Більшість чекає на Путіна, – військовий капелан з Волині про жителів Донбасу

Головний військовий капелан Волинської єпархії КП, протоієрей церкви Святого Вознесіння Юрій Здебський розповів про настрої місцевих жителів Донбасу, священиків московського патріархату та те, чи потрібні на війні капелани.

Про це пише Володимир media.

Юрій Здебський духовне служіння розпочинав з храму Святого великомученика Юрія Переможця.

Будучи дитиною, ходив на богослужіння разом із бабусею, згодом його запросили співати у церковному хорі, далі продовжив службу у сані диякона. Зізнається, на той час не мав чітких планів на майбутнє, і те, що став священиком – є промислом божим. Отримавши благословення від настоятеля храму, ігумена Матвея, котрий нині є вікарним єпископом Волинської єпархії, вступив у духовну семінарію.

Вже там прийшло розуміння, що зробив правильний вибір. Після її закінчення служив у Затурцях у церкві Св. Параскеви, потім у Володимир-Волинському соборі Різдва Христового, і ось уже третій рік є настоятелем Свято-Вознесенської церкви в Устилузі.

– Стати військовим капеланом прийняв рішення у вересні 2015 року. На такий відповідальний крок спонукало волонтерство, яким почав займатись, виїжджаючи з адресною допомогою до військових на Широкий лан ще у 2014-му, – розповідає отець Юрій. – А коли Священний Синод УПЦ КП прийняв рішення зобов’язати єпархії визначити священиків для проходження служби капеланами у зоні АТО я, отець Микола Баган з Березович, та отець Ігор Бігун з собору Різдва Христового стали першими добровольцями з Волині. І вже 1 вересня відбули до Києва, а звідти – на Схід.

Під час розподілення волинські капелани попросилися у свою рідну 14 ОБМр. Так, отець Юрій потрапив до першого мотопіхотного батальйону «Волинь», отець Микола – у танковий, а отець Ігор спочатку – у 2 батальйон, потім у перший, а коли бригаду вивели на Рівненський полігон, був переведений до 46 ОБСпН «Донбас». По прибуттю на місце несення служби командир бригади полковник Олександр Жакун запропонував усім поїхати послужити на передову. І священики без вагань погодились.

У військових є потреба – вилити душу, з нею звертаються до священиків

– Інколи задумувався, чи потрібні на війні капелани? І приходив до висновку, потрібні, – продовжує розповідати священик. – Хлопці перебувають далеко від домівок і постійно знаходяться в екстремальних умовах. Тож їм вкрай потрібна моральна підтримка. Трапляються випадки, поки вони воюють, їх кидають дружини.

Командир, до якого звертаються із запитаннями про демобілізацію, може спересердя накричати, і його можна зрозуміти, бо у нього інші проблеми, і відповідальність чимала, крім того, він не завжди й сам володіє інформацією. Чи приїжджаєш на блокпост, а там солдатик несе бойове чергування, і коли починаєш з ним розмовляти, він намагається тобі переповісти усе, що його турбує. Після того, як виговориться, зізнається, що на душі стало легше. У військових є потреба комусь вилити душу або просто запитати поради. І вони звертаються із цим до нас, капеланів. Пам’ятаю лютий 2015 року, коли поїхали з отцями Віталієм із Зорі та Борисом з Верби з допомогою у зону АТО.

Першим містом, куди потрапили, була Авдіївка. Саме тоді 128-ма окрема гірсько-піхотна бригада виходила з Дебальцеве, де якраз тривали запеклі бої. Серед військових були й наші волиняни. Неможливо було без сліз дивитися на хлопців, втомлених, виснажених і чорних, на обпалену техніку, що ледь рухалась на сталевих дисках без гуми. Деякі з них подолали більше півсотні кілометрів пішки, прориваючись з оточення з боями. Я навіть не беруся описати психологічний стан, у якому вони знаходились, бо стільки болю і відчаю, скільки було у їхніх очах, ні в кого не бачив за своє життя.

Те, що їм довелось пережити, закарбувалось у їхній пам’яті, і важким тягарем осіло у серці. Спочатку намагались з ними розмовляти, якось розговорити їх, але вони мовчали. Тож ми не стали лізти в душу. Згодом хлопці самі підходили, падали на коліна і виливали свій біль разом зі слізьми. Слухаючи їх, плакав і я. У цьому таїнстві сповіді був їхній крик душі, який просився назовні, і який потрібно було вилити. Здавалося, приїхали вселити надію іншим і допомогти. А вийшло так, що не знали, як діяти, і які правильні підібрати слова, щоб заспокоїти їх. По дорозі до інших підрозділів, всю дорогу мовчали, бо потрібно було все це переосмислити.

