Волинянка шукає інформацію про батька, який загубився під час Другої світової війни

Минуло сімдесят п’ять років відтоді, як батька Марії Приймачук із села Сошичне Камінь-Каширського району забрали на фронт. Дівчинці тоді було лише кілька тижнів.

Нині жінка у поважному віці, але продовжує шукати будь-яку інформацію про свого тата, що загубився у вирі Другої світової війни, адже переконана, що він вижив та, ймовірно, мешкав за кордоном, - пише видання Вісник.

Ні похоронки, ні листа

– Де батько воював, ми не знаємо, – каже жінка, – бо листів від нього не приходило. Не отримували й похоронки, тому не вважаємо його загиблим. Батька зустрів під час війни у Німеччині наш односельчанин Іван Миронюк. Він і розказав матері про це після повернення з фронту.

Виживати з чотирма дітьми в селі Домні Грицюк було дуже важко, тому, коли до жінки посватався інший чоловік, вона його прийняла. З часом родина збільшилася ще на п’ятеро дітей. Роки минали, а від Івана не було жодної звісточки.

У 1956 році двоє найстарших Домниних синів, Петро та Степан, поїхали на заробітки у Харківську область. Через трохи покликали до себе й чотирнадцятирічну Марію.

– Петро зустрічав мене у Харкові, – згадує жінка. – І біля поїзда одразу ж порадував доброю звісткою: «Я батька знайшов!» – і розповів, як усе трапилося.

Незнайомий військовий таємно шепнув про тата

Добираючись з колгоспу до міста, хлопець очікував на трасі попутний транспорт. Зупинив автобус з військовими. Біля командира було вільне місце. Присів, розговорилися. Офіцер розпитував, звідкіля хлопець родом і що робить на Харківщині. А потім несподівано ошелешив:

– Я теж одного солдата з Волині знаю, із села Сошичне, Івана Ілліча Грицюка.

Навіть рік народження бійця назвав.

– Так це ж мій батько! – зрадів Петро. – Де він? Що з ним? – не терпілося швидше довідатися. – Живий?

– Живий, живий, – порадував командир. – Тільки… – нахилився до хлопця і пошепки додав: – Ось тобі моя харківська адреса, – написав на листочку. – Приїдеш – усе розкажу.

Петро відвіз Марію туди, де вона мала працювати, а сам повертався у колгосп. До гуртожитку, в якому мешкав, залишалося зовсім небагато. Раптом дорогу йому перейшла компанія підозрілих людей. Хлопець зрозумів: колишні в’язні. Опиратися було марно. Коли вигребли все з кишень, почали тузати з усіх боків.

«Хлопці, не бийте, я простий заробітчанин», – просив Петро. Та відчув, як по спині полоснули чимось гострим. То був ніж. Коли опритомнів, добрався до гуртожитку. У міліцію йти не захотів, бо знав, що нападників все одно не знайдуть. Та й чи шукатимуть?

– Коли брата шарпали, витягували все з кишень, випав і той папірець, де була адреса військового, який міг розповісти щось про батька, – каже Марія Іванівна. – Тиждень ходив він на місце нападу, обнишпорив усе, та згуби не знайшов. Але з’явилася надія, що батько живий. Найбільше не міг заспокоїтись саме Петро – куди він тільки не звертався!

Спадщина з Англії

І ось у 1989 році в Сошичне прийшло повідомлення про те, що на Домну Грицюк очікує спадщина від Грицюка Микити з Англії. Тобто йшлося про маму та батька Марії Приймачук. Співпадала вся інформація і про спадкоємця, і про спадкодавця: рік, місяць та місце народження, кількість дітей тощо, тільки замість імені Іван було чомусь Микита. Через це спадщини родина, звісно ж, не отримала.

– Але знову заясніла надія довідатися бодай щось про тата. Мабуть, жив він в Англії. Але як туди потрапив? Якби не та загублена адреса…– журиться Марія Іванівна.

З дев’яти Домниних дітей в живих залишилася лише Марія. Але вона досі чекає на якусь інформацію про свого рідного батька. У 2015 році родина зверталася на передачу «Жди меня» – поки що тиша.

– Нам не потрібен спадок, – каже жінка. – Лише інформація, де жив батько, що з ним сталося, якщо не повернувся додому. Якщо пішов у засвіти, то де похований.

Наталія ЛЕГКА


Бажаєте дізнаватися головні новини Луцька та Волині першими? Приєднуйтеся до нашого каналу в Telegram!