«Внуки довго називали мамою»: волинянка доглядає 4 дітей загиблого зятя-атовця і доньки-«зозулі»

Непросто складається життя у Людмили Вікторівни Малоух із села Горянівка Ківерцівського району Волині.

Але що стане опікуном власних онуків, навіть припустити в молодості не могла, пише Вісник.

Зронивши сльозу, розповідає, як донька «спіткнулася». А потім у пам’яті спливає спогад:

– У нас з чоловіком троє діток. Коли я народжувала Олю, при мені одна мати від дитини відказувалася. Ми тоді жили в Казахстані. Я просто місця собі не знаходила, не передати, як хотіла ту дитинку забрати. Але тоді не судилося…

Сьогодні вона – прийомна мама для чотирьох сиріт. Це – діти її Олі.

Жінка не виправдовує дочку і не нарікає на неї. Лише каже: «Є, як є». І слово за слово – починає розповідати болючу історію, яка наскрізь пронизала її серце.

– Оля з Андрієм поженилися, коли йому було 25, а їй всього 16. Молоденька була, ще в школі, і така любов закрутилася. Діти спочатку жили в мене. І перша внучечка Настя тут народилася. Її я з десяти днів вигляділа. Розумієте, допомагала, як мати повинна допомагати дітям.

Донька поступила в університет у Луцьк на платну форму навчання. Аби дитина здобула освіту, мама влізла в кредити. Оля з Андрієм стали жити у Луцьку, а Настуню залишили на бабусю Людмилу. Невдовзі жінка дізналася: молодята не заплатили за семестр ті гроші, що їм давала, й дочку відрахували з навчального закладу.

Обох позбавили батьківства

Спогади накривають. Людмила Вікторівна зізнається: розповідати такі подробиці важко. Мати хвилюється, зважує кожне слово, щоб нікого не образити. Вона безпомилково називає не лише дату народження, а й зріст та вагу кожного внучати. Бо з ними була фактично від першого дня життя.

А сім’я росла, збільшувалася: за Нас­тунею на світ попросився Максимко, а далі – Дмитрик.

– Дітки народжувалися дрібненькі. Дімі у три місяці були змушені зробити операцію. На той час дочка жила з чоловіком біля його мами, у Локачинському районі. Сімейне життя розладилося. Пам’ятаю, Оля з Настею приїхала сама, а хлопчиків я їздила звідти забирати, – розповідає Людмила Вікторівна.

Зовсім скоро й Олю, й Андрія позбавили батьківства. І бабуся Люда стала названою мамою рідним онукам.

Як це страшно – коли двоє молодих здорових людей пускаються берега. І їх ніщо не зупиняє, навіть дитячі усмішки чи плач…

У лікарні лякали, що ні ходити, ні говорити Аня не буде

А тут дочка Оля знову завагітніла. З Андрієм вона продовжувала стосунки, і на шостому місяці вагітності передчасно народила йому ще одну донечку.

– Наша Аня всього півтора кілограма важила, – голублячи найменшу внучечку, розповідає жінка. – Що мені тільки в лікарні не казали: що ні ходити, ні говорити не буде. Відверто питали: «Нащо вона вам?» А гляньте – он яка красуня і розумниця! Не просто говорить – ще й гарно співає. Дуже дякую керівнику вокального ансамблю «Жайворонки» Тетяні Ціхоцькій за віру в діток. З колективом і Аня, й Настя побували за кордоном і здобули міжнародні перемоги.

Але тоді на крихітку чекала реанімація, потім довгі тижні лікування у неонатальному центрі, тоді – в районній лікарні. І головна проблема: хто і куди забере її з лікарняної палати?

– Мама не писала відмову. Оскільки вона була позбавлена прав на трьох старших дітей, у неї вибору не було. А в мене був. Закон такий: або приймати Олю з дитиною додому, а опікунська рада забирає цих (показує на Настю, Максима та Дмитра – авт.) в інтернат, або брати лише внучку, а дочка хай йде, куди хоче… І я зробила, як мені серце підказало.

Внуки довго називали мамою

Так розбагатіла Людмила Вікторівна ще на одне дитя. І знову у пам’яті зринав давній спогад: далекий Казахстан і покинуте чуже маля. От як у житті буває – чого дуже прагнеш, воно рано чи пізно, а збувається.

