Ямайка, Гаваї, Мадагаскар: лучанка розповіла про роботу на круїзному лайнері. ФОТО

Лучанка Тетяна Шворак розповіла, як працює та подорожує на круїзному лайнері Carnival Cruise Line.

Сучасні круїзні лайнери – це цілі міста на воді. Тут є і магазини та перукарні, і спортзали та ресторани, і атракціони та басейни. На борту – усе, що потрібно для першокласного відпочинку. Щодня тисячі людей вирушають у захопливі круїзи по всьому світу, - пишуть Волинські Новини.

Для когось це відпочинок, а для когось – робота. На круїзних лайнерах працюють італійці, філіппінці, індуси, румуни, грузини, іспанці, американці, українці.

Однак лайнери – це гарна можливість не лише заробляти, а й подорожувати. Можна побувати у наймальовничіших куточках світу – Ямайці, Карибах, Мексиці, Гаваях, Мадагаскарі, Китаї, Австралії. Усе залежить від того, який курс судна.

У море – по пригоди

«Корабель – це ніби маленьке містечко, де ти проводиш пів року свого життя. А всі українці на кораблі – то наче маленька сім’я», – каже лучанка Тетяна Шворак, яка уже другий рік працює офіціанткою на круїзному лайнері Carnival Cruise Line.

Перший контракт Тані тривав вісім місяців, другий – шість. Під час обох контрактів корабель дівчини курсував у Карибському морі.

Для українців працювати на лайнері – це перспективна робота, яка непогано оплачується, а от американцям цих грошей недостатньо – інший рівень життя.

«Люблю подорожувати. Бувати у нових місцях завжди цікаво. Від знайомих дізналася, що можна влаштуватися на роботу на круїзний лайнер. Вирішила і собі спробувати. Правда, співбесіду склала аж за третім разом. У мене була погана англійська. Майже всі мої друзі розмовляли цією мовою вільно, а я ні. Мені стало соромно. Почала її вдосконалювати, навіть записалася до репетитора», - розповідає дівчина.

Щоб влаштуватися офіціантом на судно, треба скласти кілька співбесід з представниками компанії. Перший етап – розмова у Skype. Якщо вона успішна, то тоді треба їхати в Київ, аби поспілкуватися наживо з представником компанії.

«Думала, якщо мені знову трапиться жінка, у якої я складала співбесіду попередні два рази, то вона мені точно відмовить через мою англійську, – розповідає Таня. – Але вона лише усміхнулася, і співбесіду я тоді склала. Заповнила форму й відправила документи».

Дівчина каже, що оформлення документів тривало пів року. А друга співбесіда у Тані була вже в Києві з менеджером персоналу корабля, який приїхав з Мальти.

«Звісно, я хвилювалася, – зізнається Таня. – Моє прізвище Шворак – майже остання у списку. Але тут запитали, хто хоче піти першим. І я пішла, щоб не чекати. На співбесіді спершу розповіла, як минув мій день, потім – про життя: як граю в настільний теніс, про сестру й про те, що люблю ходити в гори. Я навіть запитала представника компанії, чи говоритимемо ми про роботу на лайнері. Він лише усміхнувся, сказав, що йому і так цікаво мене слухати. Так я потрапила на корабель».

За словами дівчини, на лайнері їй зовсім не було страшно. Вона була дуже щаслива, що отримала цю роботу. Їй хотілося авантюри та пригод.

«Усі друзі та близькі за мене переживали, казали: «Як ти там будеш, адже навіть плавати не вмієш? Але я швидко адаптувалася. Були моменти, коли корабель штормило. Однак я не боялася», – зізнається вона.

У каютах живе по два працівники. Там є усе необхідне: холодильник, телевізор, книги і санвузол. Єдиний мінус – немає вікна.

Обіцянки-цяцянки

Перший контракт у Тані був дуже важким. Дівчині обіцяли одну роботу, а виконувати доводилося іншу.

«Насправді українське агентство, яке співпрацює з цією компанією, співпрацює ще й з латвійською компанією, а остання – з американською. Тому не завжди інформація, яку надають агентства, достовірна та правдива. Часто вона фальшива, – каже вона. – Я не хочу звинувачувати цих людей. Можливо, вони там не були і не все знають. Але це було жахливо. Я приїхала в очікуванні одного, а було зовсім інше».

У контракті йшлося, що на кораблі Таня буде помічником офіціанта. Дівчина гадала, що працюватиме у гарненькому і чистенькому ресторані, допомагатиме офіціанту тарілки виносити, братиме замовлення, коли він дозволить їй це зробити. Але це було не так. Таня працювала в їдальні для персоналу.

