Заради чоловіка не поїхала жити до США: зворушлива історія багатодітної жінки з Волині

Галина і Микола Перогам, які живуть у Камені-Каширському, виховують восьмеро дітей.

На сімнадцятому році свого шлюбу подружжя переконане, що головне у сімейному житті — ​любов і повага одне до одного, взаємна турбота, - пише газета Волинь-нова.

«А я тебе не відпущу за океан»

Галина родом із села Брониця Камінь-Каширського району, Микола — ​із Соснівки. Але сталося так, що він жив у її селі. Сюди вийшла заміж його сестра Таня, а її чоловік Василь Федчик був інвалідом — ​його допомагав доглядати хлопець.

"Ми ходили в одну церкву. Там і познайомилися. Одного дня Микола запитав, чи можна зі мною дружити. «Звичайно, чому б і ні», — ​відповіла. Це був листопад 2001-го року. На той час підопічний Миколи уже помер, але він так і залишився у сестри, яка овдовіла, — ​треба було недобудовану хату доводити до ладу. А ввечері приходив до мене. Так мене батьки виховали, що зустрічатися з хлопцем треба вдома", — ​розповідає жінка.

На затишній кухні подружжя часто зустрічає численних своїх гостей, які провідують, зокрема, сина Давида.

У 2002-му році Микола запропонував Галині руку і серце. Та у відповідь почув: «Я подумаю». Найпершою причиною для цього «подумаю» було те, що батьки дівчини з дітьми (а їх на той час було 11) ось-ось мали їхати у США.

"Я розуміла, що після їхнього від’їзду залишуся у Брониці без близької рідні, якщо вийду заміж. Тож з приводу пропозиції Миколи говорила з батьками, насамперед з мамою. І вона сказала: «Якщо любитимеш Бога, то у житті тобі буде легко». А ще, знаючи уже Миколу, наголосила ось на чому: «Головне, щоб він тебе любив і поважав». Це було те, що і я вважала найголовнішим. Ще в юності, коли молилася за свого майбутнього чоловіка, то завжди просила: «Боже, дай мені такого судженого, який би любив, поважав мене і розумів». Тепер усвідомлюю, що просила собі такого чоловіка, як мій тато. Він дуже любив (і любить!) маму. Я відчувала це, бо бачила, як він її обнімає, цілує, як не раз садовив маму на коліна, приголублював. Це в нашій сім’ї було нормальним явищем. Ніколи не чула, щоб батьки сварилися. Певно ж, суперечки між ними були. Але якщо і так, то не при дітях вони щось вирішували. І так мене мама вчила: «Яка б не була ситуація, які б не траплялися проблеми (а без них не обійдеться), з’ясовуйте стосунки за закритими дверима». Мама багато чому навчила. Казала, наприклад: «Донечко, нелегким буде життя. Ти — ​віруюча (сім’я належить до християн Віри євангельської п’ятидесятників. — ​Авт.). Тобі доведеться народжувати дітей — ​скільки Бог дасть. Але якщо будеш з Господом в душі, то справишся». Одне слово, на пропозицію Миколи про заміжжя я відповіла згодою. Заради свого чоловіка і в Америку не захотіла виїжджати", — ​каже Галина.

Микола з цього приводу пригадує: «Коли покликав Галю заміж, то вона відповіла спочатку запитанням: «Ти знаєш, що я їду в Америку?» І тоді я їй сказав: «А я тебе не відпущу». Це був ніби жарт, але так сталося, що вона нікуди не поїхала.

І, до речі, як сьогодні сама жінка говорить, ніколи не пошкодувала, що зробила такий вибір. Про свого чоловіка каже:

"Мені у Миколі сподобався його спокійний характер, те, що він — ​простий, не гоноровий. А ще — ​бережно ставився до мене. Так і понині. Той спокійний хлопець, як я і сподівалася, став хорошим сім’янином. Микола дуже роботящий, завжди старається копійку для сім’ї заробити. А треба наварити борщу — ​то і з цим теж справиться".

Нещодавно жінка одержала посвідчення матері-героїні.

"Якби не мій Микола — ​такий, як він є, я б не справилася. Ми одне одного підтримуємо у найскладніших ситуаціях", - резюмує жінка.

