Проект «AFTERILOVAISK»: воєнний фотограф розповідає про долі людей після «зеленого коридору»

Маркіян Лисейко – один із чотирьох воєнних фотокореспондентів, які наприкінці серпня 2014 року вибралися з оточення під Іловайськом. Згодом це оточення назвали Іловайським котлом.

Про те, чим був особливий світогляд добровольців у 2014 році, які люди опинились в Іловайському котлі та як це змінило їхнє життя розповідав співавтор проекту AFTERILOVAISK Маркіян Лисейко, – пише 24 канал.

Відео виходу фотографів з-під Іловайська:



Він став своєрідним чек-поінтом у її новітній історії. 29 серпня 2014 року українські бійці виходили «зеленим коридором» із оточення з-під Іловайська та були розстріляні росіянами та проросійськими найманцями.

В Іловайському котлі українська армія зазнала найбільших втрат за всю свою історію. Тоді понад 360 українських воїнів загинули, понад 400 – були поранені, близько 300 – потрапили у полон. Десятки досі вважаються зниклими безвісти.



– У вашому проекті більшість розмов із героями починаються із питання про те, чому вони пішли на війну. Чому?

– Коли батальйон «Донбас» у 2014 році зайшов у Курахово, ми зайшли разом із ним. Заходили поспіхом, без кухні. Ми з Максом Левіним ходили харчуватись у єдине кафе міста, яке тоді працювало. Там біля нас сиділа компанія, веселилась. Ми розговорились. Спитали: «За 10 км – війна. Вона іде у вашу сторону. Чому ви не воюєте?». Вони нам відповіли, що працюють і платять податки на армію, от нехай армія їх і захищає.

У проекті ми питаємо, чому люди стали добровольцями, бо різні люди по-різному до цього ставляться. Хтось каже, що платить податки, його нічого не цікавить і хай його захищають, а хтось бере зброю у руки і сам іде захищати своє, не чекаючи когось.

– Що вам відповідають добровольці?

– Кожен по-різному. Якось так склалась історія, що ЗСУ біля себе бачити журналістів не хотіли. Ми пішли простішим шляхом – через базу добровольців. Вони всі хотіли захищати Україну. У когось це були патріотичні почуття. У когось дідусі воювали за УПА. У когось виховання було більш комуністичне, але їх вчили, що потрібно захищати батьківщину від нападників.

– Ти чому пішов знімати війну?

– Там було цікавіше. У мене багато родичів дотичні до УПА та інших партизанських рухів за Україну. Я у «Пласті» був. Там виховували так, що якщо є ворог – від нього потрібно боронити. Я зі Львова, моє глибоко суб’єктивне враження – Росію у нас сприймали як агресора і до 2014 року, ще з радянських часів. Цей факт став відкриттям у Києві чи на Сході України. Коли Росія дійсно стала агресором, вони не могли зрозуміти – як це.

Мій друг, Вітя Гурняк (військовий фотограф, боєць батальйону «Айдар». Загинув 19 жовтня 2014 від мінометного снаряду, коли під обстрілом вивозив поранених у районі 32-го блокпосту поблизу селища Сміле Луганської області, – ред.) їздив тоді туди як волонтер. У нього там були знайомі «пластуни». Якось ми поїхали разом.

Там були хлопці-добровольці. Я собі до того думав, що якщо ти добровільно пішов на війну, то держава тебе добре забезпечить і виглядатиме все як у фільмах про Другу світову: тут – німці, тут – русскіє, і вони стінка на стінку біжать. Приїхали туди і побачили, що хтось із тих хлопців-добровольців – у черевиках подертих, хтось у звичайних трениках.

От так все і почалось: Вітя волонтерив, а я знімав про те, як він волонтерив. Ну, і втягнулись. Спочатку до «Айдару» їздили. Потім заїхали до «Донбасу».

– І як?

– І попали з ними в Іловайськ. З добровольцями все було дуже просто. Так, виникали якісь моменти через те, що ми журналісти, бо у більшості людей до журналістів ставлення як до тих, хто викопує якусь сенсацію або хоче щось розкопати погане. Але ми не так сильно спішили, не були новинні журналісти, які зараз знімають те, що ввечері має вийти. Що Вітя, що я більше знімали життя, побут.

