Чат з Юрієм Макаровим

Гість чат-конференції інтернет-видання ВолиньPost - журналіст, телеведучий та письменник Юрій Макаров. З читачами він спілкувався 29 листопада.

Юрій Ви вперше у Луцьку? Якщо так - то які враження? Якщо ні - то що думаєте про наше місто?

Для того, щоби щось думати про місто, то тут треба прожити певний час. А туристичні чи журналістські враження – це така собі халтура. Тому власне ми з дружиною маємо таку звичку, коли є час і нема ніяких зобов’язань, просто сідаємо у машину і їдемо світ за очі пізнавати країну. Я був уже в Луцьку, але то було щось дуже напружене, якесь відрядження, навіть уже не пам’ятаю, що я тут робив. Тому це запитання найкраще задати наприкінці мого візиту.

igor_vt Пане Юрiй, якi вiдчуття/думки у Вас зараз стосовно ситуацii в краiнi? (окрiм вiдчуття обману з боку влади, розумiння того що краiною керують гопники, а не стратеги, що ЦЮ владу треба мiняти, i вiдчуття гордостi за Народ). Дякую. (працюю в Росii)

Якщо коротко, то я солідаризуюся з кожним вашим пунктом, з першого до останнього. Якщо трохи довше, то є дві принципові думки. Те, що влада вчергове показала обличчя, зокрема ніхто не мав наміру вступати до ЄС, ні на яких умовах: ні підписувати Угоду про асоціацію, ні ставати членом ЄС. Коли два тижні тому мені одна дуже поінформована людина сказала, що це від самого початку блеф, я не повірив. Тепер я переконаний, що ця людина мала рацію, весь цей маневр було розпочато тільки для того, щоби трохи пошантажувати усім відомого полковника. Те, що українці прокинулися для мене так само не було сюрпризом. Я хай там який вже аналітик, але сказав десь тиждень тому на «5 каналі», що буде вибух. Але ті обличчя, які я побачив на Майдані, дають додаткову надію. Мені здалося, що люди, які там зібралися, навчилися існувати поза владою і поза політикою, налагоджувати стосунки між собою так, як це роблять в омріяній нами Європі.

Костя Доброго дня. Чого на сьогоднішній день найбільше не вистачає журналістам з провінції (окрім свободи слова, звісно)? Дякую.

Я вважаю, що передусім фінансової незалежності. Її так само бракує і в Києві. Але у великому місті з відносно більшою кількістю грошей трохи більша ймовірність того, що ти знайдеш однодумців не лише серед колег, а й серед менеджерів. Головна проблема нашої преси – не адміністративний тиск, а те, що преса досі не стала бізнесом. Себто вона не залежить від кінцевого споживача, а відтак суцільно залежить від дядечка при посаді. Наскільки мені відомо, ані на телебаченні, ані в друкованих ЗМІ, ані в інтернеті МАЙЖЕ немає таких, які би приносили прибуток. Тобто вони змушені або протягувати руку, або розміщувати джинсу. Для того, щоби перетворити пресу на незалежний інститут треба, щоб вона запрацювала за загальними законами економіки. А для цього потрібно дві речі. Перше: щоби в країні був платоспроможний споживач. Він буде підтримувати пресу своєю копійкою, він буде підтримувати пресу як покупець будь-яких товарів і послуг, на які в пресу піде реклама. І друге: потрібна категорія людей, які потребують об’єктивної інформації. Не як задоволення, не як звичку, а як частину способу життя. Перепрошую за банальність, це й називається середній клас.

kvak30 Пане, Юрію, у мене декілька запитань: чи ви ніколи не думали озвучувати аудіокниги, зокрема свої? В своїх інтерв'ю ви казали, що вам не пропонували брати участь в громадському тб, зараз щось змінилось? Ви будете там?

Що стосується озвучення, у нас такої звички поки що немає. Це робиться, якщо робиться взагалі, на аматорських засадах. У мене просто руки не дійшли, але дякую вам за те, що ви мене штурхнули. Буду думати. Стосовно Громадського телебачення, я ще не визначився, бо там не бракує бажаючих. Натомість є така симпатична група колег, які заснували Громадське радіо. І я приєднався до них від самого початку, потім трохи захворів і вчора зробив перший матеріал. Гадаю, що сьогодні-завтра він з’явиться на сайті Громадського радіо. Будь ласка, стежте, ми зацікавлені, щоби нас слухали якомога більше.

Юрій Назвіть 5 книг сучасних українських письменників, які, на вашу думку, має прочитати кожен сучасний українець.

