96-річний волинянин має понад пів сотні внуків

У Підбороччі Камінь-Каширського району діда Ваврося знають усі. Бо в рідному селі він стільки хат збудував та вікон і дверей вистругав – і не порахувати.

Чоловік і дотепер знає, як кого по-вуличному звали, де чия хата стояла в Підбороччях чи сусідньому Черчі. І досі ділить-множить «в умі», - пише "Вісник".

До цього року читав без окулярів

На веранді на столику у дідуся лежить розгорнута Біблія, окуляри й пахучі червоні яблука.

"Усе життя читаю Святе Письмо. Ще в цьому році не брав окулярів навіть на дрібненькі букви. А тепер ось довелося. Я вам геть усе розкажу, все пам’ятаю. І що за Польщі тут було, і за совєтув. Жили в Черчі на хуторах, а вже посля войни совєт став сюда зганяти. Так оселився тут зи своєю Анною", – дід Ваврось на мить замовкає.

"Вже 24 роки, як жінки моєї немає… А поженилися гет молоденькими у 1942 роци. Тоді німець крепко усіх у Германію забирав. Мені й сестрі теж прийшла бумага їхати. От батько й каже: «Женися, бо й тебе заберуть». Як женитися? Пішов до Ганни, жила вона на хуторі за кілометр од нас: «Підеш за мене?» А вона каже: «Піду». Так і поженилися у 18 літ", - згадує дідусь своє життя.

А вже у 44-му Амбросія в армію забрали. Був поранений. Осколком порвало ногу і пах. У госпіталі якраз шукали грамотних серед пацієнтів, щоб направити на курси сан­інструкторів. А поліщук мав шість класів польської школи, тож і потрапив на це навчання. А вже за три місяці війна скінчилася. Конспекти ж, які старанно писав на медичних курсах, через трохи згодилися доньці, яка вступила у медучилище.

Молиться за 53 внуків, правнуків і чотирьох праправнуків

Коли померла дружина, дід Ваврось зібрав дітей (а їх у нього шестеро) і сказав: «Беріте, дітки, землю, корови, свині – хазяюйте».

А сам зайнявся будівництвом церкви. Ще в радянські часи, коли в довколишніх селах не було жодного храму, який би працював, він 15 років виїздив у Малу Глушу на Любешівщину. Був там касиром і помічником старости. Коли є дорога, то ровером, а доводилося і пішки по дев’ять кілометрів ходити. Потім у сусідньому Черчі працював на будові храму. А після смерті дружини взявся за церкву у рідному селі. Об’їздив різні кабінети, навіть до колишнього губернатора Бориса Клімчука добився і згадує його добрим словом.

"Звозив я все начиння церковне до своєї хати, тут у мене цілий склад був. Гроші по селах збирали на церкву. Як висиплють їх мені на стіл! І я не розтратив ні копійки! А церкву бачили нашу? Красуня. Прислужую там досі. Не відпускають", – всміхається Амбросій Павлович.

Щонеділі й кожного свята зранечку прошкує він до сільської церкви з ключами, щоб відчинити храм Божий, заправити лампадки, підготувати все до служби. І так уже двадцять три роки. Дає лад собі. Воду носить, дрова рубає, косить. І дякує Богові за все. А ще молиться за своїх 53 внуків, правнуків і чотирьох праправнуків…
Бажаєте дізнаватися головні новини Луцька та Волині першими? Приєднуйтеся до нашого каналу в Telegram!