Мала довге волосся, то в нього вплітала записки, – зв'язкова УПА з Волині

У селі Скулин Ковельського району живе 91-річна зв'язкова УПА Ганна Абрамчук - під час війни вона прибігала додому, а сусідка здала її радянським військовим.

Жінку засудили і відправили у табори, де взяла участь у Норильському повстанні, - пише Михайло Ухман на шпальтах Gazeta.ua.

Ганна мешкає у дерев'яному домі з низькими вікнами. В ньому чисто, прибрано. На даху антена з синьо-жовтим прапором. Зустрічаю на подвір'ї сусіда, який постійно доглядає за нею. Він єдиний, хто піклується про неї, як про маму.

"Нас в сім'ї було троє дітей. Дві дівчинки і хлопчик. Брат пізніше загинув у війну і залишив сиротами 4-ро дітей, - розповідає Ганна Йонівна. - Коли в 1942 році в село прийшли німецькі фашисти, вони вщент спалили все. Помстились українським повстанцям, які знаходились неподалік (боївка повстанців під керівництвом сотенного "Дяченка" (Сергій Дятел) за те, що вони не давали грабувати поселення – авт).

Тато викопав землянку під лісом і перебрався туди з рідними. Я в школу літом не ходила - пасла худобу, допомагала по господарству. Вміло управлялась кіньми. Це побачили повстанці, які стояли від нас неподалік і попросили виконати різні завдання.

Мала довге волосся, то в нього вплітала записки і передавала куди потрібно. Одного разу мене попросили підводу з соломою перевезти через радянський переїзд. Сказали, що під соломою кабани. Я справилась з цим завданням, хоча по мені відкрили шалений вогонь. Та Бог мене оберіг. Як потім виявилося, на підводі були тіла двох вбитих наших партизан.

Пізніше мене забрали на вишкіл, який називався "Золота Рота". Він відбувався в селі Несухоїжі (тепер село Тойкут, Ковельського району Волині). Там хлопців навчали марширувати, стріляти. А нас санітарної справи, шити, прати, зв'язковими бути.

Мама кричала до тата, що мене таку малу беруть і використовують у війні. Але він казав, що на все воля Божа. Хоча сам теж не хотів мене пускати. Говорив, що продаватиме корову і купить мені швейну машинку. Я ж казала, що спочатку треба їхати на вишкіл, навчитись, а вже потім працювати. Хоча я так і не навчилась тоді шити.

Я провела ціле літо в таборі. Потім за мною приїхали і повезли в урочище Пович, що в Скулінських лісах. Там привели у кімнату, де сиділи бійці. Один з них піднявся, підійшов до мене, обняв і сказав: "Ти така, яка нам треба" - і попросив, щоб принесли наш синьо-жовтий прапор з тризубом вишитим на ньому. Я вся тремтіла, розуміла, що прийматиму присягу. Промовила текст присяги. Підвелась і незнайомий командир сказав, що від сьогоднішнього дня, я не Ганя, а "Гива" - а тоді він признався, що являється "Климом Савурою", - командиром УПА. Це був хороший, хоч уже не молодий чоловік. Поважний, енергійний - усі його шанували.

З того моменту, я уже була при штабі. Виконувала серйозні накази, наприклад хлопців переводила секретно з місця на місце, щоб ніхто не бачив та інші завдання.

В той час цим районом ходили ватаги поляків, червоних бандитів. Вони грабували місцеве населення, вирізали. Одного разу москалі прийшли до мого дому, я в той час була на завданні. Хтось напевне розказав, що працюю на бандерівців і почали проводити обшук. Всі хороші речі, які знайшли - забирали з собою, навіть хустки. Від нас пішли до наступної хати і так далі. Все забирали у людей. Мешканці села хотіли жити, тому мовчали, боялися виродків проклятих.

В той вечір я повернулась додому. Переодягнулась, щоб знову йти в дорогу. Мама плакала, просила, щоб я не йшла. Проте мені треба було доповісти нашим хлопцям, що появились росіяни. Ми домовились, що я переночую в дядька і піду далі.

У нього було 9 дітей, тітка почала просити мене, щоб я покинула їх. Інакше прийдуть москалі і всіх по ріжуть. Дала мені сала, хліба і випровадила на поріг. Я вийшла на подвір'я, і почула, як їхали підводи. Я з страху присіла біля якогось стовпа і спостерігала, як вони проїжджають біля мене. Один каже до свого напарника: "Слиш, у тебя курить есть?". Через великий дощ, вони мене не побачили.

Повернулась до дядька на подвір'я, зайшла за комору, там стояла псова буда. Туди залізла, щоб заховатись від негоди, а назад не змогла вилізти і там заснула від перевтомлення. Тільки ноги виглядали з буди.

Тітка зранку сказала синові, щоб той корови виганяв на пасовище. Йдучи повз комору, побачив мене лежачу. Хлопець з переляку побіг до тітки і сказав, що знайшов мене неживу, тільки ноги стирчать із буди. Тітка побігла до мої матері, все розказала. Вона плакала, поки бігла до мене. Довелося в буді знімати дах, щоб мене витягнути. Мати принесла мені черевики і я побігла до наших повстанців. Щоб попередити про небезпеку.

