Як жінка родом з Абхазії стала волинянкою

Тамара Северин – жінка з абхазьким корінням, яка уже понад тридцять років живе на Волині.

Тут виросли всі шестеро її дітей, тут вона поховала свою маму, прийняла церковне хрещення, - пише видання Вісник.

Тамара Георгіївна пишається своїм древнім родом, в історії якого чимало болючих сторінок. Одна з них розповідає про дідуся по батькові народного комісара Хакибея Заурбековича Міканбу з Абхазії. У 1937 році під час енкаведистських зачисток він безслідно зник. Про те, що наркома за наказом Сталіна розстріляли, родичі довідалися лише через багато років.

– Моя мама Лідія Кашипівна – фронтова медсестра, за національністю татарка, пройшла воєнними стежками від Волги до кордону з Німеччиною, – розповідає жінка. – І досі ми зберігаємо її червоноармійську книжку. Батько служив у запасному полку. Так усе життя й віддав армії, зробив 50 стрибків з парашутом, а ще був вправним столяром та художником. Батьки одружилися після війни у Польщі, де народилися двоє моїх братів, а згодом повернулися в Абхазію.

Усе Тамарине дитинство минуло в Гудауті. Зі своїм майбутнім чоловіком Павлом познайомилася у Львові, коли проходила практику на хіміко-фармацевтичному заводі. Він був студентом Львівського лісотехнічного інституту.

– А ваші батьки були не проти такого шлюбу?

– Можливо, й були, бо у нас в родині кандидати наук, а у нього тато – простий чоботар, – каже Тамара Георгіївна. – Втім, ми 37 років разом, і жодного разу не пошкодували, що побралися.

Жити молодята хотіли в Абхазії. Обзавелися чималим господарством. Та усі плани перекреслив військовий конфлікт. Тамарі довелося виїхати з дітьми в Ратне, а Павло залишився там.

– Коли все, здавалося, втихомирилося, вирушила до чоловіка, – згадує Тамара Георгіївна. – Старша донька зосталася з моєю мамою в Ратному. Думала, скоро їх обох заберу. Проте оте «скоро» тривало два з половиною роки. Вибратися з Абхазії було неможливо через закритий кордон.

Упродовж цього часу виживали практично за рахунок домашнього господарства, варили та продавали сир сулугуні. За цей час жінка поховала батька, народила ще одну доньку. А довкола був такий бандитизм, що життя здавалося страшним сном. Постраждали й Северини – у них забрали автомобіль, обікрали квартиру. Тож продали за безцінь все, що нажили важкою працею, і вирішили пробиватися на Волинь. Повантажили в УАЗик найнеобхідніше і вирушили до кордону.

– Я без паспорта, машина – без номерів, бо щойно зняли з обліку. На що розраховували, не знаю, – згадує жінка. – Тільки довго стояли на російському кордоні. О п’ятій ранку у нас в машині як загорланить півень, якого ми прихопили із собою, бо шкода було залишати! Він усіх так розсмішив, що на документи мало хто й звернув увагу. Мабуть, завдяки йому нам і вдалося перетнути кордон без пригод. Жаль, що дорогою той півень втік. Лишилася квочка – одразу по приїзду в Ратне під нею вилупилися курчата.

Не медом було життя подружжя і тут. Оселились у маленькій бабусиній хатинці: ні води, ні каналізації.

– Тулилися у ній з шістьма дітьми та мамою, – каже Тамара Георгіївна. – Коли її не стало, ще 40 днів залишались там, а потім перебралися в нову хату.

Коли в Україні спиналося на ноги підприємництво, Павло Северин відкрив у Ратному перший комп’ютерний клуб. З часом зрозуміли, що треба шукати щось нове, адже дітям потрібна була освіта, витрати на велику родину зростали. І на думку спало виготовляти фото на документи – так у центрі Ратного з’явився невеличкий приватний фотосалон.

– І це заняття мені до снаги, – ділиться думками пані Тамара. – Люблю фотографувати, обробляти світлини, в міру змінювати, вилучати штрихи, які псують образ. У нас і всі діти фотографують.

Людмила, Владислав, Павло, Оксана, Марія вже працюють, лише наймолодша, Олександра, навчається в Луцькому училищі культури. Усі здобули хорошу освіту, грають на музичних інструментах: хтось закоханий у скрипку, а хтось – у фортепіано, отримавши у спадок мамині «музичні» гени. Сама ж Тамара вправна в поезії, співає в академічній капелі та сольно в місцевому будинку культури, у церковному хорі в ратнівському храмі Агапіта Печерського. Написала твір на честь цього святого і подарувала його одному зі священників Милецького Свято-Миколаївського чоловічого монастиря. На ноти його поклав викладач музики Владислав Харкевич.

– Хрещення я прийняла у 30 років, коли молодим помер мій брат, – розповідає Тамара Георгіївна. – Наснилося, обняв мене за плечі і сказав, що потрібно в Бога вірити, на нього покладатися. Ось ми з мамою й охрестилися.

А ще жінка займається фітнесом, танцює, любить життя і Ратне, яке стало для неї другою батьківщиною.

Наталія ЛЕГКА
Бажаєте дізнаватися головні новини Луцька та Волині першими? Приєднуйтеся до нашого каналу в Telegram!