«Якби я лягла під машину, якою тато виїжджав на війну, це його рішення не змінило б», – донька загиблого айдарівця

Юрист Сергій Климчук на передовій провів трохи більше двох тижнів гарячого літа 2014 року. 1 серпня він приєднався до роти "Захід" батальйону "Айдар", а вже 17 серпня загинув від осколкового поранення в голову, коли під мінометним обстрілом переносив до укриття поранених побратимів.

Вікторія Климчук-Длугач - єдина донька героя, посмертно народженого орденом "За мужність" та відзнакою "За оборону Луганського аеропорту" - розповіла Цензор.НЕТ про шлях батька на війну, перехрестя біля Хрящуватого, останню телефонну розмову, свої сни, впізнання у морзі, папірець у гаманці й жалість до себе.

"КОЗАЦЬКА ДОБА СТАЛА ДЛЯ НЬОГО ТИМ, ЩО ЙОМУ НЕ МОГЛА ДАТИ УКРАЇНСЬКА РЕАЛЬНІСТЬ"

Велика трагедія, коли батьків на війні втрачають маленькі діти. Адже вони не встигають їх добре запам’ятати… А саме таких людей пам’ятати варто.

Мені дуже пощастило, адже разом з батьком я прожила 22 роки свого життя. Він разом із мамою виростив мене, зміг показати мені себе як особистість. І коли я згадую про тата – згадую про нього з усмішкою. У нашій родині не прийнято жалітися. Хочеш щось змінити – йди та міняй, а якщо не хочеш або не можеш – будь ласка, не скигли…Така у нас позиція.


Сергій Климчук (1969-2014) – викладач кафедри права Луцького інституту розвитку людини Університету "Україна" , член Стрілецького братства міста Луцька, активний учасник Революції Гідності, старший сержант ЗСУ (батальйон "Айдар")

Тато родом з маленького села на Волині, у сім’ї крім нього було ще шестеро братів та сестер. Після школи тато переїхав до Луцька, де з другої спроби вступив на бюджет до Волинського державного університету, на факультет української філології. Навчався та працював.

Потім була армія. Служив він на території Росії, але російськість завжди була йому чужа. Коли російсько-українське питання нібито ще не стояло гостро, батько міг ніби "пожартувати", що ми з росіянами воюємо… Щось таке у нього завжди проскакувало. Зрештою, росіяни ж історично наші вороги. А тато дуже цікавився історією, понад 25 років був у козацькому братерстві.



З мамою тато познайомився в університеті, де вона вчилася на факультеті російської філології. Коли мої батьки одружилися, мамі було 19, а татові - 21. За два роки народилася я. Після закінчення вишу тоді давали державну роботу на два роки, тому мама з татом спочатку поїхали вчителювати у село на Волині. Але згодом переїхали назад до Луцька. Там тато здобув другу вищу освіту за фахом менеджера, а потім і третю – юридичну.

Він завжди був дуже відданий громадянській активності - відверто кажучи, більше, ніж сім’ї. Мені здається, що коли Україна стала незалежною, тато повністю віднайшов себе, свою ідентичність, яка знайшла вираження у цьому процесі.


Звідки любов тата до козацької епохи? Йому подобалося піднесення патріотизму, ідея вільної України, але все це він не повною мірою знаходив у житті. Тому героїчна козацька доба стала для нього тим, що йому спочатку не могла дати українська реальність…

Було абсолютно зрозуміло, що тато не залишиться осторонь революційних подій у країні.

Під час Помаранчевої революції завдяки своєму батьку я у своєму класі в школі була "донором" помаранчевих стрічок, революційної символіки, яку тато постійно привозив нам з Києва. На Західній Україні тоді дуже сильно відчувалися події у країні – пам’ятаю, що перед заняттями у школі ми щоранку співали гімн та обов’язково молилися за єдність України…

Звісно, був тато на Майдані і у 2013-2014. А коли почалася окупація Криму та війна на Сході, я побачила, як батько втрачає інтерес до усього "земного". Думками він був уже на Донбасі. А одного дня подзвонив мені та сказав: "Я йду на війну". І все… Ми батька не відмовляли. Навіть думки такої не було. Якби я хоч лягла під машину, якою тато виїжджав на війну – це його рішення не змінило б.

"Я ЗНАЛА, ЩО ТАТО ВЖЕ НЕ ПОВЕРНЕТЬСЯ"

Коли тато пішов воювати, йому було 45. "Якщо я не піду, якщо наше покоління не піде – доведеться йти та гинути двадцятирічним. Тому давайте краще нашим поколінням закриємо дірки", - така у нього була логіка.

У батальйоні "Айдар" тоді була рота "Захід", якою командував Ігор Лапін (нині народний депутат від НФ, - ред.). Багато хто з волиняк пішов саме до неї.

Коли тато виїжджав, я була у Києві і попросила його набрати мене, коли вони проїжджатимуть столицю, щоб побачитися. Він відповів, що не знає, як буде складатися, що не факт, що вони у Києві зупинятися будуть… Я це прийняла тоді. Хоча, якщо бути на 100% відвертою, на якомусь рівні я знала, що тато вже не повернеться. Тоді я писала магістерську роботу з філософії – власне, по Революції Гідності. Сиджу, пишу, аж раптом у голові така дурна думка промайнула: "…А коли я допишу роботу і захищатиму її – тата вже не буде". Так і вийшло. Хоча я відганяла погані думки. Стояла перед дзеркалом і повторювала собі: "Він повернеться, він повернеться…" І у молитвах за нього просила.