Крім цього, з нею працювали філіппінці й індуси, які просто жахливо розмовляли англійською. Через те, що на кораблі багато людей інших національностей з різними акцентами, перших кілька тижнів дівчині було дуже важко порозумітися. Часу не вистачало ні на що. Щодня вона розпочинала роботу о 5:00. З розваг увечері мала тільки дві години у спортзалі та сон. І так два місяці.

«Поки не адаптувалася, то навіть мови не було, щоб піти кудись на прогулянку, побачити світ. Добре розуміла, що не можу відмовитися і поїхати додому. Бо це був тільки мій вибір. Мене сюди ніхто не змушував їхати. Це було наче змагання із собою – я не мала шансу програти», – пригадує вона.

До роботи на круїзному лайнері дівчина працювала в Луцьку офіціанткою у «Фелічіті». Тож уже мала чималий досвід роботи у цій сфері.

«Кожному намагалися догодити, – каже вона. – Надати гостеві такий класний сервіс, щоб у «Фелічіту» хотілося повертатися. Власник приїжджав і питав, що ми такого робимо в цьому маленькому закладі, що люди залишають тут удвічі більше чайових, ніж в інших, більших піцеріях. А секрет цього успіху був у тому, що ми любили свою справу і вкладали у неї всю душу. Коли ж приїхала на корабель, то все було інакше. Тут кожен – сам за себе. Не було згуртованої команди. Тут ніхто не зациклювався на сервісі. Все треба було робити швидко. Люди ставилися до цієї роботи як до заробітчанства. А я не звикла так працювати. Бо ніхто не купить те, у що ти не вкладаєш душу. Люди це відчувають. Кожному ж хочеться, щоб чашку поставили на стіл з любов’ю, а не жбурнули на стіл».

Місія – вижити

Спершу дівчина не розуміла взагалі, як усе на кораблі працює. Для неї завданням номер один було вижити. І так з дня у день два місяці поспіль.

«Якось підійшов до мене чоловік у білій формі. Я навіть не знала, хто це. Роботи багато, а він відволікає, питає, чи є у мене 20 хвилин. Кажу: «Немає, бо робота не чекатиме». Потім він представився і сказав, що він – мій начальник і що чекає мене на каву-брейк. Я оторопіла, – розповідає Таня. – Для мене він був найважливіший бос на кораблі, а я цього навіть не знала. Коли завершила працювати, то пішла до нього на розмову. Всі колеги думали, що вже щось трапилося. Чоловік запитав, як мені працюється і де хотіла б працювати на кораблі. Я не розуміла ходу його думок. Думала: «Чоловіче, я вже працюю, про що йдеться?». Він перерахував мені всі ресторани, які були на борту. Запитав, куди хочу потрапити. Здивувалася, а тоді обрала італійську кухню. Мене підвищили».

Це був величезний і чистий ресторан. Гарний сервіс. Усе, як треба.

«Я знову відчула, як це – отримувати задоволення від роботи, – розповідає Таня. – Після роботи ми всією командою збиралися за столом і обговорювали проблеми, читали коментарі, які залишали гості. Мені часто писали гарні відгуки. Це було дуже приємно. Розуміла, що працюю недаремно. Іноді люди підходили й казали: «Ми хочемо до Тані за столик. Вона обслуговувала нас вчора, хочемо, щоб вона зробила це і сьогодні».

Таня каже, що цікавих гостей на кораблі дуже багато – кожна людина по-своєму особлива. Просто є такі, з ким варто взаємодіяти, а є ті, яких чіпати не треба. Вони приходять лише випити кави. За ними цікаво спостерігати.

«Загалом про людину дуже багато можна дізнатися з того, як вона бере сумочку, ставить чашку. За цих кілька секунд ти розумієш, на що тобі можна розраховувати, що ти можеш продати і як. Бо офіціант – то ще й хороший психолог, – каже вона. – Іноді треба вгадати, чого людина хоче. Підходжу до столу, бачу, що вагається і не знає, що замовити. Але якщо зробити два влучні постріли, то це буде те, що треба. Гість це купить».

Найкраще на кораблі – подорожі

До цього Таня багато подорожувала. А під час контрактів дівчина вперше побувала в Маямі, на Ямайці та на пляжі рожевих фламінго на Арубі.

