Операція «Вісла»: болючі спогади сім'ї лучан про розставання з рідною домівкою. ВІДЕО

Друга неділю вересня - День пам'яті примусового виселення українців з Лемківщини, Надсяння, Холмщини, Південного Підляшшя, Люблінщини, Західної Бойківщини у 1944–1951 роках. Цього року - 75-ті роковини початку депортації українців.

Один із холмщаків – 92-річний Степан Рибай розповів про депортацію, повідомляє Суспільне Волині.

Лучанин Степан Рибай народився у невеликому селі Чомів над Бугом в багатодітній родині. Розповідає: через те й називали їх забужанами. Закінчив 8 класів польської школи, потім почав навчатися у Грубешівській торгівельній школі. Крім Другої світової війни, каже, добре пам’ятає переселення. Його село мали перевезти в Херсонську область.

«Нас не вивозили організовано поїздом, тому, що до Устилуга було 13 км. Всі пішком або підводою, переходили границю вже з документами на Херсон. Але як тільки перейшли границю, мати каже: діти, ми нікуди не поїдемо, ми все одно вернемось додому. І зупинились в Микуличах, волинське село, і там вже були», - розповідає Степан Рибай.

«Так сталося, що 9 вересня 1944 року Хрущов разом із представником Радянської Польщі підписали угоду про евакуацію населення. Таким, чином протягом 44-46 року з території України було переселено у Польщу 790 тисяч поляків і євреїв, а протягом 44-52 років з території Польщі в Україну було переселено 750 тисяч українців. Акція повинна бути добровільною. Але Уряди обох держав не дотримувались цих правил.

Оця переселенська акція знищила цілий пласт українського етносу лемків холмщаків, жителів Надсяння. Дуже багато людей загинули, бо не могли пережити насильницького виселення. Багато людей втікали, у ці переселення зголошувалися, тому, що у Польщі Армія Крайова палила їхні села і змушувала людей виїжджати, щоб швидше заселити ці території поляками», - каже історик, представниця Інституту національної пам’яті у Волинській області Леся Бондарук.

Так родина Рибаїв за документами була перевезена на Херсонщину, а за фактом залишилася на Волині, каже чоловік: «Виїжджали всі села, вимушена переселення було, це нам «устроїли» поляки. Поляки дуже жорстоко поступали з українськими селами. 19 березня за одну ніч спалили 13 сіл, то страшний пожар був, це не передати, все гуділо, все диміло, все пахло димом і тим всім то люди мусили тоді втікати. Наше село не згоріло, ні одна хата, бо німецька застава була і видно було з відома зроблено».

Зі своєю дружиною, каже Степан Рибай, мають не лише дітей і внуків, а й спільні спогади української історії часів ІІ Світової війни.

«Ішли великі бої під час ІІ війни, і я під Ковелем жила, село Дубова, я звідтам, і як ішли бої ми повтікали з сім’ями в ліс і тут німці йшли і нас всіх забрали і вагонами відправили в Німеччину, мені десь було 4 з лишнім роки. Потім, як наші війська прийшли, звільнили нас, приїхали сюди в село, а там де наша хата – одна яма, бомба попала, а речі, що були закопані - люди порозбирали, ми остались голі і босі», - говорить учасниця війни Марія Рибай.

Рибаї прожили у шлюбі 55 років.

До Польщі Степан Рибай, їздив часто – там похоронений його батько. Але уже багато років його дім, каже, тут, на Волині: «На могилі був у Холмі, в Хрубешові, в селі своєму. Був у своїй тій хаті, ми покинули, вони зайняли повністю, все як було, «обідно» те, що ми за все те получили ноль, ніякої компенсації, нічого, вигнали та й годі, ну не вигнали, ми самі втікали, бо вбивали страшно, терор був».

Марія Степанівна та Степан Григорович мають статус учасників війни, донині займаються господарством є активними членами громадської організації Холмщина.

Анна Глущук, Петро Потієвський, Новини на Суспільному, Луцьк.


Бажаєте дізнаватися головні новини Луцька та Волині першими? Приєднуйтеся до нашого каналу в Telegram!