На Волині переселенець з Луганщини взявся за розведення фазанів

Після початку неоголошеної війни на сході України родина Шуствалів, котра тривалий час мешкала на Луганщині, оселилася у селі Смоляри Старовижівського району.

Оселя і двір подружжя сьогодні вже виглядають повністю обжитими — не те, що у 2014-му, коли Шуствалям довелось починати тут все практично з нуля. Батьківська хата Петра Шустваля після того, як його рідні відійшли у вічність, довгий час стояла пусткою. Мабуть, чоловік ніколи не міг і подумати, що у ній він ще знайде прихисток разом зі своєю сім'єю, – пишуть Сільські новини.

На подвір'ї бігає чимало птиці. Господиня обійстя Галина розповідає, що це зовсім мало порівняно з тією кількістю, що була у них на Луганщині.

«Ми годували по шість-сім десятків курей-бройлерів, крім того, у нашому господарстві були корова, кінь, бичок, четверо свиней, качки. Жили на хуторі в селі Троїцьке Попаснянського району Луганської області. До найближчих сусідів звідти було кілометр-півтора, то місця навколо вистачало», – уточняє жінка.

Колись будинок там майже за безцінь їм продав єгер – дуже добрий і старанний у роботі чоловік, з яким Петро Шустваль товаришував багато років. А до того Шуствалі жили у Первомайську, де глава сімейства працював шахтарем.

«У 1986 році після аварії під землею тато втратив ногу, – розповідає його син Андрій. – Незважаючи на це, ще 9 років з протезом спускався у шахту, бо треба було утримувати сім'ю, ростити нас — чотирьох дітей. А ще він ніколи не залишав улюбленого заняття – полювання. Разом зі своїми колегами дотримувався глибоких мисливських традицій, високої культури, не бездумно влаштовував відстріл тварин, а старався їх виростити. З цією метою батько сіяв і постійно залишав на зиму соняшник і кукурудзу, висипав по полях зерно, наповнював сіном годівниці, щороку з власної ініціативи садив берези та сосни. У їхній мисливській компанії було заведено на початку сезону ділити угіддя на квадрати — в одних полювали, а в інших за домовленістю це категорично заборонялось з метою відтворення звіра».

Хоча на Луганщині переважає степова зона, але, за словами Андрія, там водились козулі, дикі кабани, зайці, було багато різної птиці: качок, куропаток, фазанів. Цьому сприяла хороша кормова база, адже фермерські господарства вирощували великі площі соняшнику та кукурудзи, до того ж місцевість там густо вкрита зарослями очерету, ожини, терену, шипшини.

«Десь з першого класу батько почав брати на полювання і мене. Я переймав його навики, допомагав садити дерева, підгодовувати звіра», – продовжує Андрій, котрий вільно володіє як російською, так і українською мовами.

Щороку Шуствалі приїжджали у Смоляри. Петро гуртувався з місцевими мисливцями, як тільки випадала нагода, то, незважаючи на проблеми зі здоров'ям, виходив з ними в угіддя, де нічим не поступався. Не раз бувало, що аж до Старої Гути чи Сукачів дійде. На літніх канікулах постійно на Старовижівщині відпочивав і Андрій, з батьком чи ровесниками гуляв у лісах, їздив у Кримне та Любохини на озера.

Влітку 2014 року Попаснянський район опинився у зоні бойових дій. Попри усі загрози, Шуствалі не боялись висловлювати свою проукраїнську позицію. Глава сім'ї навіть щоглу висотою двадцять п'ять метрів зробив і постійно піднімав на ній наш прапор. Проте у лютому 2015, коли Троїцьке фактично з трьох сторін оточили бойовики, котрі не припиняли обстрілів села, Шуствалям довелось виїжджати. Можливості щось забрати із собою не було, тож, рятуючись, залишили усе господарство і майно, нажите впродовж десятиліть. Більше того, виїхати одразу змогли лише Галина Шустваль з невісткою та внучкою, а її чоловік продовжував сидіти у підвалі. Його мав забрати Андрій, котрий тоді знаходився в іншому населеному пункті за двадцять кілометрів від Троїцького. Але він зміг дістатись до батька лише через два тижні.

На Луганщині в Андрія згоріли усі документи, і йому довелось витратити чимало часу, щоб їх відновити, зокрема й посвідчення мисливця та дозвіл на зброю. Рушницю вибрав аж у Чернівецькій області.

«До того я просто за компанію виходив зі смолярівськими мисливцями, вивчав угіддя, порівнював їх із луганськими, — зазначає 39-річний чоловік. – Треба визнати, що звіра на Старовижівщині менша. Скажімо, не лише я, а й багато моїх колег за минулий сезон не вполювали жодного зайця. Раніше ж у Попаснянському районі в мене було по 11-12 трофеїв за зиму. Особливо кидається в очі різниця у чисельності птаства. Там, наприклад, було дуже багато фазанів. Вони навіть прилітали до самої нашої хати, сідали на деревах на подвір'ї. А тут їх взагалі немає, хоча, кажуть, ще були до меліорації. Навіть тетеруків, які є символом нашого району, зараз мало побачиш».

На думку Андрія, на це впливає багато факторів: браконьєрство, менша кількість посівів зернових і кормових полів, вирубка лісу, спалахи в окремих районах Волині африканської чуми свиней, безкарне і бездумне випалювання сухої рослинності, яке нинішньої весни набрало катастрофічних масштабів, стрімке розмноження лисиць тощо.

«Виводок останніх навіть був під хатою у наших сусідів в Смолярах, а в нас лис добирався до кролятника, – констатує чоловік. – Добре, що у селі є такі ентузіасти, які взялись виправляти ситуацію. Інакше не лише зайці, а й домашня живність у людей добряче постраждала б. Так за рік одна із компаній смолярівських мисливців вполювала і витягнула із нір 90 лисів».

Після переїзду на Старовижівщину Андрій виношує мрію розвести в наших угіддях фазанів. Позаминулої зими він придбав у своїх товаришів у Харківській області 200 яєць цих птахів. Половину із них віддав у районну організацію УТМР, інші – одному із смолярівських мисливців.

«Пташенята, які з них вилупились, невдовзі загинули, – каже Андрій. – Пізніше я взнав, що, виявляється, для виведення фазанів треба використовувати яйця, які знесені тут, на місці, а не завезені. Тому торік у травні мій брат Сергій купив і привіз у Смоляри самця і три самки. Зараз я чекаю інкубатора, щоб спробувати досягнути своєї мети. Коли пташата вилупляться і підростуть, випущу їх на волю. Хотілося б таким чином допомогти нашій природі. А ще, щоб крізь роки мисливці завжди з добрим словом говорили про мого тата. Нині його стан здоров'я погіршився, він вже не може обійтись без сторонньої допомоги, але дуже радий, що я продовжую його справу».


Бажаєте дізнаватися головні новини Луцька та Волині першими? Приєднуйтеся до нашого каналу в Telegram!