Станом на 1 серпня батько вже був на війні. Був з 1 серпня по 17 серпня. 17 днів усього. Але які це були дні! Красний Яр, Лутугине, Луганський аеропорт, Хрящувате…Я тоді боялася дзвонити татові. Мені здавалося, що дзвонити бійцям не можна, бо так можливо видати позиції… Тому ми домовилися, що він, коли зможе, сам мене набиратиме. Дуже добре пам’ятаю останню нашу розмову. Я тоді сказала йому, що влаштувалася на роботу. "Офіційно? Трудова книжка є?!", - одразу уточнив тато. Для нього, як для юриста, це було дуже характерно. Я відповіла, що все легально. "Ну, добре", - зрадів він. Потім я сказала, що люблю його… І все, власне. Це було за чотири дні до того, як батька не стало. Такі були банальні розмови. Але ж не можеш спитати всього, коли телефони, напевно, прослуховуються.


Це була дуже гаряча фаза війни. Знаю, що біля Хрящуватого їм сказали закріпитися на перехресті доріг. Навколо не було нічого, і вони стали б живою мішенню. Тоді ротний, Лапін, прийняв рішення, що вони там закріплятися не будуть, бійці увійшли у Хрящувате та розійшлися по покинутих будинках. Частина роти, у тому числі мій тато, залишилася у покинутому будинку прокурора, де були міцні стіни. Там вони пробули деякий час.

Я не забобонна, не дуже вірю у надприродне. Але тоді мені наснилося, що я стою за татом і дивлюся йому у потилицю. Тато тримається за голову, потирає її, а я кажу: "Забери руку, покажи, що там?". На голові у нього невелика подряпина. Я питаю: "Що це в тебе?" Він відповідає: "Війна, доцю". Я запитую: "…І як там?". А він мені говорить: "Страшно". Коли я прокинулася, то одразу написала татові смс: "Бережи голову". Але на той момент його вже не було серед живих.

Як розповідали його побратими, тато вийшов на вулицю щоб поставити чайник. Почався мінометний обстріл, перших хлопців поранило, він побіг за ними, і його осколком міни поранило у голову. Перемотував тата айдарівець Орест Каракевич. Потім він побачив, що у тата починається агонія. Разом з іншими "трьохсотими" батька завантажили у машину і повезли до лікарні, але він не доїхав. Помер у дорозі.

17 серпня тата не стало, але ми про це дізналися пізніше. Тоді тривала військова операція, було багато поранених, багато втрат, морги були перезавантажені. До того ж, було літо, спека… Не завжди можна було зрозуміти, хто де. Батька опізнали, коли "Айдар" повернувся з операції.

23 числа я сиділа на роботі. На День Незалежності планувала поїхати зі своїм майбутнім чоловіком Олегом у Луцьк до мами. І тут мама мені дзвонить, каже: "Доцю, тримайся. Тато загинув. Олег тебе зараз забере додому". Спочатку вона подзвонила моєму чоловікові, попередила його, і лише коли Олег вже був біля дверей – набрала мене. Я почала питати маму, чи точно це підтверджена інформація. Адже це перша стадія – коли ти намагаєшся усе заперечити. Мама сказала, що це 99,9%. Якась слабка надія у мене ще залишалася… Але, в принципі, я все прийняла у той момент, коли мама сказала. Тоді щось обірвалося всередині.

"СПЕРШУ МИ З МАМОЮ ТАТА НЕ ВПІЗНАЛИ"

Коли тата привезли у луцький морг, я боялася, що не буде що опізнавати – війна ж… Це виявилося не так, але все одно спершу ми з мамою тата не впізнали. Він відростив собі вуса, і гриму на ньому було багато.

"Це не він", - кажу я. А люди у моргу, втомлені такі, відповідають: "Та він, він". Тоді я почала обурюватися: "Та ви там знаєте!" Але потім зрозуміла, що можу впізнати по зубах. У нього один зуб надщерблений був. І це був тато…


У моргу нам віддали татові речі. Його закривавлений одяг ми спалили, а цінне забрали. Був там і гаманець тата, у якому ми знайшли хрестик його золотий, картки… І папірчик, на якому було написано: "Вікуся". Ну, яка перша думка? Це ж мені лист від нього! Руки трусяться, беру, розгортаю той папірець… Там був просто номер моєї картки, на яку тато інколи скидав гроші. Ок. У цьому весь тато. Він був не дуже сентиментальною людиною. Допомагав ділом, а не словами.

24 серпня, на День Незалежності, ми тата ховали. Я розуміла, що тато хотів би загинути саме так. У бою, на війні за країну, яку любив. У боротьбі з ворогом, якого він завжди вважав ворогом. Не могло краще, ніж так, закінчитися його життя. Це був його вибір, він прекрасно знав, на що він ішов.

Мені здається, всім родинам загиблих треба чітко усвідомити, що воно було того варте. Якщо воїни прийняли таке рішення – значить, воно було того варте, або буде колись варте. Все. Це треба прийняти. Не можна знецінювати смерті.

До того ж, коли за кимось сумуєш – жалієш не його. Жалієш себе, бо ти його втратила. А йому вже добре, йому вже нічого не болить. Не треба себе шкодувати! Ти мала прекрасного тата. А якщо у тебе загинув чоловік – мала чоловіка-героя. В когось чоловік алкаш, в когось наркоман, в когось б’є її, а ти мала чоловіка-героя! Або брата-героя… Це ж честь. Не так їх багато в Україні. Пишайся!

Я про тата завжди з радістю згадую.

Валерія БУРЛАКОВА
Бажаєте дізнаватися головні новини Луцька та Волині першими? Приєднуйтеся до нашого каналу в Telegram!