До відповіді на це запитання треба готуватися, бо раптом я когось забуду. Потім почнуться образи. Я можу назвати кілька авторів, незалежно від того аж так уже подобаються вони мені чи ні, просто як явище, які не можна оминути. Наприклад, «Музей покинутих секретів» Оксани Стефанівни Забужко – як би так сказати, не моя книжка. Але це явище, яке не можна ігнорувати, бо воно визначає що писатимуть українські письменники завтра.

Те саме стосується «Записок українського самашедшего» нашого класика, Ліни Василівни Костенко. Книжка мені не дуже подобається, але автор сказала щось важливе про наше життя.

З того, що я вважаю необхідним, так би сказати "маст рід", переконаний, що залишається досі неперевершеним роман Тараса Прохаська «Непрості», трилогія Андруховича, недопочутий Ульяненко і не зовсім правильно прочитаний Лесь Подерв’янський. Багатьох відлякує кількість лайки на квадратний сантиметр, інших приваблює концентрація дотепів, насправді він значно глибший і розумніший, ніж сума анектодів як його дехто сприймає.

А взагалі сучасна українська література вартує того, щоб за нею стежити. 15 років тому то було 5-6 імен, сьогодні їх вже кілька десятків. І велика ймовірність пропустити щось вартісне.

Mirna Я часто думаю собі, що українці насправді заслужили таку владу, яку вони мають. Тому нічого жалітися. Як би ви охарактеризували наш народ? Без зайвого патріотизму, от просто щиро скажіть, що думаєте загалом про нас, українців? Про наші хороші і погані риси.

Я переконаний, що кожен народ, як і кожна людина, має декілька облич. Залежно від умов мотивації, від того, на що його провокує щоденне життя або якісь ексцеси, він показує ту чи іншу свою іпостась. Українцям умови досі ніяк не сприяли.

За совка, якого я застав в буйному цвіті, українцям доводилося приховувати як мінімум свою ідентичність. Попередні покоління були змушені буквально фізично боротися за виживання. І це ніяк не сприяло ані вихованню гідності, ані широкому погляду на життя, ані креативності. Я вірю, можливо, це ілюзія, але я вірю, що українці не гірші, ніж будь-який інший європейський народ: не тупіші, не підліші, не менш освічені.

Треба згадати найкращі сторінки своєї історії і рівнятися на тих людей, які показали нам приклади. Сьогодні на Майдані я бачу, можливо, не героїв і, дай Боже, щоби знову не з’явилася потреба в героях, але людей, з якими я хотів би жити в одній країні. Перепрошую за оптимізм.

Костя Думка про те, що телевізор - це "зомбоящик", зусиллями вітчизняних телевізійників стає все більш поширеною. Одночасно розвиваються неофіційні інформаційні потоки. Чи настане в Україні день, коли телебачення остаточно вичерпає кредит довіри глядачів і перестане бути основним засобом масової інформації?

Телебачення вже давно за фактом не є засобом масової інформації. Воно є засобом масової пропаганди, а також засобом масового лоскотання.

Я не проти розважального телебачення, але функції цього способу комунікації розвагою не вичерпуються. Чому так сталося подивіться в одній з попередніх відповідей.

Один короткий приклад. Канал «Інтер» заробляє на рекламі за рік 100 мільйонів доларів. А витрачає 170 мільйонів. Які можуть бути після цього до нього претензії?

Телебачення, вочевидь, не зникне. Але зміниться докорінно завдяки новим технологіям розповсюдження контенту.

Чи готуються до цього самі телевізійники? Я цього поки що не бачу. Але завжди залишиться якась частка людей, які хочуть лежати на дивані з пультом і дивитися щось тупе і ще тупіше. Це їхнє право.

Ам люди, які потребують інформації і сенсів, уже ідуть в мережу. Цей процес не зупинити.

applex Юрий, добрый день! (вопрос от россиянина по-русски). Я очень любил вас читать в тыжне в 2009-ом году, когда у меня была возможность читать ваш журнал. Чем для вас был Тыждень? что вы хотели реализовать в нем и отчего вы покинули его? Спасибо. (Алексей).

Алексей, во-первых, я его не покинул. Я продолжаю выступать с колонками практически в каждом номере. Просто оказалось, что журналист я чуть-чуть лучше, чем руководитель.

А «Тиждень» остается для меня очень важным куском жизни, который помог мне самому определиться по многим вопросам.

Я, ведь, извините, тоже русский. И моим первым языком от рождения был русский. О том, как я стал «политическим украинцем», как раз сейчас заканчиваю книгу. Там будет в меру объемная исповедь и подборка некоторых статей из журнала. Надеюсь, у вас будет возможность с этой книжкой познакомиться.

