Справа усього життя: родина з Волині займається ветеринарією більше 100 років

У родині Романюків із Пнівного професійний стаж ветеринара уже давно «перевалив» за сотню років. Першим цей фах обрав Микита Дементійович Романюк. Згодом його справу продовжили три сини. Серед них – Іван Микитович (на фото), діти котрого, племінники, а з недавнього часу і онук, також присвятили своє життя ветеринарії.

Відтак, у династії – 4 покоління ветеринарів, - пише Полісся.

Іван Микитович розповів звідки така відданість сімейній справі і як це, лікувати друзів наших менших. Він давно на заслуженому відпочинку, але не втрачає завзятості. Консультує синів, дає поради знайомим і радо пригадує цікаві історії зі своєї практики. А поділитись є чим, адже усе свідоме життя присвятив ветеринарії.

Знання передаються від батька до сина

У професії – офіційно з 1970 року. Однак ще змалку чоловік радо їздив з татом на роботу. Дуже вже подобалося йому спостерігати за усім. Саме Микита Дементійович ознайомив сина з азами ветеринарної медицини: які бувають хвороби тварин, чим їх лікувати, як проводити хірургічні втручання, тощо. Батько був для малого Івана зразком, тому, коли настав час обирати професію, не виникало жодних сумнівів – ветеринар.

Пізніше Іван став студентом Рожищенського зооветеринарного технікуму. Опісля – військова служба: в Чехії виконував обов’язки ветеринарного інструктора (робив щеплення, проводив операції різної складності та ветсанітарні експертизи тваринної продукції). Тоді ж, перед демобілізацією у 1969 році, отримав пропозицію залишитися в лавах армії – відмовився. Повернувся додому і розпочав активну діяльність у селі Пнівне, паралельно навчався у Львівському зооветеринарному інституті. Вдень – робота, ввечері – конспекти. Невдовзі знайшов свою долю – Олександру Яківну. Життя набрало нових обертів.

Іван Микитович зізнався: через великий обсяг роботи працювати було нелегко, жив у дорозі, інколи навіть часу на сім’ю та домашнє господарство не мав. Їхав на виклик у будь-який час доби і все життя вчився. Що не з власного досвіду, то в батька, який часто збирав синів за «круглим» столом і заводив бесіди про ветсправу. Поважний та досвідчений, він розпитував нащадків про їхні успіхи, вказував на позитиви і недоліки, давав поради на майбутнє…

Так і пролетіло життя у ветеринарному пункті села Пнівне. Тут Іван Романюк розпочав професійну діяльність, тут і на пенсію вийшов. Тепер пригадує окремі курйози і його очі радісно поблискують.

"Розповідати можна днями. Цікаво було, інколи – весело. Хоча й неприємності траплялися. Це були інші часи, свої правила. Потрібно було вміти коритися неписаним законам, а я не такий за характером. Дехто за це не любив, але перед людьми завжди був чесним, – вловлюю поміж життєвих анекдотів Івана Микитовича. – Можливо, тут я й був сам-на-сам з проблемами, але у районі мав підтримку. Ветеринарна служба справедливо ставилася до працівників, підтримувала і розуміла. Тому про Віталія Юхимовича Макарчука – головного ветлікаря району – та його послідовника Сергія Івановича Євчука можу впевнено сказати – це об’єктивні, розумні та досвідчені керівники.

Іван Романюк не приховує: як і його батько, ділився досвідом зі своїми синами. Розповідав малим різні цікавинки, брав із собою на роботу. Загалом, наш герой розуміє, що на своїй посаді інколи робив неможливе, однак оцінює свою роль із властивою йому скромністю.

Більше 45 років пліч-о-пліч з дружиною

Іван Микитович та Олександра Яківна у шлюбі майже пів століття. Скільки часу сплило, а поодинці їх побачити складно – завжди в парі, як і в молоді роки. Тому й не дивує, що працювали теж разом. Олександра Яківна завжди підтримувала чоловіка, ніколи не влаштовувала сварок за постійну відсутність, а нерідко – їздила з ним.

"Боялася в пізню пору відпускати самого в дорогу. Мало що може статися. Працював один на Пнівненський кущ і Броницю, їздив від Тоболів аж під Залаззя. Це ж 7 сіл, кілька колгоспних кошар – уявіть скільки встигнути доводилося, до кінця дня ніг не відчував. Не раз серед ночі зателефонують чи у вікно постукають. Як не переживати? Кажу, ти як хочеш, а я з тобою – і крапка. Надворі ніч, діток сусідки пильнують, а ми запрягли коника і на виклик, – весело розповідає про молоді роки жінка. А за потреби Іван їздив зі мною. Я працювала акушеркою, роботи теж немало було. Підтримували одне одного, переймали знання. Обоє медики, тому мали тяму що до чого. Хай і важко було, але жодного разу слова проти не сказала. Завжди думала: «А коли б мені довелося так». Людей треба розуміти, а мій Іван ніколи не відмовляв людям", - розповідає жінка.

Так і жило подружжя: Олександра Яківна – запальна і справедлива людина. І підкаже, і розрадить, а за необхідності – ще й перцю всипле. Водночас Іван Микитович – спокійної, м’якої вдачі чоловік. Про його чесність та доброту знають всі. Ніколи не міг обманути, навіть якщо вимагали це зробити – підставить себе під удар, але не скривить душею.

Повага – є, справедливість – сумнівна

Пропрацювали отак більше сорока років. По-совісті. У домашньому архіві – вирізки з газет, десятки подяк, почесні грамоти від представників районної та обласної влади, від голови Державного комітету ветеринарної медицини України. Про ті часи розкажуть яскраві світлини, але це вже – минуле.

Наразі ж подружжя господарює і гордиться синами Іваном, Віталієм та Ярославом, які продовжують прабатьківську справу. Крім того, тією ж дорогою пішов і Іванів син Володимир. А люди й дотепер пам’ятають відданість роботі Івана та Олександри Романюків, висловлюють їм свою вдячність і повагу.

Однак за десятки років подружжя ветеринарів не заслужили ні пенсії гідної, ні шматка землі. Усі в селі отримали заслужені паї, а ветерани праці «перебиваються» як можуть.
Бажаєте дізнаватися головні новини Луцька та Волині першими? Приєднуйтеся до нашого каналу в Telegram!