Під час перебування в лісах дізналась, що батько пропав. В той час ситуація взагалі була неспокійною. Сюди почали прибувати радянські бійці, які створювали свою агентуру і починали знищувати українських повстанців. Різними способами вони користувалися: фізично вбивали, створювали псевдогрупи бійців УПА. Які грабували місцеве населення. Одну з таких груп очолював псевдо-сотник УПА "Комарик" з села Колодниця Ковельського району. Він організував спеціальну боївку і використовуючи образ УПА, грабував та вбивав мирних жителів. Таким чином люди почали відноситись до справжніх повстанців вороже. Саме цей "Комарик" прийшов до батька, приставив пістолет до голови і змусив піти з ним. Більше мого тата ніхто не бачив. Наші хлопці потім знищили цих найманців, але втрату вони зробили велику для мене.

Я прибігла до дому, як мама каже: "Поїж доню". "Трішки пізніше, мамо" - відповіла я їй і тут зайшли два радянські воїни. Запитали, як мене звати і сказали, що я арештована. Вивели на вулицю, а там ще 6 червоних бандитів стоять. Виявляється сусідка, зрадниця - слідкувала за мною і коли я прийшла до дому - дала сигнал.

Cільського голову Скулина на допиті у Луцьку слідчий допитував. "Била лі ета бандера в бандє і правда лі что єйо атєц сєкрєтарь павстанцев?", - але він розказав, що на батька дівчини звели наклеп.

Окупанти змушували мене вбити одного з районних командирів УПА - ройового "Богуна". Дали пістолет і холодною осінню пішки відправили в Скулин. Але я зразу же повернулась до наших бійців і все розказала їм. Наступного дня налетіли московські вороги. Наших хлопців загинуло чимало, серед них і сотенний "Дяченко", який прикривав відступ побратимів.

Мене побиту "етапували" в Харківську тюрму, а вже потім був Урал, Новосибірськ. Люди по дорозі гинули від холоду і голоду. Їх викидали по дорозі з вагонів. У моєму загинуло 9 українців віком до 30-ти років. В кінці нас привезли до тюрми Норильська.

Там були нелюдські умови проживання. Ми копали котловани щодня, нам за це видавали по 300 грам хліба. У таборі сиділи злодюги, які не працювали, тому ми змушені були робити за них. Таке жахіття довго люди не терпіли і все переросло у бунт, відомий в історії, як "Норильське повстання". Я стала зв'язковою і мені дали нове псевдо "Ганіся". Очолила повстання Ганна Мазепа, яка керувала підпільним повстанчим комітетом табору номер 6.

Їй доручили наладити зв'язок з чоловічим табором. Який вона підтримувала через записки. Шматки паперу з посиланням, прив'язувались до каменю і перекидались в чоловічу зону.

Одного разу до мене прийшла Гана Мазепа і каже: "Рви матрац і на ньому писатимемо: "Жити ми не хочемо, хочемо померти". Надпис була зроблена глиною. Такий плакат вивісили на воротах зони. Сказали, що не працюватимемо і їсти теж не будемо. В той момент чоловіча зона уже бунтувала, вони попалили стіни, які розділяли нас і ми могли вільно уже говорити. Саме в цей момент до мене підбігає в'язень Петро Потішук і каже: "Ганю, рви простиню і надівай на голову, адже зараз будемо на снігу лежати.

В той час до мене прибігла знайома дівчина Таня і питається, що нам робити? Виходити із зони чи залишатись. Ми тільки почали виходити, як побачили, що їдуть танки на людей. Я ще почула вистріли і впала, скошена кулеметною чергою", - розповіла жінка.

Ганну важко поранило, їй зробили 9 операцій, вона перенесла три зараження крові. Три роки вона лікувалася в тюремних медичних закладах, а потім її випустили і змусили написати розписку про нерозголошення.

"Майже 10 років я відсиділа в сталінських тюрмах за те, що хотіла волі України. Такою була ціна за подих свободи. Але навіть вийшовши з тюрми і приїхавши додому майже інвалідом, у мене не було щасливого життя. КГБ арештувало мого чоловіка і відправило в табори, де він загинув. А мене з мамою і маленькою дитиною пересилило в Дніпропетровську область. Там я була майже рік. Працювала дояркою. Та дякуючи тодішньому голові колгоспу села Перещепено він допоміг мені повернутись на Волинь.

Зараз мені 91 рік і замість того, щоб щасливо доживати свого віку, змушена спостерігати, як мій народ воює проти московських виродків. Я змушена дивитись, як українські люди байдуже відносяться до російської загрози. Вони не знають, яку москаль біду може принести нам. Коли дізнаються, то плакати їм ще довгі десятиліття", - додала повстанка.
Бажаєте дізнаватися головні новини Луцька та Волині першими? Приєднуйтеся до нашого каналу в Telegram!