Дорошенко Ольга Як Ви вважаєте, у нації ще залишилися моральні авторитети? Які перспективи у держави, де мало хто вірить хоч у якісь ідеали і більшість закидає протестувальникам на Майданах "проплаченість"?

Почнімо з кінця. Найлегше підозрювати своїх ближніх у тому, що всі шахраї. Це дає моральне право і самому при нагоді порушувати деякі заповіді. Навіть на мітингу минулої неділі в Києві були учасники, які отримали гонорар від тієї чи іншої партії. Маю на увазі опозиціонерів.

Але досить поспілкуватися з цими людьми для того, щоби переконатися, що це не був їхній основний мотив. І головне, що таких людей було відсотків п’ять, не більше.

Я щойно казав, що людина може повертатися різними обличчями, в тому числі не найпривабливішими. Але що стосується принципів, гадаю, що українцям їх не бракує.

Щодо авторитетів, тут складніше. Але я можу зараз без підготовки назвати кільканадцять імен, якими могла би пишатися будь-яка нація. Ну, почати хоча би з блаженнішого Любомира Гузара. Ті люди, які очолили так звану Ініціативу першого грудня, гідні того, щоби нащадки тримали їхні портрети в якості фактора натхнення. Це Мирослав Маринович, Євген Сверстюк, Мирослав Попович, Йосип Зісельс…

Просто треба шукати авторитетів не серед політиків. Поки що.

Ірина Чи є серед українських політиків, кому ви щиро симпатизуєте? Чи можете назвати хоча б кілька таких прізвищ?

Легко! Називаю в довільному порядку.

Я особисто дуже люблю Олеся Донія. Я з великою повагою ставлюся до Анатолія Гриценка. Я дуже симпатизую Юрію Луценку, хоча формально зараз він радше є не політиком, а громадським активістом.

Але головне, що від політика вимагається не бути симпатичним. І я навіть скажу страшну річ: не вимагається бути високоморальним, якщо ідеться про його особисте життя, яке не стосується суспільної діяльності. Він має бути лише послідовним, компетентним. І не брехати.

Ярослава Дивлячись на останні події в Україні, мене не залишає у спокої запитання, чи відбулася у нас вже зміна поколінь? Чи молодь буде слухати стару і, пробачте, імпотентну в державницькому плані еліту, чи все ж обере у 2015 році у владу нові обличчя? (Я тут маю на увазі не лише президентські вибори, але й місцеві). І чому стара еліта, яка під вишитою сорочкою займається власним збагаченням ще й досі має авторитет?

Скажу неполіткоректну річ: я взагалі не вважаю вишиванку ознакою патріотизму. Я спостерігав зблизька таких злодіїв у вишиванках, із правильними словами і переконливими обличчями, що тепер мені потрібні трохи інші докази. А якщо відповідати на ваше запитання, то маю зізнатися: я не знаю, я лише сподіваюся, що нові вибухи громадської енергії на кшталт Євромайдану проявлять нові обличчя, в тому числі й політиків. Нещодавно я подивився список учасників Революції на граніті і побачив там кілька дуже знайомих прізвищ. Сподіваюся, що невдовзі ми побачимо нові обличчя. Але чи встигнуть вони реалізуватися до 2015 року не переконаний.

applex Большое вам спасибо за ответ! и буду ждать книгу.

Алексей, надеюсь на новую заочную встречу. Я уже знаю, как будет называться книжка: «r2u».

Костя Я економіст, якого закинуло в журналістику. Розумію, що маю значні переваги в розумінні саме цього питання. Але дратує, наскільки поверхнево ЗМІ підходять до аналізу такої серйозної теми. А як ви ставитеся до вузької спеціалізації журналістів?

Через ті загальні вади і гріхи галузі, про які я щойно сказав, така характеристика журналіста, як компетентність, взагалі чомусь не розглядається. Хоча я знаю чимало колег, які можуть не просто розмовляти з фахівцями однією мовою, а й сперечатися з ними на рівних, зокрема в тому, що стосується економіки.

Але загалом цілком згоден: загальний рівень компетенції залишає бажати.

Юрій Якщо можна кілька слів про вашу книгу, яку ви презентуватимете у Луцьку

Тут кількома словами не обійдешся. Моя проблема ще в тому, що в нас існує загальний забобон: якщо журналіст, то нормальної прози він написати не може. Це буде щось поверхневе, несерйозне і не гідне того, щоби розглядати його в якості української сучасної літератури. У мене є амбіція і мрія спростувати це уявлення. А стосовно книжки, не сприйміть це як рекламу чи промоцію, краще все ж таки прочитати, ніж розмовляти «навколо».