Син на плечах приніс застреленого батька: дзвонар Майдану з Волині пригадав трагічні події 5-річної давності

Нинішній помічник митрополита Єдиної Помісної Церкви та священик храму Теплої Софії, волинянин Іван Сидор відомий українцям, як дзвонар Майдану.

Він, тоді аспірант Київської православної Богословської академії (на той час Київського патріархату), в грудні бив в дзвони, скликаючи людей перед загрозою розгону Майдану, - пише Укрінформ.

ЧИТАТИ ТАКОЖ: Священик з Волині показав трагічні кадри з протистояння на Майдані 5-річної давності

Так склалося, що номер саме його мобільного телефону стояв на сайті Михайлівського монастиря, і саме за тим телефоном дзвонили кияни, коли намагалися приїхати, прийти, привезти щось чи когось забрати з Михайлівського чи в Михайлівський монастир. Про найтрагічніші дні Майдану - дні розстрілу Небесної сотні, ми говоримо сьогодні із учасником та очевидцем.

-Отець Іван, якими ви запам’ятали криваві дні Майдану?

-Ми десь розуміли, що влада піде на вбивства - в січні вже були вбиті Жизневський та Нігоян - але до людських смертей неможливо підготуватися. У ніч з 19 на 20 лютого почали привозити розстріляних воїнів. Ми зі студентами складали їхні тіла біля гуртожитку (мається на увазі семінарії). Хотіли чимось накрити. Побігли в гуртожиток – взяли простирадла та покривала…

Потім хтось каже, що нам слід взнати їхні імена, а тому - шукайте по кишенях документи. Ми знаходили документи та писали на тих простирадлах маркером імена загиблих.

Я запам’ятав ще такий епізод. Син на плечах приніс застреленого батька. Ми прийняли його тіло, а він каже: «Зачекайте. Я не хочу, щоб потім йому приписали смерть від сердечного приступу. Всі мають знати, що його вбили». Він попросив принести камеру, перевернув його на живіт та дістав дві великі свинцеві кулі. Випущені зі зброї, з якою ходять на полювання на дикого звіря…



Двадцятого прийшов старенький монах та відслужив по них панахиду. А потім їх забрали.

Імпровізований пам’ятник-барикада Небесній сотні біля монастиря, коли на хрест накладали фото загиблих, поповнювався новими фотографіями. Це були дні, коли не було страху, коли всі робили свою роботу. Коли був найвищий серед бачених мною днів взаємодопомоги, співчуття та милосердя.

-Нагадайте, що відбувалося у Михайлівському.

-Приносили поранених. 19-20 лютого швидкі доїхати не могли. Люди на авто заїжджали через дзвіницю, а виїжджали через Економічну браму. Привозили все: медикаменти, молоко (казали, що його слід пити, щоб справлятися із наслідками задимлення), їжу, одяг, картки для мобільних телефонів.

У одній частині люди відпочивали. У іншій були контужені. У храмі Іоанна Богослова був мобільний шпиталь для операцій, лікарі постійно оперували. Я бачив, які вони втомлені.
Ці дні мені якимись фрагментами запам’яталися, як в тумані: кров під іконами, молодих хлопців привозять в Михайлівський, один з них без руки…
Уночі починають всім бажаючим робити майстер-клас: як надавати першу медичну допомогу.

І 21 лютого, ранок. Похмура погода змінилася на сонячну, я збираюся зранку на лекцію в університет Шевченка, бо паралельно ще там вчився. Всіх померлих забрали. Тиша стояла така, що аж різало вуха… вже звик до гамору. І у дворі монастиря стоїть дванадцять машин швидких. А я дивлюся на них і думаю: «Ну де ж ви були вчора?».



Мені часто кажуть, що, мовляв, дякуємо церкві та монастирю, що були відкриті та віддані. А я кажу, ні. Давайте подякуємо нашим хлопцям, всім отим, які жертвували собою, щоб змінити наше життя і дати нам цю надію.
Бажаєте дізнаватися головні новини Луцька та Волині першими? Приєднуйтеся до нашого каналу в Telegram!