«У мене мало бути велике майбутнє»: історії вуличних музикантів, які грають на Лесі Українки. ВІДЕО

Вулиця Лесі Українки м’яко тоне у ніжній мелодії. Звучать акорди пісні Ніни Матвієнко «Сіла птаха». Дехто спиняється, щоб послухати. Дехто йде повз. Проте мелодія заворожує. Ніжно звучать скрипка та гітара. Щемливо. Професійно. Круто.

Мелодію виконують вуличні музиканти. Їх тут знають усі. Час від часу можна зустріти баяністів, сопілкаря, інших скрипалів. Проте ці чоловік і жінка грають тут мало не щодня. На одній і тій же лавці.

Про їхні історії дізналися журналісти ІА "Конкурент".

«Місце зустрічі змінити не можна», – сміється жінка.

Розмовляємо годину. Кожен розповідає про себе. У кожного – своя історія.

У Валерія Суханова любов до музики з дитинства. Співати вчився, ще коли був маленьким хлопчиком. А от на гітарі почав грати у 10 класі.

«Це вже моя шоста гітара за все життя. Цій, що граю зараз, – п’ять років. Одну залишив у армії, як демобілізувався, і сказав, щоб ніхто не забирав її, щоб молодим залишали. Хотів, аби така традиція була», – розповідає чоловік.

Зізнається, що грати на вулиці цікаво.

«Це як телевізор дивишся. Людей вивчаєш. Цікаво за ними спостерігати. А я, до речі, відчуваю людей», – каже Валерій.

Чоловіка у Луцьку знають не лише як музиканта з вулиці Лесі Українки. Багато хто бачив дивакуватого чолов’ягу, який взимку ходить лише в одних шортах. Каже: йому вкрай потрібна енергія води, землі та повітря. І жартує: коли назустріч йому їхав тролейбус, то аж перехилявся від подиву, що він босоніж узимку, ще й з голим торсом. А дехто навпаки, каже, аплодував. Знає, що у місті його знають як «городского сумасшедшого».

"То ви ще й моржуєте?" – питаю.

"Моржує той, хто купається раз у тиждень. А якщо це щодня, то це вже нормальний спосіб життя", – відповідає Валерій Суханов.

Свого часу чоловік, з його слів, пережив кілька клінічних смертей і саме це зробило його дещо особливим.

«Я бачив майбутнє Луцька. Те, що я бачив, – плачевно. Щось станеться з атмосферою: вулиці будуть під склом. Усі люди матимуть зріст нижче середнього. А ще я бачив чисту Сапалаївку з дитячим пляжем. І дуже чисте місто», – розповідає музикант.

Народився на Уралі. З 2 років живе в Україні. Усе дитинство провів у Кривому Розі. Але більшість життя прожив у Луцьку. Був двічі одружений, має дітей. Друга дружина Валерія померла. Проте залишила багато спогадів і тепла.

«Ми прожили з нею чотири роки. Я більше не одружуюся, бо вона про це попросила. Але зараз маю близьку людину. Дружина була незвичайна. Вона могла подивитися на людину і сказати про неї дуже багато, вона уміла відчувати людей. Було, що люди, коли ми гуляли, казали нам, що ми аж світимося», – зі смутком у очах пригадує чоловік.

З дітьми спілкується мало. Діти, мовляв, дорослі – у них своє життя. Зустрічаються хіба випадково.

Валерій працював слюсарем на газовій станції. Зараз на пенсії, захоплюється духовною літературою і, звичайно, музикою. Любить філософствувати. Говорить чітко, грамотно та цікаво.

«Я не говорю з людьми про те, що існує за рамками земних знань. Такі в нас люди. Я розумію, хто правильно веде війну, хто неправильно, чи правильна релігія, чи потрібна. Але це глобальні питання, на яких у нашому світі усе тримається. А може виявитися, що це все зайве, що воно приземлює людину, притуплює, робить зомбованою і відучує думати самостійно. І все людство сковане певними рамками, за які крок вліво, крок вправо – розстріл», – каже співрозмовник.

Валерій майже ніколи не грає один. З ним на скрипці грає Тамара Михайлюк. Жінка живе біля Свято-Троїцького собору і вже три роки, як грає на вулиці.

«Я пішла на пенсію і одразу задумалася, як себе реалізувати. Грошей тут багато не заробиш, але я йду на вулицю, щоб внутрішньо самовиразитися. В музиці, у звуках. Передати любов до людей, до життя», – розповідає Тамара.

Вона закінчила Київську консерваторію. Тридцять років була скрипалькою у драматичному театрі імені Тараса Шевченка.

Любов до музики, каже, від бабці. Та надзвичайно гарно співала.

«Чому скрипка?» – питаю.

«Ще у садочку вирішили мою долю. Прийшла директор і каже: «Оця дівчинка має грати на скрипці, бо має гарний слух», – відповідає.

Відтоді минуло багато років. І жінка ніколи не випускала з рук скрипку. Каже: любить грати українську музику.

«Навіщо нам будувати американський Голівуд, якщо ми здатні побудувати український? Я люблю українське. Хоча в моєму репертуарі є твори Моцарта, Баха, Чайковського. У мене мало бути велике майбутнє. Але про те, що я опинилася на вулиці, я не шкодую. Я тут самовиражаюся», – розповідає Тамара.



Вона не щодня грає на Лесі Українки. Каже: все залежить від погоди та настрою. Буває, що грати зовсім не хочеться. Минулу зиму практично всю були на вулиці, бо дуже тепло було. Виходити на вулицю з інструментом, коли нижче 0 градусів за Цельсієм, розповідає, не рекомендується.

Тамара каже, що люди у Луцьку дуже різні. З посмішкою розповідає, що є такі, що навіть виганяють їх з лавки.

«Я вважаю, що ми робимо добру справу, оживляючи вулицю. Люди зупиняються, слухають, дякують», – говорить Тамара.

Зі слів чутно, що вона таки любить те, чим займається. і це приносить задоволення.



Бажаєте дізнаватися головні новини Луцька та Волині першими? Приєднуйтеся до нашого каналу в Telegram!