Один день з життя студентів луцького гуртожитку. ФОТО

Студентські роки – особлива пора. Пора дорослішання, набуття досвіду, самовизначення і, звісно, романтики. Це пошуки себе у цьому світі й шляху, яким ітимеш упродовж життя. Це перші самостійно ухвалені рішення. Перші помилки. Перші великі й маленькі перемоги. Перші серйозні стосунки. І, ніде правди діти, перші переварені макарони й перша спалена яєчня на гуртожитській кухні. Загалом, гуртожиток – це така особлива республіка, де діють свої закони. І направду щасливий той, хто в певний період життя був її частиною.

Напередодні Дня студента ми вирішили зайти у гості в один з луцьких гуртожитків, аби подивитися, чим живуть нинішні студенти. Вибір впав на гуртожиток №6 СНУ імені Лесі Українки. Річ у тім, що маю до нього особливий сентимент, адже сама колись була частиною цієї республіки, - пише ІА Волинські новини.

…Зовні цей гуртожиток не надто змінився: ті самі сходи, коричневі двері, на одній половині яких (тій, що з боку вахти) – маленьке заґратоване віконечко, таке саме фоє. На вахті – сувора пані. Щоправда, не та, яка сиділа там за часів мого студентства, але, от чесно, дуже схожа. Навіть тим самим тоном запитує, чи є в нас перепустка. На жаль, моя перепустка в гуртожиток давно втратила термін дії…

Тож прямуємо одразу до комендантки. Молода симпатична пані Марія Чигир, яка тільки трохи більш як рік працює комендантом гуртожитку, дещо спантеличена, але радо погоджується показати своє господарство.

«Що ж, поїхали на дев’ятий поверх, – усміхається на моє прохання подивитися на кімнату 916-Б, у якій я прожила три роки. – Правда, там поки ніхто не живе, бо над нею протікав дах, зараз його ремонтують, то як усунемо проблему, кімната буде готова до заселення».

Доки чимчикуємо коридором, у голові, немов у калейдоскопі, миготять картинки спогадів: отут біля ліфта в нас була дискотека, отут на вікні моя подружка страждала через невзаємне кохання й малювала сердечка на шибі… Заходимо у «мій» блок. Ті самі двері, ті самі плитки з буфетом на кухні. Навіть шпалери з орнаментом у вигляді плюща – ті, що ми з дівчатами клеїли!

Трохи поностальгувавши, рушаємо далі. У коридорі, як і колись, пахне смаженою картоплею. А от на сходовому майданчику тепер… не смердить, як колись. Бо сміттєпровід – запаяний. «Вирішили його запаяти, щоб не воювати із не надто відповідальними студентами через сміття, – пояснює пані Марія. – Тепер усі виносять відходи до смітників, а на сходах у нас чисто й нема неприємного запаху».

На одному з поверхів заглядаємо в кімнату до дівчат, одну з яких із віником під пахвою упіймали ще на першому поверсі. Вони саме обідають і дивляться на ноутбуці фільм іноземною мовою. У кімнаті по-дівчачому затишно, на стіні блимає гірлянда, на підлозі – килимок, ліжка акуратно застелені, полички заставлені книжками й милими дрібничками.

Інна і Юля – четвертокурсниці факультету філології та журналістики.

«У кімнаті нас четверо, – розповідає Інна. – Ще одна наша колежанка навчається на факультеті дошкільної освіти, інша – в магістратурі на нашому факультеті. Живемо ми дружно, не конфліктуємо. Як відмічатимемо День студента? За книжками! Багато всього треба прочитати, тому в неділю плануємо вчитися. А погуляти ж можна і напередодні». Хоча, зізнаються дівчата, на веселий відпочинок, попри завантаженість навчанням та роботою, вони все-таки час знаходять. «Коли у когось день народження або інше свято, звісно, збираємося компанією і святкуємо, – розповідають студентки. – У нас тут багато друзів, є хлопці, які гарно грають на гітарі, тож посиденьки влаштовуємо веселі».

У наступній кімнаті, до якої заглядаємо, мешкають першокурсниці.

Поліна Заболотна –з міста Енергодар Запорізької області. Дещо знічено усміхається, помітивши, як округлилися від здивування наші очі, й розповідає свою історію: «Я навчаюся на журналіста. Мені дуже подобається і факультет, і гуртожиток, і загалом Луцьк. Коли поселялася в гуртожиток, то, зізнаюся, було трохи страшнувато, дуже хотілося, щоб пощастило з сусідками. І мені таки пощастило! З дівчатами живемо дуже дружно».

Поліна каже, що під час вступу СНУ ставила першим пріоритетом, бо мріяла навчатися в одному з міст Західної України. А ЗНО з української мови дівчина склала на 197 балів! Вона дуже гарно розмовляє українською, хоча удома все її оточення – і рідні, і друзі – російськомовні.