«Я раділа, наче дитина, – каже вона. – Колись бачила це все лише по телевізору і могла про це лише мріяти. Це був ніби сон, але усе було реальним. Якось до мене навіть прилетіла подруга. Ми зустрілися в Маямі, у тому закладі, де знімали програму «Орел і Решка». Ми навіть замовляли той самий найбільший коктейль. Було класно».

Дівчина каже, що на кораблі почувалася в безпеці. Тут немає расизму, насильства та сексизму. Якщо людину хтось обізвав, образив, то на кривдника можна поскаржитися. Правда, якщо взаємини між працівниками будуть дуже напруженими, то додому можуть відправити обох.

На лайнері – сім тисяч осіб, з них 1500 персоналу. На кораблі багато людей різних національностей: серби, американці, французи, італійці, шведи, китайці, філіппінці. Найкраще обслуговувати американців. Вони дуже відкриті і вдячні.

«Часто питають, чи можна зробити з ними селфі. Можуть принести шоколаду, обійняти на прощання, а потім писати у Facebook, як минув день, – каже вона. – Якось прийшла з друзями вечеряти у ресторан. Побачила, що сидять там і мої гості, яких ще вчора обслуговувала. Вони наливали мені вино й жартували, що сьогодні я відпочиваю, а вони працюють офіціантами. А якось весь ресторан співав мені Happy Birthday. Було круто».

Таня розповідає, що на кораблі вистачає і приємних моментів, і складних ситуацій.

«Якось разом з помічником обслуговували аж одинадцять столів. Зал був невеликий, і коли обслуговувала одних гостей, то інші усе чули. Одна американка почала дуже капризувати, сказала, що їй не подобається паста і вона хоче, щоб із креветок познімали хвостики, – розповідає вона. – Потім попросила меду. Хоч в італійському ресторані його не подають. Я сказала, що на кораблі є мед і я знайду його для неї. Річ у тім, що деякі американці дуже люблять зробити скандал і отримати за це безплатну вечерю й пляшку вина. Адже компанія дбає про свою репутацію і хоче якнайшвидше залагодити конфлікт. У мене тоді був гарний настрій і я розуміла, що їй не вдасться його зіпсувати. На все, що вона говорила, лише кивала головою. Вона кривилася, бо у неї не виходило. Гості за сусідніми столами вже сміялися. Навіть доводилося звертатися до шефа. Коли виходить людина в кітелі, яка це приготувала, то її зовсім не так сприймають, як офіціанта. Він з нею поговорив. Усе поміняв. У неї не вийшло зробити скандал. Коли ми потім читали відгуки клієнтів, то мені залишали дуже гарні коментарі. Мовляв, яка я молодець і як впоралася з цим усім. Іноді дуже важко. Ти не можеш облаяти гостя, а маєш зробити так, щоб йому все сподобалося».

Багато американців мають алергію на морепродукти, шоколад, горіхи, мед. Трапляється й таке, що люди просто не люблять морепродуктів і кажуть, що у них на це алергія.

«Якщо в їжі будуть продукти, які спричиняють алергію, то гості можуть звинуватити у цьому офіціанта. Через це можна навіть втратити роботу, – каже дівчина. – Тому треба знати усі страви, аби не помилитися. На щастя, у мене не було таких ситуацій».

Вона каже, що бути офіціантом на кораблі важко. Однак дівчина дуже любить свою роботу. Хоч часом люди і втомлюють, забирають багато енергії. Тому в цій справі головне – не перегнути палицю, треба вміти не віддати людям забагато або ж, навпаки, замало.

Тетяна розповідає, що робота на кораблі – це дуже класний досвід. Каже, що завдяки цьому стала сильнішою. Це її загартувало. Вона навчилася дивитися на світ інакше, а на деякі речі – крізь пальці.

«На кораблі зрозуміла, що час – то найцінніше, що у нас є, – каже Таня. – Якщо людина виділяє тобі дві години на день, то це дуже багато, бо за дві години ти можеш виспатися. Тому я стала жадібною на свій час. Коли приїжджаю до бабусі з дідусем, то завжди вимикаю телефон і ми з ними просто граємо в карти. Іноді у відпустці довго лежу в гамаку і так насолоджуюся життям. Мені не треба дорогих ресторанів, щоб бути щасливою. Це так класно, коли з рідними людьми можна просто помовчати або ж посміятися. Шкода, що час вдома минає дуже швидко. Варто цінувати кожну мить. Лише на кораблі зрозуміла, що час, проведений із сім’єю, – найважливіший».

Лілія Бондар


Бажаєте дізнаватися головні новини Луцька та Волині першими? Приєднуйтеся до нашого каналу в Telegram!