«Коли син помер, хотіла кинутись під поїзд», – волинянка про свої поневіряння в Індії

Назарчикові було три роки, коли Наталія Балик із сином переїхали в село В’язівне Любешівського району, придбавши тут скромну хатину.

Жінка душі не чула у хлопчикові, але страшна недуга відібрала в матері єдиного сина, - пише видання Вісник.

Заради дитини поїхала до екстрасенса

"Перші проблеми зі здоров’ям в дитини помітила, коли Назарчикові виповнилося десять років. Допомагав по господарству, і в нього пішла носом кров. Звернулися до лікарів, після обстеження перебували під їхнім наглядом, а згодом хлопця направили в Київ у кардіоцентр", – не стримуючи сліз, розповідає Наталія Іванівна.

Чотири роки виїздила жінка до медиків на консультації, а Назарові ставало все гірше. Наталія Іванівна вважає, що цей час був змарнованим і, можливо, життя її сина вдалося б врятувати за допомогою кардіостимулятора або якимось іншим способом.

ЧИТАТИ ТАКОЖ: «Вмерти ми могли і вдома»: волинянка, яка поховала сина, розповіла правду про трансплантацію органів в Індії. ВІДЕО

"У 2018 році кардіологи сказали, що синові потрібна трансплантація серця. Я кинулася шукати гроші. Збирала по людях, бо на скромну зарплату продавця віднайти таку суму неможливо. Лише один Бог знає, як добилася, щоб через МОЗ України виділили для операції 95 тисяч доларів", – продовжує Наталія Балик.

Пані Наталя в інтернеті намагалася якнайбільше дізнатися про американську клініку «ФортісМалар» в Індії, куди направляли її сина. Мамі здавалося, скоро потраплять в рай, і там врятують її синочка. Чому Індія? Бо впродовж останніх років Білорусь, де роблять подібні операції, через високу смертність відмовилася приймати іноземних громадян віком до 18 років. Тобто вибору у Баликів не було.

Щоб почуватися впевненіше, перед поїздкою жінка звернулася до відомого екстрасенса Рубіни Цибульської. Та передбачила їй довгу-довгу дорогу і сивого чоловіка на білому автомобілі, який допоможе здолати біду, та запевнила, що хлопець не помре. Наталія Іванівна повірила гадалці ще більше, коли в Індії й справді побачила описаного лікаря на білому авто. Усе інше виявилося брехнею.

Усюди байдужість і бруд

"14 червня 2018 року ми прилетіли в місто Ченнай. Але дуже швидко розчарувалися, що краще б не погоджувалися на такий крок. Якщо синові судилося померти, то нехай би це трапилося вдома, в Україні, а не в бідній Індії, де ми як біологічний матеріал" - продовжує Наталія Балик.

Те, що жінка пережила там майже за рік в очікуванні трансплантації, важко передати словами. У сина щодня брали багато крові на аналізи. А потім відправили в готель пити таблетки та 11 місяців носити крапельницю. Якщо хлопцеві ставало гірше, його клали в лікарню і підліковували. Жінка думала, що за такі гроші їх буде постійно спостерігати якийсь кардіолог. Але ж ні: якщо ти сам про себе не нагадаєш, про тебе забувають.

"Клініка «Фортіс» – це мережа із 75 госпіталів і 230 консультативно-діагностичних центрів. Замість обіцяних американських лікарів – індуси, які не мають елементарного поняття про санітарно-гігієнічні норми. Усюди бруд, деякі медсестри не вміють перекрити крапельницю. У Білорусі після трансплантації хворі лежать в боксах за склом, а в Індії пацієнти закриті один від одного простими шторами. Медперсонал цілими днями в реанімації п’є каву з печивом, їдять рис з різними соусами руками. Я була в шоці від цієї реанімації – це ж звичайна їдальня!" - продовжує Наталія Балик.

Велике розчарування викликав у жінки і лікар Комаракші Балакрішнан, який, виявляється, входить в десятку найзнаменитіших трансплантологів світу.

"Він зовсім не такий, яким його представляє інтернет. Під’їжджав до клініки своїм білим джипом, не одягаючи халата, не змінюючи взуття, йшов по реанімації, відмахувався від усіх, хто хотів щось запитати. – Так минуло сім місяців. Синові ставало все гірше, а трансплантація відкладалася, і, щоб пришвидшити операцію, я звернулася до Анни Вербіної, яка очолює клініку «МедІндія», що є посередником між МОЗ України та клінікою «ФортісМалар», але впала в немилість до російської чиновниці, і це ще більше погіршило наше становище. Коли ми їхали в Індію, нам обіцяли зробити операцію в першу чергу. Але черги там немає, бо найперше – свої, а іноземці не мають значення"– каже Наталія Балик.

Спробувала знайти підтримку в українському посольстві, але там відповіли, що клініка приватна, тому не можуть втрутитися в ситуацію, навіть проконтролювати, як використовуються виділені Україною гроші.

