У 95 років – постійна читачка бібліотеки: історія волинянки-довгожительки

Цю спортивну, підтягнуту жіночку з наплічником частенько можна побачити у Волинській обласній бібліотеці для юнацтва. Вона набирає тут книг по кілька разів на місяць. Ніби нічого дивного, бо серед читачів цієї книгозбірні є немало людей поважного віку, які не уявляють свого життя без літератури. Дехто умудряється підніматися крутими східцями бібліотеки навіть на двох милицях, відмовляючись при цьому від допомоги. Та коли у формулярі побачила рік народження Ганни Сергіївни Остапенко – ахнула: жінка народилася у 1925 році!

Про це розповіає Вісник+К.

Все життя пані Ганна пропрацювала у фармації. До самої пенсії була заві­дувачкою аптеки № 1 у Луцьку. Любить вона читати історичну літературу, мемуари, хоч цікавиться й сучасними українськими та зарубіжними письменниками. Окрім того, передплачує ще кілька газет, розгадує кросворди, щоб тренувати пам’ять. А ще щотижня вчить по одному віршу. Це теж своєрідна терапія, щоб не дати шансів хворобі Альцгеймера, від якої страждає багато людей похилого віку.

– Мама сама порається по квартирі, варить їсти, ходить у магазин. Звичайно, якщо треба, ми на підхваті, але вона дає собі раду. Влітку їздить на дачу. А взимку що робити, як не читати? Інколи навіть з лупою читає, якщо шрифт дрібненький. Зі слухом, на жаль, має проблеми. Та що хотіти в такому віці, – розповів син Віктор.

Родина Ганни Сергіївни з Полтавщини має довгожителів. Бабця померла у 125 років – просто перестала їсти, щоб врятувати дітей від голоду: «Вам, дітки, більше треба». Частину їхнього заможного «куркульського роду» радянська влада запроторила до білих ведмедів, а решту доморювала голодом на родючій полтавській землі. У 1942 році Ганну німці вивезли до Німеччини, де пропрацювала аж до закінчення війни. Щоб повернутися додому, пішки пройшла всю Польщу.

– Туди німці хоч вагонами везли, а назад ніжками притупцяла, – сумно жартує син. – Мій другий дід, вже по батьковій лінії, теж з Полтавщини, був ковалем. Він мав гроші і зумів купити собі паспорт, щоб втекти із села. А хто їх не мав – мусив у колгоспі батракувати. І тоді гроші вирішували все.

Хто зна, як би склалася подальша доля полтавської дівчини-остарбайтерки, якби не золотий ланцюжок і каблучка, яку подарувала їй господиня-німкеня. У фільтраційному таборі цим золотом невільниця мусила розплатитися, щоб не потрапити знову в неволю, тепер уже в радянську. На Волинь Ганна приїхала у 1951 році за розподілом після закінчення Львівського медінституту. Працювала спочатку у Берестечку. Там вийшла заміж, і вже з чоловіком та двома дітками в 60-х переїхала до Луцька, де мешкає донині.

Перечитує Ганна Сергіївна правдиву історію Другої світової, яка важким колесом прокотилася й по її долі. Читає також сучасні твори вже про новітню війну, російсько-українську, яка шостий рік забирає найкращих синів і дочок України. Чи могла вона про таке подумати, коли мандрувала додому щойно звільненою від німецьких загарбників Польщею? І що саме з Німеччиною пов’яже своє життя її донька, яка у 1990 році виїхала із сім’єю до Берліна. Згодом і синова донька туди ж перебралася. Так і мешкає родина на дві країни. Життя справді річ непередбачувана…


Бажаєте дізнаватися головні новини Луцька та Волині першими? Приєднуйтеся до нашого каналу в Telegram!