На війні немає атеїстів

На запитання щодо віри в окопах, отець Юрій говорить, що на війні атеїстів не має. Навіть той, хто все життя відмовлявся вірити у вищі сили, в екстремальних ситуаціях починає хреститись. Священик пам’ятає, як у Красногорівці відвозили пораненого бійця до лікарні, на зворотньому шляху медик, з яким їхав, поцікавився, чи не має капелан натільного хрестика, і зізнався, що ніколи його не носив. За деякий час при зустрічі розповів, як під час бою потрапив під обстріл, і, ховаючись в автобусі, бачив, як поруч лягали міни і розривались снаряди, але жоден з них не зачепив його. Тим, що вцілів, дякує маленькому оберегу, подарованому священиком.

– Загалом з капеланами відбули три ротації, поміж ними займалися волонтерською діяльністю, допомагали і продовжуємо допомагати школам та дитячим садочкам Мар’їнки, Красногорівки, підтримувати місцеве населення, – продовжує розповідати отець Юрій. – На жаль, не дивлячись на три роки бойових дій, які мали б чомусь навчити людей, і допомогти зрозуміти, хто є хто, дива не трапилось. Більшість з них підтримує сепаратистів та чекає на Путіна.

Пригадую, як йшли з отцем Ігорем по Красногорівці, до нас підійшла жінка і попросила допомогти харчами. А потім почала говорити, що вона є патріоткою Донбасу, і висловлювати претензії, чому ми до них прийшли? На усі намагання пояснити, що ми також є патріотами України, а Донбас – це і є Україна, порозуміння так і не знайшли. І там таких більшість.

Чи було страшно? Отець Юрій не приховує, що траплялись напружені моменти, особливо, коли їздили «дорогою життя». Так називали відрізок шляху, який пролягав від Красногорівки до Мар’їнки. По ньому військовим доводилось мчати стареньким «уазиком» на шаленій швидкості, щоб снайпера не змогли поцілити.

Однак страху не відчував, бо завше дивився на військових, і коли бачив, що вони не хвилюються, не було потреби хвилюватись й іншим. Командири з точністю до секунди знають, коли і як діяти, і жодного разу не помилились. А ще головне – налаштувати себе на те, що все буде добре, і надіятись на Бога.

На сході не бачив священиків московського патріархату

– Крім православних священиків, у війську служать військові капелани інших релігійних конфесій, – говорить отець Юрій. – Так, у 2016 році у Щасті познайомився з їх представниками, зокрема, юдейського, мусульманського, протестантського та греко-католицького віросповідань. Це прекрасні люди, і хоча кожен з них займає власну позицію щодо подій на сході, та всі єдині в одному – потрібно допомагати.

А от чи є серед капеланів представники Московського патріархату? Скажу відверто, ні одного там не бачив. Та й хлопці їх чомусь не сприймають. Пригадую, як тільки приїхав, і почав правити службу, до мене підійшли бійці й спитали, з якого я патріархату. І коли почули, що з Київського, відповіли, що це добре, бо інакше мене б тут не було. Ще один приклад: якось проїжджали повз величний храм, який належить УПЦ МП, і знаходиться по дорозі до населеного пункту Курахове. Військові, котрі служили ще у 51 ОМБр, розповідали, як із його дзвіниці по них стріляли.

Позиції для стрільб, за їхніми словами, надавали монахи. Місцеві мешканці скаржились на те, що у Красногорівському храмі МП священики забороняли їм брати воду зі свердловини для щоденних потреб, мотивуючи, що вода лише для служителів церкви. У той же час представники інших релігійних конфесій навпаки, пробили свердловину, щоб люди мали можливість набрати води, і ми їм у цьому допомагали.

Поміж тим, в іншому храмі московського патріархату священнослужитель навпаки, переховував наших поранених хлопців, і надавав їм потрібну допомогу, а також підтримував підрозділи ЗСУ. Робити однобокі висновки щодо усіх представники УПЦ МП не правильно. Все залежить від самої людини.

Насамкінець, на запитання, чи змінила війна отця Юрія, він запевняє, що жодних змін не відбулося. А от друзів і знайомих стало більше. І це добре.
Бажаєте дізнаватися головні новини Луцька та Волині першими? Приєднуйтеся до нашого каналу в Telegram!