«Попала в сім’ю, де було шестеро дітей»: німець розшукав наймичку з Волині через пів століття

У 1998 році в поліські Бузаки надійшло повідомлення з Червоного Хреста, що мешканку цього села Домініку Залуську розшукує громадянин Німеччини Карл Рей.

І полетіли відтоді у цей мальовничий куточок Камінь-Каширщини листи й передачі від старшого сина німецьких господарів, в яких у роки війни працювала волинська дівчина, пише Вісник.

Забрали в сім’ю, де було шестеро дітей

Домінікії Залуській у лютому виповнилося 97. У Бузаках вона – найстаріша мешканка. Попри такий поважний вік, бабуся має чудову пам’ять, добре орієнтується у подіях в Україні та світі, хоч не вміє ні читати, ні писати.

– Наша баба про все знає. Телевізор дивиться, має свої улюблені передачі. Ще й із сусідкою поспорити може, – сміється дружина бабусиного онука Ліда. – Тільки недочуває трохи. А так ще – слава Богу! Ви питайте про Німеччину, вона все сама розкаже.

Родом бабця Домця із села Поступель, що на Ратнівщині. У якому році вивезли її в Німеччину, точно не знає, бо, як каже, хто тоді ті роки рахував? Знає, що була на роботах три роки й додому повернулася у 1945-му. Із сім’ї Юхимців (її дівоче прізвище) їхати в Німеччину випало їй, 19-річній Домці, хоч були і старші сестри та брат. А староста приніс «повєстку» саме їй.

– Погрузили нас на вози й повезли до Ковеля. По дорозі повтікало немало, – згадує події майже 80-річної давності Домінікія Василівна. – Там ждали, поки цілий ешелон нас набереться. У Вєну (Відень – авт.) аж приїхали. Там стали розприділяти кого куда. Нас, сім душ, забрали з поїзда, привезли в якесь село недалеко від австрійсько-чехословацького кордону. Я попала в сім’ю, де було шестеро дітей – чотири хлопці й дві дівчини. «Не повезло тобі, намучишся там, бо дітей багато», – казали подруги по неволі. А мені ще й як повезло!

Закохалася в німецького солдата

Німецькі хазяї, до яких потрапила Домця, були не вельми багаті. Тримали коня, корову, гусей, свиней, але землі мали багато. Працювала поліська дівчина і в полі, і у винограднику, хазяїн теж не байдикував – усе робив. На фронт його не взяли, бо не мав одного ока.

– Ми були як одна сім’я. Не було такого, що вони хазяї, а я наймичка. Вони називали мене Домцею, а я їх – «мутер» і «фатер». Вельми добрі були, заступалися за мене. І з дітками їхніми я ладила. Війна війною, а життє брало своє. Навіть кавалєр у мене там був…

– Що, любов таки була? – перепитую у бабці.

– А єкже, – усміхається кутиками губ бабуся. – Він з фронту в отпуск прийшов. Побачив мене, понравилася. Францом звали. А нам же не можна було з німцями знатися. За це могли й повісити або в концлагер одправити. Але що то молоде – ні на що не дивилися. Він прийде під хату, а я на вікні сяду, та й говоримо. Німецьку вже тоді знала добре. З фронту пісьма мені писав, посилочки присилав. Якось хазяйка моя довідалася, що про нас дузналися. Каже, Домцю, якщо є пісьма Франца або ще щось – спали, бо біда може бути.

Свого Франца Домінікія з фронту не дочекалася. Де він і що з ним – не знає. Чи живий, чи загинув – ні вісточки. Коли війна скінчилася, дівчина повернулася в Україну. Як би добре не було на чужині, а дуже хотілося додому.

Мав дві дівки, а женився на Домці

У 1948 році вона прийшла у невістки в Бузаки. Кузьму ж свого зустріла на Ратнівщині – він у Заболотті працював на заготівлі лісу. Впав в око Домці чорнявий поліщук. Та, як виявилося, не тільки їй.

– Почав він там до одної дівчини ходити, файна схолєри. А тут кажуть, що у нього в Бузаках дівка ще є! А вийшло, що покинув обох і мене взєв, – сміється бабця Домця. – Оцю хатку, що живу, з лісу зруба перевезли, бо стара згоріла, та й стали жити. Все сами понаживали, бо ні в нього, ні у мене батьків уже не було. Бог послав нам дві дочки і синочка. Нема вже давно мого Кузьми. А я ще землю топчу…

А тут прилетіла несподівана вісточка з Німеччини – Домінікію Василівну розшукує син її німецьких господарів Карл, який був на сім років молодший за українську остарбайтерку й добре її запам’ятав. Так зав’язалося листування. Якраз женився онук баби Домці Олег, і вони запросили Карла до нього на весілля. Не приїхав, бо вік уже не для такої подорожі. Потім німець перестав писати. Згодом знову відгукнувся, почав передавати Домінікії подаруночки, марки. Жінка з України, яка була доглядальницею Карла, спеціально приїздила у Ковель, і Домінікію Василівну теж привозили туди, щоб передати гостинці й розповісти детально, як там Карл та його брати й сестри. Майже всі вони прожили довге життя.

– Якби баба була трохи молодшою, точно поїхала б у Німеччину. Якось я їздила у гості до своєї сестри, яка заміж вийшла в Німеччині. То баба просила: «Може, до мого німця заїдеш?» Не заїхала, бо трохи далеченько було, – каже невістка Ліда.

У Домінікії збереглася пожовкла фотографія, на якій вона разом з німецькою родиною Реїв. У Карла такого знімка не було, то зробили копію й надіслали йому. А сімейний альбом Залуських поповнився знімками «їхніх німців». І тішиться бабця Домця, дивлячись на велику німецьку родину, що стала на три роки її другою сім’єю. Рада вона не тим 100 євро чи подарункам, а що її пам’ятають. Гостинці ж у Німеччину вона теж передала…

Ніна РОМАНЮК
Бажаєте дізнаватися головні новини Луцька та Волині першими? Приєднуйтеся до нашого каналу в Telegram!