Незрячий художник з Донбасу допомагає військовим з волинської бригади

Художник Володимир Яницький з міста Курахове на Донеччині з дитинства бореться зі сліпотою.

Та попри це став художником, а від початку бойових дій на сході України почав допмагати військовим. Про це пише Наталя Легка для газети "Вісник".

– У мене вроджена патологія, – розповідає Володимир Олександрович. – Зір на обох очах становив лише два відсотки. До 40 років загрожувала повна сліпота. За життя переніс на одному 18 операцій, на другому – трішки менше. Більшість з них проводили практично без анестезії. Від мене відмовилися лікарі в Одесі та Києві. Усі «стрілки» перевели на Дніпро. Так я потрапив у руки офтальмолога Валерія Сердюка, який оперує у вільний від основної роботи час, бо очолює обласний облздороввідділ. Окрім нього, ніхто таких операцій в Україні не проводить. Іноді з відчаю опускаються руки, але ненадовго.


Попри недугу, Володимир 30 років працює масажистом – жити ж за щось треба. А у 18 років захопився живописом. Коштів на фарби та полотно часто не вистачало, тому на початках сам виготовляв полотна з оброблених у спеціальному розчині та ґрунтованих скатертин. Малює й олівцем. Під майстерню та галерею використовує власну квартиру. Надихає Володимира на творчість дружина Анна.

– Приміром, картина «Лісова річка» – праобраз нашої сім’ї, що пробиває дорогу через дерева та каміння, – розкриває суть художник.


– Відстань між Мар’їнкою та Красногорівкою називають дорогою життя. Через обстріли водії там намагаються не зупинятися. Якось серед біженців ми підібрали на ній маму з дитиною. Згодом з’явилася серія малюнків «Війна і діти». Після цього довго не хотілося нічого писати.

Картину «Україна» Володимир розпочав у 2014-му, як тільки на Сході України запалало вогнище війни, а закінчив цьогоріч.


– Мене часто запитують, що це за дівчина зображена на полотні? Це наш Крим, – каже художник. – Сонце, яке сходить, та голуби на полотні – сподівання, що все у нас буде добре.

Але є у Володимира Яницького й другий фронт: з початку війни на Сході він підтримує українських воїнів, що захищають незалежність держави.

– У квітні 2014 року ми з дружиною вирішили провідати могили батьків, – згадує. – Блокпости, перевірка документів, насторожені погляди українських солдатів. Особлива увага мені, височенному дядьку під два метри зростом в круглих окулярах. Подивилися на наших військових, і серце защеміло. Стоїть спека, а вони у в’язаних шкарпетках. У багатьох дерматити, алергія на місцеве різнотрав’я, соняшникові поля. Думали, що їдуть в зону бойових дій ненадовго, а виявилося по-іншому. На п’ять днів залишилися без забезпечення продуктами. На зворотному шляху купили ми солдатам меду, харчів. Хлопці з підоз­рою брали ті гостинці, і їх можна було зрозуміти після того, як дідок «пригостив» українських вояків медом з гранатою.


Новими друзями курахівського художника стали бійці 51-ї Володимир-Волинської механізованої бригади. Відтоді Яницькі стали частими гостями у волинських військовослужбовців. Пекли домашні пиріжки, допомагали з мобільним зв’язком, доправляли хлопцям посилки з «Нової пошти», запрошували бійців до себе додому прийняти душ.

– У нашій багатоповерхівці живе 120 родин, але проукраїнські настрої – лише в нашій.

За таку позицію до квартири Яницьких частенько хтось намагався вдертися, гримали у двері. Сім’я довго їздила з найнеобхіднішими речами в машині, щоб нашвидкуруч залишити місто. Щоразу, коли сідали в авто, перевіряли, чи не причепив хто до днища вибухівку. Пильнували, чи не блукає по одягу малесенька червона цяточка від снайперського прицілу.

– Але злішими ми не стали, – каже мій співбесідник, – навпаки, подобрішали. Живемо за принципом: нічого не проси у Бога, стань кращим, і Він сам зверне на тебе увагу. Роби все з любов’ю.


У 2015 році подружжя Яницьких з донечкою Катрусею на запрошення одного з волонтерів побували на Волині. Поїхали власним автомобілем, вирішили подивитися, куди можна буде переїхати, якщо загрожуватиме смертельна небезпека. І не переставали дивуватися гостинності «западенців». Їх тепло приймали у Старій Вижівці, Володимирі-Волинському, у Ковелі купили собі вишиванки.

– Сільські голови пропонували залишатися. Але хто ж тоді допомагатиме нашим бійцям у зоні бойових дій? – розмірковує Володимир Олександрович.

Він повернувся в Курахове з надією, що незабаром усе зміниться: вороги залишать територію України, його земляки змінять страх на патріотизм, а правда переможе.




Бажаєте дізнаватися головні новини Луцька та Волині першими? Приєднуйтеся до нашого каналу в Telegram!