"Одній дитині запропонували серце 68-річного старого. Сашкові з Києва занесли інфекцію в кров, і хлопець помер. У малого Нікітки з Москви стався крововилив, через добу він також пішов на той світ. Взагалі на моїх очах померло стільки людей, зокрема, дітей, що не перелічити. Багато хто – через внутрілікарняну інфекцію, оскільки про стерильність тут не йдеться", – згадує Наталія Іванівна.

Серце для Назара раптом віддали індусу

Її дитина вже перебувала в критичному стані, а порятунку не було. Жінка падала на коліна перед індусами, благала про порятунок.

10 січня 2019 року для Назара нарешті знайшлося донорське серце, він здав аналізи на сумісність і чекав операції. А вранці вони довідалися, що орган віддали індусу. Від розпачу в Наталі заледве в самої не стався інфаркт. Вона плакала, просила змилостивитися над сином, але їй сказали чекати слушної нагоди. Якби серце тоді пересадили Назарові, він би був живий.

"У той період синові потрібне було штучне серце, але грошей на нього в нас не було", – каже згорьована жінка.

Вона звернулася в МОЗ України за додатковими коштами, але їй відповіли, що потрібно приїхати і зібрати новий пакет документів.

"Такий препарат як мілрон там призначають усім поголовно. Складається враження, що людський організм звикає до нього, ніби до наркотика, і пацієнт вже не може існувати без подальшого його введення. Закрадається думка, що це якийсь медичний експеримент, а хворі – піддослідні кролики. В інструкції до використання мілрону чітко прописане застереження: тривале безперервне його використання може призвести до раптової зупинки серця, пацієнти ж приймають його у клініці місяцями", – каже Наталія Балик.

Хотіла кинутися під поїзд

Коли Назар Балик не міг вже самостійно дихати, його перевели на апарат ЕКМО, який насичує кров киснем. При цій процедурі також високий рівень смерті. Після його відключення у пацієнта можуть відмовити нирки, серце, печінка, і він помре в жахливих муках.

18 травня 2019 року у хлопця сталася зупинка серця, але лікарям вдалося «завести його». Двадцять сім днів жінка не відходила від сина, спала на підлозі біля його ліжка. Тримала Назара за руку, яку боялася відпустити, гладила по голівці. Від реанімаційних заходів у нього всі груди були в синцях. Син лежав безпомічно, задихався.

"У Назара трапився крововилив у мозок–. А лікарі йому адреналін вводили. Не мучте дитину, – благала я, – дайте йому відійти спокійно", – каже мати.

Хвороба забирала останні хвилини його життя. 13 червня 2019 року Назар помер. Мати закрила хлопчикові очі. Від її сліз сколихнувся світ. Обцілувала дитину з ніг до голови і пішла у напрямку залізниці, що неподалік клініки, хотіла кинутися під поїзд. Але Наталію Іванівну зупинила думка, що він на таке не заслуговує, бо якщо не доправить тіло сина в Україну, то його кремують і попіл розвіють за вітром.

Як довідалася від перекладача, у випадку смерті пацієнта в МОЗ України повертають усі виділені на його лікування кошти. Тому повернулася в клініку і почала нову боротьбу за повернення свого Назарчика додому. Лише на десятий день вони прилетіли в Україну. Але і цей шлях був для неї нестерпно болючим не лише через втрату сина, а й тому, що в аеропорту на Батьківщині в документи вкралася незначна помилка, через яку не хотіли видавати тіло. Довелося залагоджувати справу у звичний для корупціонерів спосіб.

Такі операції можуть робити в Україні

Уже минуло сорок скорботних днів як поховали Назара. У хаті Баликів лише сльози та біль. Щодня мама їде на цвинтар, щоб побути поруч із сином.

"У мене не залишилося нікого, – не може згадувати без сліз Наталія. – Все, що було у моєму житті, це мій Назар. А він пішов до свого двоюрідного братика Богдана, який п’ять років тому помер, і тепер вони разом, хоч як я просила Богдана не забирати Назарчика. Пішов до моєї сестри-близнючки, яка також померла через хворобу серця. І дуже боляче, коли люди прагнуть заспокоїти словами: «Не плач, не ти одна така». Їм ніколи не зрозуміти мого болю! Гірко, коли згадую, як відмовляли відкривати цинкову домовину, в якій доставляли з Індії сина. Казали, минуло десять днів – до покійника ніхто не підступить. А я відкрила і пересвідчилася, що привезла свого синочка, бо в такій клініці могло трапитися будь-що. Подивилась ще на свого Назарчика… Боляче, коли запитують, навіщо таку високу могилку насипала синові, нібито іншим є до цього діло. Чому люди такі жорстокі, чому так ранять? Невже цього не розуміють?

Після пережитого Наталія Балик через інтернет звернулася до Президента України Володимира Зеленського з проханням в пам’ять про її сина Назара зробити трансплантації в Україні реальними, а не відправляти співвітчизників на смерть в такі країни, як Індія. Вартість трансплантації серця, за словами директора Національного інституту серцево-судинної хірургії імені Миколи Амосова, професора Василя Лазоришенця, становить сім тисяч доларів і в нас є висококваліфіковані медичні спеціалісти, що можуть їх здійснювати.
Бажаєте дізнаватися головні новини Луцька та Волині першими? Приєднуйтеся до нашого каналу в Telegram!