі і татові зиму. Її малюнки завжди наповнені радістю, теплом і безпосередністю. Її мама і тато тішаться, що їхні дітки найкращі. І немає нічого неможливого, коли в сім’ї панує любов. І це щоразу доводить Даринка, яка, попри нерухомі рученята, бере до рота пензлик і творить свої шедеври. Аби вкотре довести найріднішим, що їхні старання і любов здатні творити дива.

Ірина Бура
Бажаєте дізнаватися головні новини Луцька та Волині першими? Приєднуйтеся до нашого каналу в Telegram!