– Як Вас онуки називають? – розпитую жінку.

– Зразу «мамою» називали всі. А як пішли до школи, стали казати «бабуся». І «бабочка» була. А от «баба» – ніколи, такого слова у них нема, – каже.

Цікавлюся, як вдалося їй організувати побут, чи привчені онуки до праці. Хоча, між іншим, одразу помітила, як в хаті чистенько, як акуратно в коридорі складене взуття (а приїхали ми без попередження у переддень Аніного дня народження, коли робота вдома кипіла).

– У мене діти хороші, – каже. – Можна з ними миритися. Якщо чесно, не знаю, як би я без них жила. Мені з ними весело. Молоко є – корову тримає моя мама, якій вже 80, живе окремо в селі. Тримаємо трохи свиней, курей. Минулого року ще качки мала, а тепер через карантин не було як із села виїхати, щоб каченят купити. Не бідуємо. Діти дуже люблять цукерки і торти, то я стараюсь щось смачненьке їм пекти. Супу варю шість літрів, а от борщу більше, бо тієї каструлі не хватає. Хочуть вареники чи пельмені – стають усі разом ліпити: і хлопці, і дівчата. А коли посуд миють, й не знаю – встановили собі самі на кухні чергування. І в хліві допомагають. Гріх нарікати.

– А найважче Вам що? – питаю.

Людмила Вікторівна замовкає. За мить її очі стають сумні-сумні й повні сліз:

– Найважче? Що вони без батьків ростуть…

Тата до дітей повернула… війна

Усі діти записані на батькове прізвище – Кравчук. Звісно, розпитую, чи часто тато навідувався до своїх кровинок. Мовчанка у відповідь говорить сама за себе.

– У 2014-му Андрія забрали на війну. На Сході його поранили. Коли лежав у госпіталі в Луцьку, просився: «Можна я дітей побачу?» Оскільки він позбавлений прав, я не мала права давати згоду на зустріч, такі в нас закони. Спершу треба дозвіл взяти в опікунській раді чи через суд. Але одного разу він чи відпросився з госпіталю, чи тихцем втік і… приїхав. Так обіймав дітей. П’ять років їх не бачив. Настя ще його впізнала, кинулася йому на шию: «Тату, тату!» А менші не знали, хто то, – згадує жінка.

Година пролетіла, як мить. Андрій Кравчук після лікування повернувся у військову частину, а потім, буквально за місяць до звільнення, раптово помер. Як встановила експертиза, причиною стали наслідки бойового поранення.

– А Оля приходить? – обережно цікавлюся. Розумію, це запитання знову завдає матері болю.

– У неї інша сім’я, ще одне маля, – відповідає. – Я возила дітей туди, показала, в яких умовах мама живе. Вони все зрозуміли.

І невістка з сином «спіткнулися»

З бабусею нині мешкають ще двоє діток одного з двох синів Людмили Вікторівни. Каже, невістка із сином теж трохи спіткнулися. Правда, братиків не вилучали з родини – у тата з мамою є шанс виправитися. І хочеться вірити, що вони вже це починають робити! Ще один син Людмили Малоух має гарну сім’ю, і мама щиро за нього радіє.

– То все-таки, чого вам бракує? – запитую на цей раз у дітей.

– У нас все є, – відповідають.

А потім Максим, підморгнувши Дмитрові, таки додає:

– Нам би турніка. І справжні «копочки» у футбол грати.

Не згадали про те, що не всі мають сучасні телефони – обходяться без них (хоч в час дистанційного навчання бабусі доводиться важко – комп’ютер вдома один на шістьох учнів, її телефон служить на благо дітям).

– І кухонний стіл треба, щоб було до нього сім стільців, а не чотири: для нас і для бабусі, – вже сміливіше додав Дмитрик.

***

Час в цій сім’ї пролетів непомітно. Від спілкування з дітками залишилося море позитиву в душі, а в пам’яті – щасливі посмішки. Віриться, вони освітлюватимуть їм дорогу в життя.

Наталія КРАВЧУК
Бажаєте дізнаватися головні новини Луцька та Волині першими? Приєднуйтеся до нашого каналу в Telegram!