"Я пишаюся, — ​каже Галина, — ​що ми все зробили своїми руками. З дітьми маленькими їздили сюди з Брониці (а це 13 кілометрів) і будували дім. Тато Миколи допомагав. Дах, звичайно, з поміччю родини робили.

Чоловік, слухаючи дружину, додає:

"Коли ми фундамент залили і вже цоколь треба було виводити, то якраз вся рідня роз’їхалася на сезонні роботи, — ​не мали кого й покликати на допомогу. Взялися самі мурувати. І не раз чули, як сусіди з подивом казали одне другому: «Йди подивися, яка молода пара, а сама хату будує». Галя нарівні зі мною цеглу клала. Для багатьох це був шок. Мене виручало те, що я по суті виріс на будівництві. Тато ще в колгоспі мурував і свою хату сам зводив. Я, поки малий був, спостерігав за цим, а потім і помічником йому став.

Зараз Микола взявся у своїй хаті за другий поверх: оскільки сім’я уже величенька — ​шість синів і дві доньки, а дев’яте дитя, як мовиться, в дорозі, то треба викінчувати і там кімнати. На весну хочуть їх заселити.

«Якби й хотів сказати про якийсь негатив дружини, то його просто нема»

У розмові, зокрема з Галиною, я не раз чула такі слова:

— Дякую Богові саме за такого чоловіка, якого він мені дав. Ми пережили чимало біди. Якби не мій Микола — ​такий, як він є, я б не справилася. Ми одне одного підтримуємо у найскладніших ситуаціях.

І уже про цю біду жінка розповідає:

"Наш первісток, найстарший син Давид, народився здоровим хлопчиком. Ще навіть тоді, коли у другому класі вчився, все було нормально. Він ходив — ​тільки повільніше за інших. Повільніше біг. Але ніхто не думав, що з ним щось «не так». А ось у третьому класі йому стало важко по східцях підніматися. Міг впасти, коли хтось із ровесників навіть легенько ненароком штовхне. А в п’ятому класі уже сів у візочок. І так до цього часу. Навчався індивідуально. Закінчив успішно дев’ятий клас. У нього прогресуюча м’язова дистрофія Дюшена. Це невиліковна недуга — ​можна організм по можливості тільки підтримувати. То — ​генетичне захворювання. Але, якщо так, то воно мало б торкнутися усіх наших хлопчиків. Тим часом такий діагноз поставили ще тільки нашому Назарчику".


Тобто із шести синів лише двоє мають такий діагноз. І Назарчик, якому зараз чотири роки, за словами жінки, на вигляд — ​здоровий хлопчик. Він бігає, насолоджується життям.

— Про хворобу Давида я дізналася, коли йому було чотири роки. Діагноз поставили у Львові, а у Києві підтвердили. І тоді ми почали лікування. Коли довідалася, що і в Назара ця недуга, то неспокійно стало на душі, бо я вже знаю, через що пройшла із найстаршим сином. Коли тепер завагітніла й зробила ультразвукову діагностику, то мені сказали, що буде дівчинка. Тоді вже я заспокоїлась. У нашій ситуації хвороба може бути лише у хлопчиків. Спасибі лікарям (особливо Оксані Мартинюк, яка мене постійно «веде»), які завжди підтримують. Знаючи, що я важко виношую дітей, оскільки маю низький гемоглобін, ніхто ніколи не сказав з докором: для чого ти, мовляв, родиш, чи для чого знову завагітніла

А ще жінка згадала, як десять років тому довелося пройти ще через одне випробування: на той час трилітня донька Ліана обпеклася кип’ятком. Лікувалися в опіковому центрі Луцька.

"Микола привіз тоді із заробітків півтори тисячі доларів, і всі вони пішли на те, щоб врятувати дитину. Коли вже йшли додому, то лікар сказав мені: «Тобі допоміг твій Бог». Він бачив, як я молилася. За тиждень і два дні ксеношкіра прижилася — ​це було для всіх дивом. Сьогодні Ліана — ​висока, гарна дівчинка. Про опіки нагадує лише невеличкий шрамчик на плечі. Тоді, до речі, мій Микола був удома з чотирма дітьми. Ще й до мене примудрявся приїхати, щоб побачитися, дізнатися, як ми. Ще раз скажу: якби не такий чоловік, то мені було б дуже важко".

Бажаєте дізнаватися головні новини Луцька та Волині першими? Приєднуйтеся до нашого каналу в Telegram!