Нерви берегти треба: подружжя з Волині розповіло про секрет довголіття

Подружжя Масюків із міста Маневичі Волинської області поділилось секретами довголіття.

Сімдесят років тому потрапила 20–літня житомирянка Віра на Полісся. У Карасин Маневицького району, куди її направили на роботу, молода вчителька добиралася цілісінький тиждень — ​таким тоді було транспортне сполучення, - пише газета Волинь-нова.

«Разом з іншими випускниками житомирського педучилища, яких направили вчителювати на Волинь, ми ночували на вокзалах, очікували попутки», — ​усміхається Віра Яківна.

У Карасинській школі і розпочала Віра Масюк 37–річний учительський шлях. Через декілька років Віру Яківну перевели в школу Замостя. Тут вона квартирувала в Масюків. А невдовзі з армії повернувся Микола – син господарів, її майбутній чоловік. Після семи років служби повернувся Микола Масюк у рідне село.

"За сім років мав лише одну десятиденну відпустку", — ​зауважує Микола Онуфрійович, якого ще неповнолітнім призвали до армії.

Під час боїв за Ковель він був у бригаді з транспортування поранених, служив артилеристом у Кенігсберзі, закінчив курси водіїв.

Хлопець коли побачив чарівну квартирантку зрозумів, що це його доля і згодом вони побралися. У батьківській хаті, де мешкали дідусь із бабусею, батько, мати, сестра нареченого, розпочалося їхнє спільне життя.

"Інкубаторну станцію в Маневичах якраз почали будувати, я й влаштувався там. Щодня о шостій мусив виходити з дому, аби на дев’яту встигнути, — ​розповідає Микола Масюк.

Через декілька років Масюки, придбавши будинок, переїхали до Маневичів.

Коли Віра Яківна вперше стала вчителювати у районному центрі, в її класі навчалося 52 учні.

"Тоді не вистачало працівників. Невдовзі прислали ще Валентину Левчик, і класи поділили. Школа тоді була по вулиці 1–го Травня, в трьох корпусах навчались учні початкових, середніх та старших класів. ​Діти дуже поважали вчителів, хотіли вчитися. А ми проводили багато виховних заходів, залучали до них школярів. Учителі допомагали будувати школу № 1, відзначали свята — ​радісним і насиченим було життя в колективі", — ​згадує вчителька–пенсіонерка.

Коли інкубатор перевели в Оконськ, Микола Масюк працював механіком на Маневицькому маслозаводі. 25 років очілював це підприємство.

"На заводі трудилося 150 робітників, перероблялися сотні тонн молока", — ​з гордістю розповідає Микола Онуфрійович, який добре пам’ятає часи розквіту славного молокопідприємства, котре вже тільки в його спогадах.

Як не дивно, сім’я директора маслозаводу тримала корову. Тому й орали, сіяли, садили, косили. Подружжя виховало двох доньок та сина. І разом уже шістдесят восьмий рік.

"Головне в житті — ​не говорити нікому поганого слова. Ні рідним, ні близьким, ні учням, а коли тобі скажуть, зроби вигляд, що не чуєш — ​бо криком і сваркою нічого доброго не зробиш", — ​зауважує Віра Масюк

"Нерви берегти треба — в цьому і весь секрет довгого життя", — ​додає її чоловік.

«У щоденних клопотах минає день за днем. Ось уже й сорок, і п’ятдесят, і дев’яносто… Твої галасливі маленькі учні виростають, стають дорослими, і ти вже їх часом і не впізнаєш… А школа й досі сниться — ​ось відчиняю двері, заходжу в клас", — ​поринає у спогади вчителька.

ТМикола Онуфрійович доглядає великий фруктовий сад, який цьогоріч тішить щедрим урожаєм. На своїй вірній «Таврії» їздить разом із дружиною по гриби–ягоди.

"Коли лісом ходиш, то забуваєш, що і ноги можуть боліти. А додому приїдеш — ​вже і тиск, і пульс нормалізовані",  — ​каже Микола.


Бажаєте дізнаватися головні новини Луцька та Волині першими? Приєднуйтеся до нашого каналу в Telegram!