З часом почали розуміти, як воно там. Здружились із хлопцями. Той же Марк Паславський не дуже любив пресу. Він тікав до нас у кімнату, закривався і казав: «Якщо будуть питатись за мене, то кажіть журналістам, що мене нема». І сидів, нам вечорами розказував, як він хоче дійти до Донецька. Мав цілий блокнот списаний поясненнями про якісь макроекономічні штуки; він пояснював, як хоче міняти законодавство і боротись з корупцією.



Марк Паславський на псевдо «Франко». Боєць батальйону «Донбас». Жив в Україні з часу отримання нею Незалежності. Займався інвестиційними проектами. Після анексії Криму вирішив стати добровольцем та відмовився від громадянства США на користь українського. Загинув під час визволення Іловайська / Фото: Маркіян Лисейко.

Ну, і ще – знімати добровольців було взаємовигідно. Батальйону було цікаво, щоби про них говорили, а нам треба було трохи більше, ніж прийти на якусь базу чи віддалену позицію і подивитись, як їдуть машини. Вони давали нам можливість побачити бойові дії.

– Кажуть, коли ти документаліст – ти лише знімаєш. Ти не можеш брати жодної участі у подіях. Особливо, якщо знімаєш у зоні бойових дій. У тебе виходило бути просто ретранслятором?

– Якщо би ми поїхали знімати у Сирію, Лівію чи будь-яку іншу гарячу точку, ми могли би бути просто ретранслятором. Бо до жодної із сторін не ставимось ні ближче, ні дальше. Коли війна у тебе вдома, ти не можеш ставитись до того, хто прийшов захопити твій дім, так само нейтрально, як і до того, хто тебе захищає.

– У 2014 році емоційно було важко працювати військовим фотографом?

– Не дуже. Коли їдеш звідти, маєш час подумати і проаналізувати, що там було, все якось сильніше переживається. Коли ти там, коли переживаєш всі ті емоції, що і бійці, то коли хтось збоку загинув, то все не так. У той момент це сприймається більше як «От, йому не повезло, а мені – повезло».

Там немає планування часу. Ти не думаєш, що будеш робити за два тижні і як ти поїдеш у Бахмут, наприклад. У тебе є задача добігти до наступного стовпа, зарядити батарею. Ти просто біжиш до зарядки. Ти навіть не думаєш, що буде ввечері. Часу на філософію нема.
Навіть тоді коли ми були в Курахово і знали, що Паславський загинув, везли одного з героїв нашого проекту, «Лекса», аби він забрав загиблих, то не було такого усвідомлення втрати. Так, він загинув. Бойові дії ідуть – і він загинув. Вже потім усвідомлюєш, що саме сталось. Тоді стає складніше.



Максим Фіногін, псевдо «Лекс» / Фото: Маркіян Лисейко

– У проекті ви розказуєте історії тих людей, які зачепили найбільше?

– Ми довго думали, яких людей брати у проект, а яких не брати, аби не було образ. Вирішили показувати тільки тих, кого ми знімали там. Якщо вони є на наших фото з Іловайську – ми розказуємо про те, як склалась їх історія тут. Когось ми краще знали особисто, вони нам ближче до душі. Є ті, кого ми не знали. Є такі, як, наприклад, «Лекс». З ним ми познайомились у Попасній і всі ці п’ять років підтримували зв’язок.

«Лекс» був директором страхової компанії у Києві. Він спокійно міг не йти воювати. Міг також сказати, що платить податки і хай армія його захищає. Але він пішов. Він виходив по тому «зеленому коридору». Потрапив у полон. Відсидів у полоні. Вернувся. У нього все було прекрасно. І десь півроку тому я дізнаюсь, що він знову контракт підписує. При тому, що уже і ставлення до війни інакше, і в армію вже сильно ніхто не хоче.



Повернення «Лекса» (праворуч) із полону 2 лютого 2015 року / Фото: Макс Левін.

Він знову пішов у батальйон «Донбас». Нам пояснив, що недовоював і не може так. Хоча його не хотіли брати ніде, у нього з моменту повернення із полону вже інфаркт був. Він зараз не на передовій уже, він водій медичної машини. Відслужив один контракт, який скоро закінчується, і хоче підписувати ще один.

