Поранення, полон і понад 20 операцій: історія лучанина-атовця

Лучанину Сергієві Федотову всього двадцять чотири, а позаду — ​війна, Іловайський котел, поранення, полон і понад 20 операцій.

Ось уже чотири роки він бореться з тяжким ускладненням: хлопчині загрожує ампутація стопи. Поставити бійця на ноги обіцяють ізраїльські медики, проте на це потрібні кошти, - пише газета Волинь-нова.

"...З товаришами намагалися вирватися з Іловайського котла, як нас накрили ворожі «Гради» та міни. Один зі снарядів поцілив у БМП. Я як подумаю, що в 19 років могло відірвати дві ноги, ну кому ти такий потрібен, крім мами з татом? Поки у госпіталі — ​приходять, підтримують. А потім… Хтось приїде з Києва, скаже «дякую»?!", - говорить чоловік.

10 квітня 2014-го Сергія мобілізував луцький військкомат. Повістка на роботу прийшла, він тоді працював в охороні торгового центру «Слон». Відразу перебували у Володимирі, далі — ​у Рівненському навчальному центрі. Згодом вирушили у зону бойових дій. В Оленівці на Донеччині потрапили під обстріли.

Пошматований осколками та зі снайперською кулею під серцем хлопець дві доби стікав кров’ю у сепаратистському полоні. Аж поки його не виміняв Червоний Хрест. Далі довезли до якогось населеного пункту і там уже пересадили на літак. У Дніпрі прочистили дві ноги, але кулі не побачили, її вийняли вже у столиці.

"У Києві готувалися ампутувати ногу, яка до коліна була чорною, — ​розповідає Сергій. — ​Лікар пояснював, що шансів немає, її не врятувати. Але сталося диво. В палату зайшли дві старенькі бабусі і кажуть: «Можна за вас помолитися?» — ​«Моліться», — ​здивовано відповідаю. Поки йшла операція, вони стояли під дверима і читали молитви. І раптом у судинах почала циркулювати кров. Ногу не відрізали, а тих стареньких ніхто більше не бачив, вони безслідно зникли. Сам лікар Костянтин Пендраковський казав батькам, що сталося щось неймовірне: «Це була не нога. Висіла одна шкіра. Над вашою дитиною ангел розправив крила».

Витираючи сльози, мама пригадує, як у госпіталі побачила закривавлене та понівечене тіло сина.

"Маленький, худенький такий, пищать підключені до нього всі апарати. Голова розсічена, дві ноги як колоди. Без свідомості спочатку був. Запитую лікаря, як Сергій? А він, показуючи пальцем в небо, відповідає: «Там знають. Ідіть по церквах і моліться». А потім перші слова прошептав син: «Мамо, пробач мені, прости…» Вирівнювали пальчики, штирі заганяли, але нічого не приживалося, починало гноїтися і кінчалося тим, що видаляли кісточки. В реанімації мав усього 43 кілограми. 12 хірургів складали стопу з 7-ї ранку до 9-ї вечора. Якби не лікар Пендраковський, то б і не було що лікувати. Вдячна буду йому все життя. Хлопці лежать у реанімації страшні: порізані, побиті. Після побаченого виходиш надвір і хочеться вити: «За що?» — ​згадує Світлана Федотова.

"Мріяли, щоб наші діти жили не гірше за інших, тому з чоловіком поїхали у Польщу на заробітки, — ​продовжує мама. — ​Дівчата ввечері кажуть, щось страшне відбувається під Іловайськом. Там у пані на стіні висіла старовинна ікона. Плачу перед нею, а серце рветься з грудей. Зранку вийшли у поле висаджувати квіти, як подзвонила донька. Встигла лишень сказати: «У нас велика біда із Сергієм», — ​і зв’язок обірвався. Мені потемніло в очах: «Нема дитини». Але згодом вона знову зателефонувала: «Він у Києві, у важкому стані, треба, щоб ти дала згоду на ампутацію. А ще сьогодні ховають нашого Ромчика». Це з ним був хлопчик із нашого будинку, жив поверхом нижче. Вони разом виросли, однією кружкою води ділилися. Єдиний син у батьків. Поки я доїхала до Києва, все життя промайнуло перед очима. Біля Сергія сиділи два мої рідні брати та його товариш. Ми й на коліна перед лікарем падали: «Тільки спасіть його».

Сергій вижив. Надію подарували йому ізраїльські медики. Позаду – більше двадцяти операцій, попереду — ​мрія, що він зможе бігати, як колись. Аби оплатити дорогу, батьки юнака продали стареньку «Таврію», а бабуся — ​корову. Щодня Сергій приймає знеболювальні, по 4–5 ампул. І ці ліки обходяться в 130–140 гривень на день. Волонтери допомагають, небайдужі люди скидають на картку — ​то 100, то 200 гривень, хто скільки може. Долучаються благодійні фонди. Світлана Федотова каже, що пережити це все вдалося лише завдяки молитвам.

Сергій раніше все говорив: «Вилікуюсь — ​і назад». Він увесь там. Ніби пояснюючи, каже: «Там мої друзі, інше життя». А тут я вже втомився воювати. Якщо в нас є закони, згідно з якими можна їздити у громадському транспорті за посвідченнями, то чому, коли заходиш, на тебе дивляться з осудом?! На фронті діляться навіть краплею води.

"Син і зараз не спить ночами, воює. ​У нас телевізор не вимикається. Якось, як гахнула петарда, він так і ліг. У чоловіка стався інсульт після пережитого. Ще і йому повістку приносили. Зять Мирослав теж відвоював півтора року, був у Мар’їнці, його вважаю своїм сином. Просила на фронт не йти, а він мені каже: «А чого ви Сергієві цього не казали, йому було лише 20 літ?! Я ж старший, у мене вже сім’я, буду її захищати!» Плануємо знову потрапити до Ізраїлю, продам усе, що є, і поїдемо. Мій золотий синочку, скільки ти всього пережив! Дякую, що живий. Я приходжу і маю щастя чути твій голос», — говорить мама.

Картка «ПриватБанку» Сергія Федотова 5168 7420 2546 5851.
Бажаєте дізнаватися головні новини Луцька та Волині першими? Приєднуйтеся до нашого каналу в Telegram!