Історія «до мурашок»: американська журналістка розповіла у Луцьку про листи з вибухівкою

Колишній виконавчий помічник президента газети «The New York Times», журналістка Сюзан Газ завітала у Луцьк, де поділилась цікавими моментами зі своєї журналістської діяльності.

Зустріч із місцевими ЗМІ відбулась у четвер, 26 квітня, у Волинській православній богословській академії.

Вона пригадала цікаву історію про терориста-одинака, яка сталась у США у 80-90 роках, його прозвали Юні Бомбер. Тоді жив чоловік, який відсилав різним людям смертельні листи – коли вони їх відкривали, ті вибухали, внаслідок чого гинули і травмувались люди. Дуже довго злочинця не могли викрити. Якось він надіслав лист у дві газети - «The New York Times» та «The Washington Post» - з пропозицією: якщо вони надрукують його маніфест, він перестане надсилати ці листи.

Отож у редакціях виникло величезне питання: чи варто іти на поступки, сподіваючись, що це допоможе врятувати життя людей, чи все-таки не потрібно співпрацювати із терористом. Врешті у «The New York Times» відмовились публікувати текст, а у «The Washington Post» таки надрукували.

Після того, як брат терориста прочитав матеріал, він зрозумів, що мова йде про його родича. Він припустив, що брата можуть застрелити, якщо на його слід таки натраплять правоохоронці, адже був впевнений, що той опирався б і міг би відстрілюватись. Тому він «здав» його поліції. Опісля чоловіка мучила совість, хоч зробив він це із добрими намірами – аби врятувати життя, тож брат захотів вилити душу журналістам.

«Це мало відбутись у секретному місці, не можна було робити ніяких нотаток, аудіозаписів чи на зйомку на камеру. Він чомусь сказав, що якщо буде стенографіст, але тільки якщо він буде співробітником «The New York Times», я дозволяю, щоб на печатній машинці можна було моє інтерв’ю друкувати», - розповіла Сюзан Газ. Її бос згадав, що колись вона була стенографісткою, тож вирішив, що на зустріч піде Сюзан.

Вона знайшла свою стару машинку, кілька днів практикувалась, щоб відновити навички. На розмову пішла із колегою, який отримав Пулітцерівську премію – найпрестижнішу премію у галузі журналістики, - Робертом Д. МакФадденом.

У назначений день вони зустрілись. Робили все, як вимагав брат терориста: тільки стенографували. У машинки був такий складний код, який пересічна людина не зрозуміє. Протягом 6 годин чоловік виливав свою душу, внаслідок чого вийшло сотні сторінок нотаток, умовних скорочень.

«Коли інтерв’ю закінчилось, заходило сонце і така тонка смуга сонячного світла відбивалась на стінах. Тоді вже була 21 година і редактор сказав, що на 9:00 має бути ця стаття. У мене були сотні сторінок, всю ніч я мала їх привести у такий вигляд, який можна прочитати редакторам. Я всю ніч робила транскрипцію своїх записів.

Це було так драматично: я просто бігла до головного редактора з великою стопкою цих матеріалів і мені запам’яталось, що на початку статті (недарма він отримав Пулітцерівську премію), він так дуже образно сказав: «сонячні промені в кольорах віскі відбивались на стінах нашої кімнати».

За словами журналістки, ця історія викликає в неї мурашки по шкірі щоразу, коли вона про неї розповідає.

Наостанок Сюзан Газ додала, що колектив у «The New York Times» був ніби одна сім’я, а за роки роботи у газеті вона здобула неоціненні навики, які потім знадобились при випуску вісника парафії.
Бажаєте дізнаватися головні новини Луцька та Волині першими? Приєднуйтеся до нашого каналу в Telegram!