Ще із «Лексом» була цікава історія. Він практично за рік полону, при купі обшуків, зберіг запис, де російські військові в Іловайську стоять на колінах. Вони з хлопцями передавали цю флешку із записом один одному, зашивали у рубці одягу, у труси, ще десь. Але він її зберіг і вивіз із полону.

Дивіться також відео, запис якого «Лекс» вивіз з полону:



– Про Андрія Журавленко (псевдо «Восьмий») можеш розказати?

– Можу. Ми з ним теж здружились. «Восьмий» був людина-безпека. Він був військовим до того, служив у спецназі. Коли ми щось не розуміли, то завжди питали у нього. Якщо «Восьмий» у свій панамці спокійно гуляв по вулиці, значить все добре. А якщо він напружений і десь біг короткими перебіжками – значить нам треба було нервуватись у десять разів більше. Він загинув під час виходу з Іловайська. У пожежній машині під Червоносільським. У машину попав снаряд із танка. «Ред» також був у тій машині.

Ми хотіли записати якісь спогади про «Восьмого», але поки нам це не вдалось. Він був сам, у нього не було родини. Були якісь жінки, з якими він давним-давно розійшовся. Ну, і, можливо дружинам важко про нього говорити, бо вони його пам’ятають іншим. Похороном займались друзі. Про нього більше згадують хлопці, які із ним воювали.



Зліва направо: «Восьмий» (загинув під час виходу з-під Іловайська), «Макс», «Бірюк» (загинув під час виходу з-під Іловайська), «Ред» (загинув під час виходу з-під Іловайська) / Фото: Макс Левін.

– Чому Іловайськ – це не про жалість?

– На війні нема жалості.

– Тобі особисто цей проект для чого потрібен був?

– Думаю, у нас в Україні не вміють пам’ятати. Подивись, як до своїх героїв різних часів ставляться поляки, американці чи французи, і як вони зберігають пам'ять про них. І подивись, як цю пам'ять зберігають в Україні. У нас вона із часом починає покриватись якимись політичними розборками, з’ясуваннями, хто більше і краще воював, якісь документи починають засекречувати. П'ять років пройшло – держава ніяк офіційно не відреагувала на Іловайськ. Ніяк абсолютно. Сотні людей загинули.

Документувати події потрібно. Медик на псевдо «Яр», коли ми були в Іловайську, забороняв нам знімати, якщо були якісь поранені, або медики комусь допомагали. Минув час, він почав казати: «А чого ви тоді не знімали? Ми би по ваших фотографіях потім могли би розуміти чи правильно ми накладали перев’язки. Нам це було потрібно для розвитку». Із пам’яттю – та сама історія. Щоби пам’ятали про такі події, як Іловайськ, про них потрібно розказувати із перших вуст. Якщо минуться ті люди, які там були, хто тоді про них розкаже? Залишаться лише протокольні фрази, як на допиті у СБУ: був там, переїхав туди, повернувся тоді.

– Ваш проект – не про це?

– Наш проект – про переживання. Про те, як змінилась людина. Про те, чому вона пішла воювати. Про те, чому вона пішла воювати саме тоді. Про те, що змінилось для цієї людини в Іловайську. Про те, як продовжується її життя після нього.



Олександр Сарабун, позивний «Вінниця»/Фото: Юрій Величко.

От чоловік на псевдо «Вінниця», наприклад. У нього була ампутація правої ноги. Йому поставили протез. Він заново навчився ходити. Після того сказав, що хоче далі іти воювати. Йому сказали «Ну куда?» і відмовили. Зрештою, «Вінниця» став першою людиною на цій війні, яка воювала на протезі. До того він навіть не думав, що так може.

Ми показуємо, як хлопці помінялись і чому вони так помінялись. Вони свідомо зробили свій вибір. Жоден з них нам не сказав, що він шкодує про Іловайськ. При всіх розкладах, травмах і ампутаціях, всі нам сказали: якби можна було повернутись назад у 2014 – вони би знову туди пішли.

Підтримати проект AFTERILOVAISK можна за реквізитами:

Рахунок UAH 26005878949933 («Укрсиббанк»)
ГО «Після Іловайська»
ЄДРПОУ 42977391
МФО 351005


Бажаєте дізнаватися головні новини Луцька та Волині першими? Приєднуйтеся до нашого каналу в Telegram!