«Українська мова мені завжди здавалася цікавішою, гарнішою, – провадить студентка. – Я почала замислюватися: невже так складно розмовляти рідною мовою? У восьмому класі в День української мови та писемності я вирішила зробити експеримент і на один день перейти на українську мову. Але мій експеримент затягнувся на роки. Хоч близькі й далі розмовляють російською, я принципово – тільки українською. І це теж було однією з причин, чому обрала для навчання Луцьк, адже коли відповідне мовне оточення, вивчати мову легше». Єдиний мінус, зізнається студентка, – не випадає часто їздити додому, від 1 вересня лише раз була в батьків.

Її подружка Аня Жук – з Костопільського району на Рівненщині. Каже, додому їздить раз на місяць. Тішиться, що пощастило з сусідками по кімнаті.

По сусідству в дівчат живуть хлопці. Щоправда, їх ми не застали – поїхали на вихідні по домівках. Аня й Поліна кажуть, що з сусідами живуть мирно, зразу порозумілися. Хлопці чемні, самі собі готують їжу й навіть за чергою прибирають на кухні.

Далі напрошуємося в кімнату до хлопців на сьомому поверсі. Тут обстановка аскетичніша, ніж у дівчат, килимків на підлозі немає. Зате є зірочки на стелі й дві гітари та хокейна ключка за ліжком.

Віктор Рибарчук – шестикурсник факультету філології та журналістики. Навчається і працює викладачем англійської мови у приватній школі Helen Doron.

«Працюю з дітками від двох років, – розповідає хлопець. – Із ними дуже класно й весело. Коли їх зацікавити чимось, вони сидять і слухають тебе, як ті грибочки». Усі шість років навчання Віктор живе у гуртожитку. Каже, що його життя тут, порівняно з першим курсом, дуже змінилося. «Вважаю, що на все свій час, – каже студент. – Ще до бакалаврату я відчував якийсь ентузіазм, драйв, хотів тут щось робити і змінювати, а потім усе стало якось… рутинно. Якщо говорити сленгом, то вже нема того «двіжу», що раніше».

Віктор розповідає, що поза навчанням та роботою багато часу з хлопцями проводять у спортзалі й на шкільному стадіоні.

«День студента ми завжди святкували у гуртожитку, – провадить хлопець. – Не люблю щось нічні клуби, більше подобається камерна атмосфера з піснями під гітару».

Потому Віктор, відповідаючи на моє запитання, чи полюбляють вони грати у студентську гру всіх часів і народів «Мафію», дістає з шафки купу настільних ігор і, власне, карти, якими і грають у «Мафію», в покер. Каже, що у спортзалі на дев’ятому поверсі стоїть тенісний стіл, який вони з хлопцями змайстрували і пофарбували власноруч.

Готують собі студенти також самі.

«Тепер дівчата не дуже спішать сусідів підгодовувати, – жартує хлопець. – Хоча цього року в нас поселилися першокурсниці – то просто золоті дівчата. Вони тобі й налисника якогось принесуть, і котлетами поділяться. Таких сусідок у нас ще не було».

Біля ліфта перехоплюємо студентського декана – третьокурсника факультету філології та журналістики Володимира Козиря.

«Мешкаю в гуртожитку з першого курсу, абсолютно нормальні умови для життя та навчання, – каже хлопець. – Тут у мене багато друзів, щодня – купа цікавих емоцій. Дуже круто, що в гуртожитку живе багато моїх однокурсників, тож із підготовкою до занять – жодних проблем».

Коли запитую про дозвілля, Володимир знизує плечима: «Та якось на це не дуже маю часу, бо, окрім навчання, я ще й працюю, проваджу громадську діяльність, оскільки є студентським деканом. Мені зараз важливо здобути професійний досвід».

Загалом, каже Марія Чигир, усі студенти, які живуть у гуртожитку, а їх понад триста, – хороші. Звісно, є такі, кому треба зауваження зробити, показати, як мити підлогу й викручувати ганчірку. Було, що вчила хлопців мити унітаз в блоці й правильно тримати віника. Але неозброєним оком помітно, що спілкування коменданта зі студентами – доброзичливе (геть не таке, як було за мого студентства, коли комендант у гуртожитку був заледве не «фюрером»). Від неї не тікають і не зачиняються в кімнаті. Кличуть на чай і залюбки теревенять на коридорі.

…Виходжу з гуртожитку й ніби випірнаю з теплої купелі спогадів. Так, тепер тут народжуються зовсім інші історії, абсолютно відмінні від тих, які були нашими. Але через те не менш цікаві й уже точно для когось – незабутні.



Бажаєте дізнаватися головні новини Луцька та Волині першими? Приєднуйтеся до нашого каналу в Telegram!