Коли слухаю «Соколят», у мене на очах сльози, – вчителька Хурсенка поділилася щемними спогадами

1 червня, виповнилося 53 роки від дня народження самобутнього українського співака, композитора, музиканта й поета В’ячеслава Хурсенка.

Невимовно шкода, що рідні, друзі, прихильники таланту вже 10 літ згадують про нього в минулому часі. Адже 8 вересня 2009 року він відійшов у Вічність, повідомляють Волинські новини.

Світлі спогади про нього досі зберігає Тетяна Здоровцова, викладач із класу віолончелі Луцької дитячої музичної школи №1 імені Фридерика Шопена, яка 15 років пропрацювала тут заввідділу струнних інструментів. Загалом же вона прийшла на роботу в цей навчальний заклад 1973-го, після закінчення музичного училища в Луцьку, йдеться на сторінках газети Волинські Новини.

За цей час жінка виховала чимало талановитих музикантів, але особливі спомини у неї сьогодні про В’ячеслава Хурсенка, який разом із нею робив перші кроки в музиці.

– Славко прийшов до мене у 1975-му. На вступних іспитах одразу було видно, що ця дитина – талановита, артистична. З ним не мала складнощів, бо був старанним учнем. Очі в нього завжди горіли. До слова, він мене знав як Тетяну Сіволовську, за прізвищем мого колишнього чоловіка. Зі Славком пропрацювала півроку, а потім, після народження сина, на такий же термін пішла в декрет. У цей час його навчала моя викладачка Ірина Буріна. А в другому класі він знову був у мене. На цьому фото (чорно-білому, – авт.) Славко – у третьому класі, грає п’єсу Римського-Корсакова «Мазурка» на звітному концерті школи. У четвертому класі він теж брав участь у звіті, але вже як соліст хору, – пригадує Тетяна Федорівна.

Вона каже, що досить болісно сприйняла рішення матері В’ячеслава та його вітчима перевести хлопця в музичну школу №2, яка була поряд із їхньою новою домівкою на вулиці Декабристів. Для молодої викладачки це була справжня трагедія, адже в неї забрали обдарованого учня, до якого за чотири роки занять встигла прикипіти душею.

– В’ячеслав, очевидно, теж переймався, що зі мною так вчинили, зав¬жди передавав мені вітання через колег. Якось зізнався одній спільній знайомій, що якби його не забрали тоді від мене, то не полишив би віолончель і здобував би далі вищу освіту. У музичній школі №2 він більше грав на гітарі. Але першої ноти таки я навчила, – констатувала співрозмовниця.

Вона зізналася, що історія сім’ї Славка свого часу вплинула і на її бачення родинних стосунків. Адже після розлучення з чоловіком заміж удруге не виходила. Бо не знала, як у її сина склалися б стосунки з потенційним вітчимом, як первісток сприйняв би появу на світ братика чи сестрички...

– У цьому сенсі не дивуюся, що у піснях В’ячеслава – багато щемливих нот. Коли слухаю його «Соколят», то в мене на очах сльози. Ще стільки він міг би написати... Наживо чула його в Луцьку лише раз, а вже згодом прийшла на перший концерт його пам’яті. Востаннє ми бачилися на «Варшавці» за півроку до його смерті. Він сказав: «О-о-о, добрий день, Тетяно Федорівно! Я вже старий, лисий, а ви все яка була, така і є». Знала, що він вже тоді хворів. Поговорили з ним трохи про життя», – з нотками суму пригадала героїня публікації.

До слова, мало хто сьогодні знає про перший вагомий внесок жінки у становлення В’ячеслава Хурсенка як музиканта. Добре, що її учениця й послідовниця на викладацькій ниві Тетяна Тітяєва закарбувала цей факт у своїй бакалаврській роботі «Віолончельна освіта Волині в контексті професійного музичного мистецтва краю (1945-2011)».

Авторка ж цих рядків вдячна за знайомство з наставницею автора безсмертних «Соколят» і «99 хітів – зі ста пісень» викладачкам Луцької дитячої музичної школи №3 Тамарі Івановій та Олені Мельничук.

Світлана ЗОЗУЛЯ
Бажаєте дізнаватися головні новини Луцька та Волині першими? Приєднуйтеся до нашого каналу в Telegram!